"Мне 21 год. Я родился в Украине. Какого хрена в Россию переходить?"

3

Фото: фото: REUTERS

Що за тиждень побачив і почув у Криму мандрівник Леонід Кантер

9 березня, неділя. Київський мандрівник і режисер Леонід Кантер із друзями, геодезистом Максимом Ковалком, 25 років, і фотографом 26-річною Мариною Батуринець, приїхали до Севастополя. Пробули там два дні, на 4 год. зазирнули до Феодосії, а звідти вирушили до Сімферополя, де залишилися до 16 березня.

– Їхали з Києва в купейному вагоні, – розповідає Леонід. – Перевірки були двічі. Перша у Джанкої, друга – в Сімферополі. Провідник виявився патріотом. Сказав: у мене все спокійно, ніхто підозрілий не їде. Перевіряють пасажирів дружинники – люди, які завербувалися "для обороны Крыма от бандеровцев". Називають себе "самооборона Криму". У них у всіх різний одяг, хоча військовий переважає. ­Виглядають, як туристи-альпіністи. Групами ходять по перонах. Носять пов'язки "АР-Крым". Самі не показують ніяких документів, а наші паспорти вимагають. Одному такому кажу: "Ти не представився". Він: "Я не буду ничего показывать. А тебе если нечего скрывать, то давай свой паспорт". У мене прописка – "хутір Обирок". Він не придирався.

За декілька днів вони розперезалися. Знайома з Києва їхала в Сімферополь до рідні. Каже: всі речі перетрушують, висипають на підлогу. Нібито шукають зброю, будь-які ознаки, що ти з Майдану – листівки, стрічки. ­Забирають переважно фотоапарати. Але можуть потягнути будь-що, що їм сподобається – зарядки, ­батарейки, ноути. Забирають гроші. У ­німця-журналіста в Армянську, що на Перекопському перешийку, конфіскували фото­апарат і 170 євро, бо знайшли в нього в рюкзаку синьо-жовті стрічки. Ще й заїхали в живіт.

10 березня, понеділок. Зібралися в арт-кафе в центрі Севастополя відсвяткувати ювілей Тараса Шевченка. Почитати поезії та поспівати під гітару. Після закриття о десятій вечора пішли гуляти містом. Взяли сухого кримського і гітару. Сіли на пагорбі. До нас підійшли два п'яних штріха років коло 40. Типу з кримської самооборони, у мисливських бушлатах. Беззбройні, але поводяться провокативно, але й трьох слів не можуть зв'язати. "Молодые люди, можно ваши документы? Вы откуда?" З нами були севасто­польці – чоловік 15, які примкнули до нас у кафе. Відповіли, що місцеві. "Самооборонці" влаштували перевірку – географічну вікторину: "А где Бельбек? А Камышовая бухта? А где вторая дорога на Ялту?" Екзамен ми пройшли і нас відпустили. На прощання один витягнув із пакета черевик стоптаний: "Вот этим сапогом всех неугодных отсюда и выгоним".

11 березня, вівторок. Поїхали до нашої військової бази в Кизилташі (за 98 км від Севастополя. – "Країна"). В автобусі чоловік, на вигляд років 50, підозріливо поцікавився: "Так вы за Крым, или за кого?" Кажу: "Поважаю прагнення Криму до незалежності, але категорично проти російських військ, що тут шастають". Чоловік почав втирати: "екстремісти", які кидали на Майдані коктейлі Молотова, отримували по тисячі доларів за ніч. А його сусідка на Майдані працювала кухаркою. Казала, що додому 35 тисяч доларів привезла, усі фальшиві. Їй ще, буцімто, 20 тисяч справжніх гривень дали. Так вона їх витратила на лікування від наркотиків. Ними її накачали на Майдані. "Им на Майдане и водку давали! А наркотики подмешивали в еду и воду, – переконував. – "Беркут" их палками лупит, а им хоть бы что. Глаза горят, и бросаются прямо на БТРы".

12 березня, середа. В одному з магазинів у Севастополі поцікавився у молодої вродливої продавщиці, чи вона хоче в Росію. Усміхнулася: "Конечно". У м'ясному відділі запитую огрядну продавщицю з трьома підборіддями: "І ви за Росію?" – "Мы все тут за Россию! А кто не за Россию – всех будем депортировать!"

У маршрутці в Севастополі двоє пацанів, років по 18, теж казали, що хочуть у Росію. ­Говорю: ви ж світлом і водою від України залежні. ­Відділитесь – будете все це з-за бугра отримувать значно дорожче. Вони: "Ну ниче, зато у нас атомная бомба будет". Якийсь чоловік збоку сумно: "Вот эту бомбу и будем есть".

Частина кримських ультрас (уболівальники сімферопольського футбольного клубу "Таврія". – "Країна") збираються емігрувати в Дніпро­петровськ. Казали, розуміють, що проти автоматів і танків не підеш.

На вулицях всюди білборди: "Добро пожаловать домой". Або: "Голосуй правильно", і галочка стоїть – за Росію. Яника, який їх зрадив, зневажають. Надіються на Путіна.

У Сімферополі – ситуація краща, ніж на решті півострова. Тут є університети й мисляча молодь. У маршрутці пацан із жовто-блакитною стрічкою на плечі їде, ніхто його не займає. Каже: "Мне 21 год. Я родился в Украине. Какого хрена в Россию переходить?"

13 березня, четвер. Приїхали автобусом у Бахчисарай. Звідти кілометрів 5 по трасі йшли в село Предущельное Второе. Нам дали контакти людей, в яких можна зупинитися. Господарів не було вдома. Ми залишили речі й подалися в магазин. Підійшов до нас широкоплечий говіркий татарин. Років за 30. У спортивному костюмі. Представився: Еден. Сказав, що працює будівельником. Більшість місцевих заробляють цим. Каже: "Крым в любом случае должен быть с Украиной. Ты не волнуйся, все будет четко. Мы, татары, в прекрасной форме. Голосуют пускай, как хотят. А мы будем обороняться".

Інші будівельники з цього ж села – не татари – їздили тітушками на антимайдан. Отримували по 200 гривень за день. Переконували, що своїми життями, пораненнями і нервами ми просто привели до влади інших олігархів. Видно, що начитані, хоч і звичайні роботяги.

14 березня, п'ятниця. Прогулявся на проросійський і на проукраїнський мітинги в Сімферополі. Російський не вражав – сцена на центральній площі, звук слабенький. Український був ще менший – у парку Шевченка. Переважно жінки й дівчата з плакатами: "Крим – це Україна". Не більше сотні людей. Єдиний заклик: не йдіть на референдум.

Де-не-де в Сімферополі бачив наліпки на стовпах і вітринах – синьо-жовті сердечка, а також написи "Крим – Україна". Зроблені від руки. Десь у парку синьо-жовта стрічка прив'язана.

15 березня, субота. Їздили в Алушту. Там мир і спокій. Люди гуляють набережною, наче ніякого вторгнення на півострів нема.

Таксист середнього віку розповідав, як жахливо жилося при Януковичі і як прекрасно буде при Росії: "Регионалы" с нас сбивали бабки. А теперь мы освободились от них и идем в Россию". А про те, що Янукович сидить у Росії, забув зовсім. Ще каже: "Нам нужен руководитель с топором, чтоб его все слушались. А то в Украине пришел один – ушел. Пришел другой – и постоянно ссорятся за власть". Багато кримчан – колишні військові, звикли жити за статутом. Їм достатньо, щоб було що їсти. Вірять: Путін їм це забезпечить.

16 березня, неділя. Ще зранку вирішив розмовляти принципово українською. Заодно перевірити, як швидко мене поб'ють. ­Зайшов у кафе "Ностальгия" в центрі Сімферополя. Замовив обід. У 35-річної продавщиці на обличчі – паніка, очі забігали. Кажу: "Та ви не лякайтеся, я на вас нападати не збираюся". Вона: "Нам сказали, что в городе "Правый сектор". Будут магазины поджигать, чтобы сорвать "референдум".

А потім підсіла до мене, і годину засипала запитаннями.

– Зачем вы Бандеру везде суете?

– Ми до нього ставимося нейтрально. Його прізвище використовують як страшилку для східняків.

Пояснював їй, що ми просто намагаємося реабілітувати своїх героїв, яких совок і "регіонали" зганьбили. Наприкінці розмови її прорвало. Розревілася. Каже: "На самом деле мы вас под­держивали сначала. А потом у вас начало все гореть, а нам стали привозить убитых на Майдане военных. Нас обманывали". Записала мій номер. Просила приїздити. Відмовилася брати гроші за обід. Але я заплатив 53 гривні.

На "референдум" вона не ходила.

×