Який має бути "план Маршалла" для України
2014 рік став катастрофічним для України – як, мабуть, і для Росії, і для Європи. Громадянське протистояння збурило потужну демократичну й проєвропейську хвилю, неприйнятну для Москви. Наслідком стали російська агресія в Криму, протистояння на Донбасі й жорсткий економічний тиск Кремля на Україну. Як закінчиться все це, зараз неможливо передбачити. Захід вважає за краще "не псувати остаточно відносин" із Росією, що означає бездіяльність. А без його активної позиції Україна має дуже хиткі надії на успіх.
Європа не усвідомила суті путінського курсу, хоча зобов'язана була зробити це давно. Світогляд російського президента ґрунтується на двох простих і всім відомих думках. Він упевнений, що розпад СРСР став "найбільшою геополітичною катастрофою століття" і що Радянський Союз – це "та ж Росія, тільки називалася по-іншому". Ці дві тези, поєднуючись у голові однієї людини, примушують її думати, що наприкінці ХХ століття фактично стався розпад Росії, а не звільнення її від насильно приєднаних володінь. Путін прагне до ревізії цього розпаду, до об'єднання "руского міра". І якщо це неможливо зробити легітимно, то "справедливість" цього проекту виправдовує будь-які порушення права, будь-які жертви й насильство. Усе це російський "національний лідер" озвучив давно й чітко. І тільки кричуща відсутність у європейців інтересу до стратегічного мислення дозволила їм не врахувати можливі дії Москви в разі підписання Угоди про асоціацію та усунення від влади президента Віктора Януковича.
Тепер для забезпечення європейського майбутнього України потрібні набагато серйозніші зусилля, ніж можна було припустити ще недавно. Вони мають сконцентруватися, з одного боку, на розробці програми економічної допомоги країні від Євросоюзу, і з другого – на відносній нормалізації політичного "тла" навколо України. Що Європа повинна була б зробити в кожному з двох напрямів?
В економічній сфері – і про це вже не сказав тільки ледачий – потрібен новий "план Маршалла". Причому зіставний із попереднім за своїми – нехай навіть і відносними – масштабами. З часу перемоги Майдану ЄС, США й міжнародні агентства надали Україні на 1,2 мільярда доларів допомоги і на 6,9 мільярда кредитів та позик. Ця сума не перевищує 4,5 відсотка валового внутрішнього продукту України в ринкових цінах. Більш того, допомога дедалі активніше пов'язуватиметься з болісними економічними реформами, що нагадують ті, через які Україна пройшла на початку 1990-х і які залишили найважчі спогади. На мій погляд, таке співвідношення ціни й вигоди далеко не оптимальне. Я відштовхувався б від інших цифр та інших підходів.
Сьогодні Україна, по суті, є фронтом протистояння між Заходом і Росією. Усі країни НАТО витрачають зараз на військові потреби близько трильйона доларів на рік. Загострення відносин вимагатиме нарощування витрат. Думаю, воно становитиме 10–15 відсотків уже до 2016 року. Але ефективність цих суто військових витрат буде щонайменше сумнівною. На мій погляд, хоча б половину цих додаткових 100–120 мільярдів доларів – економію за один тільки рік – варто було б прискорено направити для перетворення України на бастіон "вільного світу" на російських кордонах: за рахунок ефективного розвитку економіки країни та зміцнення її соціально-політичної європейської ідентичності.
Що можна порадити зробити в рамках нового "плану Маршалла"? По-перше, частину коштів направити на фінансування тих державних субсидій, які західні партнери зараз пропонують уряду скасувати. Відмовитися від них можна, на мій погляд, тільки протягом п'яти-семи років. Не треба намагатися змусити народ платити за всі помилки влади. На це піде не менш як 15–20 мільярдів доларів.
По-друге, необхідно створити гарантійний фонд для інвесторів. Із нього відшкодовувати вкладені ними кошти, якщо проект не вдався з вини органів державної влади або спровокованої ними зміни кон'юнктури.
По-третє, уряд повинен запустити масштабну програму з енергозбереження і розвитку альтернативних джерел енергії. І стимулювати тих, хто підвищує ефективність своїх підприємств. Це буде дуже важливим заходом, бо енергоємність українського ВВП в 2,7 разу вища, ніж польського і в 4,8 разу – ніж швейцарського.
По-четверте, із зазначених коштів держава могла б співфінансувати великі індустріальні проекти, орієнтовані на створення нової промисловості, – що вироблятиме машини, оргтехніку, автомобілі, хімічну продукцію тощо на основі переведення виробничих потужностей із Західної Європи. Доки заробітки в Україні в 2,9 разу нижчі, ніж у Чехії, така стратегія може бути успішною.
Але все це – тільки одна частина нового "плану Маршалла". Як і попередній, що унеможливлював появу в урядах країн, які отримували допомогу, комуністів, новий має бути орієнтований на радикальне підвищення якості влади й управління. Умовою надання допомоги має бути не скорочення дотацій, а швидке прийняття європейського антимонопольного і антикорупційного законодавства; одностороннє підпорядкування України European Court of Justice, який є в Європі вищою судовою інстанцією; унеможливлення в системі влади родинних і кумівських зв'язків; радикальне зниження впливу великих бізнес-груп на політичний процес. Кошти за новим "планом Маршалла" можуть виділятися тільки за умови активної "європеїзації" України.
Більше того, найважливішим складовим елементом проекту має бути політичне рішення про швидкий вступ України в ЄС як повноправного члена – бажано з конкретним терміном. Тільки ця перспектива заохотить європейських, азійських, і навіть російських, інвесторів приходити в Україну зі своїми проектами й розвивати тут свої виробництва. Конкурентними перевагами України є дешева робоча сила й непогана інфраструктура. Саме це вкупі з перспективами європеїзації забезпечило успіх Польщі, Чехії, Словаччині й балтійським країнам у 1990-х і початку 2000-х. Європа має чітко показати і Києву, і Москві, і світу, що вона допомагає Україні, бо вважає її своєю частиною, а не частиною Росії або "руского міра". Тільки в цьому випадку будь-яка фінансова допомога може дати результат.
Тобто новий "план Маршалла" повинен повторювати попередній за всіма трьома позиціями. По-перше, в його рамках мають виділяти значні кошти – до 15–20 відсотків ВВП країни, якій допомагають. По-друге, він повинен реалізовуватися в умовах відсутності "ворожих елементів" у владній еліті – не важливо, зрадників чи "простих" корупціонерів. І, по-третє, він має передбачати вступ країни до ЄС.
У сфері політичній Європа повинна допомогти Україні локалізувати й заморозити наявні конфлікти в Криму і на Донбасі. Причому заморозити їх у формі, що не передбачає "федералізації" України й будь-якого "двовладдя" на спірних або окупованих територіях.
Хоч би яким фантастичним здавався пропонований план, він має право на життя. Його завдання – суттєво відкласти остаточне визначення статусу Криму й Донбасу і змусити при цьому Росію піти на важливі декларативні поступки.
Санкції з боку Європи і США не зможуть підірвати режим Володимира Путіна політично, але забезпечать йому серйозні економічні труднощі. Курс рубля знижуватиметься, ускладнюючи виплату зовнішніх боргів корпорацій і банків; резерви будуть вичерпані за рік-півтора; рівень життя падатиме. Серйозне невдоволення проявиться також і в Криму та на Донбасі. Бо обіцяні інвестиції не надійдуть, а російська силова бюрократія викличе ненависть до себе в місцевого населення. Тому зняття санкцій ставатиме для Москви дедалі важливішим – хоча вона не піде заради цього на формалізовані негайні поступки.
У такій ситуації Захід, і передусім Європа, міг би запропонувати Кремлю "розмін": зі свого боку, він визнає втручання Росії в Криму і на Донбасі обумовленим "побоюванням" Москви за долю російськомовних громадян в умовах появи в Києві "агресивного", "нелегітимного" уряду. У такій ситуації втручання "перекваліфіковується" на гуманітарне. Але це означає, що країна, яка ініціює таке втручання, не може приєднувати "захищувані" території до своїх володінь. У відповідь на відмову від визначення дій Росії як агресії, Захід може запропонувати Москві повернутися до обговорення майбутнього статусу цих територій тоді, коли всі її побоювання щодо природи й "цивілізованості" київської влади будуть зняті.
Коли це може статися? Найкращою гарантією став би вступ України в Європейський Союз. Якщо Москва готова буде укласти з ЄС угоду, за якою в Криму й на Донбасі впродовж року після вступу України в ЄС проведуть прозорі референдуми про майбутнє цих територій під контролем представників Євросоюзу та Росії, то всі політичні баталії можуть припинитися. Звісно, якщо Донбас також перейде поки що в російську "зону відповідальності" разом з його застарілими виробництвами, вугільними дотаціями й заборгованостями із зарплат і пенсій. У такому разі завданням України стане максимально успішно розвиватися економічно й активно інтегруватися в Європу в очікуванні повернення своїх територій як "призу" за таку трансформацію. Росія, навпаки, виявиться залученою в проект розвитку або її нових областей – у випадку з Кримом, або чергових васальних держав – у випадку із "суверенними" ДНР та ЛНР. І витратить на це величезні кошти без особливого шансу на успіх. Цей – або подібний – план повинен, з одного боку, звести до мінімуму можливість нових військових зіткнень, в яких Україна матиме значно більше втрат, ніж Росія, і не зможе ні економічно розвиватися, ні інтегруватися в Європу. З другого боку –отримати від Москви гарантії можливості перегляду її позиції в дуже віддаленому майбутньому. На це в Кремлі можуть піти як через санкції, так і припускаючи, що ніякого вступу України в ЄС не станеться.
Сьогодні треба визнати: ні Україна не здатна воєнними методами повернути Крим (і, ймовірно, Донбас); ні Захід не має наміру повністю жертвувати своїми стосунками з Москвою заради України; ні в самій Росії навіть опозиційні політики не припускають відмови від боротьби за "рускій мір". У такій ситуації слід "розміняти" нормалізацію стосунків із Москвою сьогодні на закріплену й чітко прописану можливість поступок завтра. І почати суто економічну, а не військово-політичну конкуренцію за майбутнє.
В теперішніх умовах Захід – а точніше Європа – повинен допомогти Україні як економічно й фінансово, так і організаційно й політично. Два кроки Заходу назустріч Україні повинні включати масовану економічну допомогу. Причому саме пряму допомогу їй як своєму indispensable ally, а не видавані на ринкових умовах кредити – за умови швидкої політичної та правової модернізації. І переговори з Росією, метою яких є фіксація можливості перегляду територіальних змін, що сталися 2014 року: нехай у далекому майбутньому, але за виконання зрозумілих процедур і на зрозумілих умовах. Обидва ці кроки – кожен по своєму – припускають прямо або неявно одну й ту ж фінальну мету, що висували активісти Майдану: не просто "європейську" Україну, а Україну, що є повноправним членом ЄС. Саме у цьому сьогодні полягає головне завдання українських реформ. І Європа не має права робити якісь кроки назад або відмовляти Україні в її праві добитися цієї мети. Ставки сьогодні занадто великі: якщо Захід "здасть" Україну, сам він програє небагато. Але для всього пострадянського простору наслідки такого рішення виявляться епохальними. Тому що стане зрозуміло, що Росію 2010-х, як і Німеччину 1930-х, зупинити може тільки сила. Застосовувати яку сьогодні Захід не має бажання.
Ліміт поступок вичерпаний, і треба переходити від оборони до наступу.
1 
1
Коментарі