Румунська нова хвиля – це чотири "Єврооскара", три "Золоті пальмові гілки" та два "Золоті ведмеді" за вісім років. Що українським режисерам варто перейняти у сусідів, щоб запустити свою нову хвилю
У родині Євросоюзу Румунія грає роль "важкої дитини". То вона привезе в західноєвропейські магазини кінське м'ясо замість яловичини, то відкриє європейські кордони для ромів, то проголосить на весь світ, що британський принц Чарльз і граф Дракула – родичі. Її негативний імідж доповнюють чи не найгірші економічні показники з усіх країн ЄС.
Одне з небагатьох надбань сучасної Румунії – її авторський кінематограф. Завдяки йому ця країна перетворилася з "глибокої провінції" на центр східноєвропейського кіно. Упродовж останнього десятиліття без румунських фільмів не обходиться жоден престижний кінофорум.
Найновіший шедевр – картина "Поза дитини" режисера Каліна Пітера Нецера, що виборола "Золотого ведмедя" цьогорічного Берлінале. Фільм показує складні стосунки сина з матір'ю у аристократичній родині на тлі проблем із законом.
А почалося все 2005-го, коли стрічка "Смерть пана Лазареску" Крісті Пую перемогла в Каннах у програмі "Особливий погляд". Тоді й заговорили про румунську нову хвилю.
– Коли переглядаєш "Смерть пана Лазареску", виникає відчуття відкриття. Розумієш, що ця стрічка надовго лишиться в історії. Від неї очі лізуть на лоба, – сказав після прем'єри російський кінокритик Олексій Медведєв.
Фільм триває 2,5 години. Весь цей час спостерігаємо, як помирає один старий з околиці Бухареста. Хоча видається, що на екрані розгортається напружений трилер.
У "Смерті пана Лазареску" проявилися всі особливості нового румунського кіно: невеликий бюджет, ручна камера, сучасний сюжет. Персонажі тут – звичайні люди. Жодних супергероїв чи видатних історичних особистостей. Такий стиль – наче протест проти румунського кіно часів диктатури Чаушеску, де реалістичність часто витісняли метафори. На це "хворіло" й українське кіно радянських часів, адже прямо показувати заборонені "Великим братом" теми було неможливо.
Світ сучасних румунських фільмів – абсурдний. Режисери наповнюють їх узаконеним беззаконням і буденними жахіттями. Це сповна проявляється в картині "4 місяці, 3 тижні і 2 дні" Кристіана Мунджіу, відзначеною "Золотою пальмовою гілкою" Канн 2007-го. Картина розповідає про двох подружок-студенток, одна з яких робить аборт. 1987 рік, переривання вагітності ще карається законом. Тож дівчатам доводиться пройти крізь пекло, щоб убити ще ненароджене життя.
"Фільм переповнений відчайдушною емоційною правдою, що не дозволяє глядачу жодного разу кліпнути очима. Ну, а під час кульмінації ви хапатимете ротом повітря", – написав про цю стрічку в Los Angeles Times кінокритик Кеннет Туран.
Румунські режисери показують соціалістичне минуле країни не лише у вигляді тяжких драм, а й як комедію абсурду. Наприклад, альманах "Казки золотої ери" та "12:08 на схід від Бухареста" іронізують із режиму Чаушеску. Це – сміх крізь сльози. Останній – про ток-шоу на провінційному телеканалі. Ведучий запрошує в студію місцевого вчителя та пенсіонера. Вони обговорюють, чи відбувалися у їхньому місті акції непокори проти Чаушеску. До розмови долучаються інші місцеві мешканці й телешоу переростає на сусідське з'ясування стосунків.
Авторське кіно постійно шукає нові теми. Фільми 2012 – 2013 років уже не акцентують увагу на тоталітарному минулому чи соціальних проблемах. Торік у Каннах Кристіан Мунджіу представив стрічку "За пагорбами" – на теми релігії та лесбійства.
Якщо імідж "важкої дитини" в євроспільноті Україна собі вже сформувала, то самобутнього кінематографа – зась. Як свого часу в Румунії, маємо зараз всі умови, щоб почати знімати видатне кіно. Той же хронічний безлад у індустрії, брак коштів та надмір соціальних катастроф.
– Щось подібне на українське кіно може чекати років за 15 – не раніше. Просто на порожньому місці талановиті режисери не з'являться. А необхідна база формується роками, – каже директор київського кінофестивалю "Європейський експрес" Ірина Романченко.
Передивившись десятки сучасних румунських фільмів, можна виділити п'ять головних рис. Вони вже захопили світових кінокритиків і можуть стати в нагоді українським колегам.
Отже, головну роль має грати бомж, який ніколи не вчився акторській майстерності. Зніматиметься за те, що його підгодовують на майданчику.
Оператором має бути або боксер-пенсіонер, що має хворобу Паркінсона, або пияк, що ніяк не зав'яже. Головне, щоб камера дрижала, наче їй свербить.
Комунізм і соціалізм – у сценарії епічне зло, що зіпсувало життя не тільки всім героям фільму, а й їхнім нащадкам на три покоління вперед. Від цього всі персонажі у стрічці перебувають у затяжній депресії.
Музики у фільмі бути не повинно. Хоча на неї й не вистачить коштів – навіть якщо заощадити на бомжі та штативі для камери.
І головне: ефект від стрічки має бути такий, щоб глядачі виходили з кінотеатру посивілі, але з усмішкою.
3 
1
Коментарі