Як Дніпропетровськ не став Донецьком
Біля Дніпропетровської облдержадміністрації зранку – мітинг. Перед входом стоять із півсотні людей, переважно середнього віку. Є в дорогому вбранні. Поодалі стоїть з вигляду 40-річна жінка у вишиванці. На спині й грудях у неї висять плакати: "Приватбанк" дурить людей".
Група людей – активісти організації "Самозахист підприємців Дніпропетровщини". Мають питання до губернатора.
– Не можу я вам дати Коломойського, він зараз у Києві, – каже чиновник ОДА.
Про щось домовляється з активістами, і вони всі заходять до приміщення. Разом із ними піднімаємось на третій поверх.
– Что-что, а так на встречу в администрацию я еще не проходила, – сміється одна з жінок.
У невеликому конференц-залі присутнім ледь вистачає місця. Заходить чоловік у синій футболці, сідає за стіл поряд з активістами.
– Я извиняюсь, Игоря Валерьевича нет на месте, поэтому встречу проведу я, его заместитель, Бурик Алексей. Какие у вас вопросы?
Люди починають говорити навперебій. Зрештою, з'ясовується, що скоро в місті мають відбутись ярмарки, на які покладають великі надії торговці й фермери. Але хтось вимагає з них "данину" за право викласти свій товар.
– Мы не можем сказать, кто собирает деньги. Это слишком громкая фамилия. Он – один из руководителей нашей области.
– Как же я могу решить проблему, если вы не говорите, кто за ней стоит? – питає Бурик.
Люди вагаються називати приізвище кривдника.
– Это Корбан все, – нарешті вигукує хтось. – Его люди звонят нам и говорят, чтоб мы платили за ларьки.
– Корбан? Ларьки? – дивується чиновник. – У него же столько торговых центров. Он же миллионер. Вы думаете, ему интересны пара тысяч с ваших ларьков?
Геннадій Корбан – заступник губернатора області. Торік в укладеному Forbes рейтингу найбагатших українців посів 77-му позицію зі $153 млн статку. Бурик дзвонить Корбану. Разом сміються.
Протестувальники знаходять телефон людини, яка дзвонила їм із погрозами нібито від Корбана.
– Впервые об этом человеке слышу. Что ж, давайте пообщаемся, – Олексій Бурик набирає номер. – Здравствуйте. Тут говорят, вы деньги с предпринимателей на участие в ярмарке собираете. Как нет? Вот они стоят здесь и говорят. У меня есть предложение. Давайте вы к нам приедете в ОГА, и мы обсудим это недоразумение. Чтоб не оказалось, что революцией и новым руководством прикрываются нечистые на руку люди. Не можете сегодня? Давайте в другой день. Ваш номер телефона теперь у нас есть, так что свяжемся без проблем. Дорогу я подскажу. Спасибо.
Підприємці розходяться. Задоволені.
У Дніпропетровську ніколи не було стільки української символіки, визнають місцеві жителі. На вулиці око постійно вихоплює синьо-жовтий прапор – на автомобілі, на балконі, у торговельному центрі, в кожній бюджетній установі. Площа Леніна стала площею Героїв Майдану, у народі також – площею "поваленого Леніна". На постаменті, що залишився від пам'ятника, – банери "Слава Україні!" В алейці поблизу продають магніти у формі вишиванок, синьо-жовтих і червоно-чорних прапорців. Іще кілька місяців тому магніти переважно були у вигляді бутербродів із червоною ікрою чи ложок із написом "Жизнь удалась". До кіоску з патріотичними обкладинками на паспорти – черга.
Усе почалося 26 січня, коли власники торговельного центру "Пасаж" Геннадій Корбан і Борис Філатов на одному з його зовнішніх телеекранів увімкнули опозиційний тоді "5 канал", а на другому – зображення прапора ЄС. Місцева влада одразу перекрила "Пасажу" струм, а Філатов і Корбан за кілька днів були змушені втекти до Ізраїлю. Нині підприємці – заступники голови облдержадміністрації Ігоря Коломойського. Українські прапори тепер встановлені на кожному з понад десятка їхніх торговельних центрів. У "Пасажі" щогодини грає український гімн.
Будівельний паркан довкола ОДА пофарбовано в кольори державного прапора. Перед входом – синьо-жовте піаніно. На ньому часто грає "піано-екстреміст" – чоловік із Запоріжжя, який у часи київського Майдану виконував український гімн та інші мелодії перед "беркутівцями". Зараз він постійно грає в Дніпропетровську.
Війна за 200 км звідси. Тож біля фортепіано переважно снують чоловіки в камуфляжі, а конференц-зал на першому поверсі облдержадміністрації править за склад і місце нічлігу добровольчого батальйону "Дніпро". У дворі адміністрації постійно перебувають 200 озброєних бійців, готових виїхати на завдання в місті чи області.
Батальйоном командує Юрій Береза – україномовний уродженець Луганщини, високий чоловік у кремовій сорочці та джинсах. Його кабінет – на першому поверсі. На столах розкладено карти східних областей України, до стіни прихилений вирізьблений із дерева державний герб.
– Це з Бельбека Юлій Мамчур привіз, – пояснює. – Його солдати після евакуації з Криму в Миколаєві сидять, але скоро відправляться на Донбас.
До кімнати заходить чоловік у помаранчевій футболці. Віталій, один із керівників батальйону "Дніпро". Просить не фотографувати його й не писати прізвища. Питаємо, що батальйон робить, аби сепаратисти не просочилися далі в Україну.
– Мы перекрываем границу Донецкой и Днепропетровской области. На каждой трассе стоят блокпосты, на железной дороге тоже проверяют, – пояснює Віталій. – Сюда пытаются завезти оружие, наркотики, денег для будущей раскачки ситуации. Мы стараемся это предотвратить.
Серед карт на столі – мапа європейської частини Росії.
– Да вот, рисуем схемы нашего продвижения. Думаем, куда базы ставить.
– А чого Москву червоним обвели?
Чоловіки сміються.
– Дніпропетровщина завжди відрізнялась від Донецька значно більш проукраїнськими настроями, – каже керівник обласного "Правого сектора" Андрій Денисенко, 41 рік. Зустрічаємося в кав'ярні. – Це скоріше центральноукраїнська, ніж східна область. Революція гідності остаточно завершила цей перехід із південно-східної електоральної провінції в центрально-західну. Події на Дніпропетровщині ліквідували так званий південно-східний пояс, прокомуністичний і проросійський. І зник він фактично тут. Злам відбувся саме в Дніпропетровську, бо він – потужний фінансовий центр: місцеві бізнес-структури охоплюють і суміжні регіони. Тож відбувся ефект доміно, що перекинувся на Запорізьку, Херсонську, Миколаївську і частково Одеську області.
"Зарема! Спасибо за крымского татарина – жидобандеровца!" – написано на асфальті на великому жовто-блакитному серці перед пологовим будинком № 1 у центрі Дніпропетровська.
– Це сім'я бєженцев із Криму, – пояснює вахтерка. – Чоловік на радостях написав. Обіщав дать дитині два імені – кримськотатарське і наше. Тут ціле свято зробили, Філатов був, чуть лі не в хресні батьки його записали.
42-річний Борис Філатов відповідає за внутрішню політику облдержадміністрації. Він – найпублічніший з усіх нових керівників Дніпропетровщини. Активно веде сторінку на Facebook. На середину червня її читали понад 60 тис. людей. На головному зображенні сторінки написано: "Всі думали, що Україна на колінах, а виявилось, вона лише зав'язувала берці". Філатов – етнічний росіянин.
Біля дверей кабінету Філатова помічаємо пластилінову пломбу – щовечора кабінет опечатують.
– Мы же здесь не в игрушки играем. Мне уже дважды сообщали, что есть заказ на мое убийство. Один раз от каких-то "лесных братьев", сепаратистов. Второй – вот вчера от Олега Царева передали, – каже Філатов. Він у розстебнутій на грудях кремовій сорочці. На його столі, серед іншого, посібник НАТО з дій в екстремальних ситуаціях і воєнних конфліктах.
– В каком режиме мы работаем? В его основе – понимание, что Россия – это страна, которая никогда не нажрётся, – розповідає, відхилившись на спинку стільця. – Мы превратились в Израиль образца 1948 года. Там были арабы, ежедневно нападавшие на еврейские поселения. А у нас – казаки и всякая нечисть. Есть у нас и свой Сектор Газа – Крым. Через него все равно будут продолжаться провокации, так что надо оградиться 4-метровой стеной. А здесь укреплять армию, полицию, и быть готовым ко всему. Путин ведь не успокоится. Он сам поверил в телевизор, который создал.
Дзвонить телефон. Філатову доповідають про протестувальницю у вишиванці. Хоче з ним зустрітися.
– Да знаю я ее. Светлана Анатольевна повела себя крайне непорядочно. Поэтому я не хочу с ней больше встречаться, – стомлено відповідає у слухавку. – Она пришла ко мне сюда и говорит: "Я беженка из Севастополя". Я ей: "Светлана Анатольевна, у нас таких беженцев 194 семьи. Мы всем стараемся помогать, чем можем". Она говорит: "Я бы уехала в Житомир к родственникам, но у меня застряли деньги в Приватбанке. Даже на проезд нету". Оказывается, у нее, у учительницы, там 200 тысяч гривен. Отвечаю: "Хорошо, мы постараемся что-то сделать, но вы должны понимать, что реально Приватбанк в Крыму конфисковали. К тому же, я сам – не Приватбанк". Я позвонил лично главе правления Дмитрию Дубилету, ей разблокировали 20 процентов суммы, остальное выдадут в рассрочку за пять лет. С учетом того, что она просила хоть что-то и уехать в Житомир, она могла это сделать. Но вместо этого Светлана Анатальевна нацепила, б**ть, на себя плакат и начала ходить по городу и накачивать людей. Я понимаю, горе и все такое. Но из 194 семей беженцев только Светлана Анатольевна ходит и качает права. Говорила, что она бросится под машину, что бросит под машину своего ребенка. Ну, пусть она пойдет и себя подожжет возле Приватбанка. Или Дубилета пусть подожжет. Но почему она третирует именно нас? Не понимаю, за что она живет. Ходит только и машет плакатами. Реально шантажистка. Ну, зайди, давай. Только без нее, я тебя умоляю, Лёша.
Однак замість Леоніда в кабінет заходить Світлана Анатоліївна – з плакатами й маленькою дівчинкою, теж у вишиванці. Доньку привела.
– Доброго дня, – вітається жінка.
– Здравствуйте. Только можно плакат сразу снять, я вас очень прошу.
Знімає.
– Светлана Анатольевна, мы же с вами уже все обсудили. Зачем вы этим занимаетесь?
– Ми не розуміємо одне одного, – відповідає жінка.
– Я постарался вам помочь, а в результате получилось, что я еще чуть ли не стал виноватым. Почему-то вы решили выбрать путь плаката и всего остального.
Після 15 хв. дискусії зависає пауза. Філатов намагається заспокоїтись, жінка не знає, як почати просити знов.
– Ладно. В два часа позвоню в правление банка, и вы пойдете туда.
– Вибачайте, що я вас потурбувала.
– Хорошо, и вы меня выбачайте. Но, к сожалению, нервы уже не выдерживают. В два часа я позвоню и постараюсь вам организовать встречу с первым замом.
– Спасибі.
Жінка йде. Філатов дзвонить секретарці.
– Пожалуйста, сигареты занесите мне, – і до нас. – Люди, узнав, что здесь теперь работает Коломойский, представили, что это – касса. Даже были ситуации, когда приезжали какие-то попы из Черновцов и требовали деньги на построение какого-то скита. "Всего 150 тысяч гривен. У вас же деньги есть".
Наступні 10 хв. Філатов розмовляє з дирекцією Приватбанку. Зрештою пропонує:
– Знаете, лучше всего отдать женщине все ее деньги и отправить на самолете побыстрее в Житомир. А то будет и дальше терроризировать тут нас.
Ви раніше жили інакше. Спілкувалися з іншими людьми. А зараз зняли годинник за 50 тисяч доларів і звіряєте час по мобільнику. Як вам живеться без цього всього?
– Нормально живется. Это же не значит, что часы где-то потерялись. Я это намеренно сделал, ведь когда к тебе приходят и вымаливают 200 тысяч гривен, а у тебя на руке часы за 50 тысяч долларов – это не совсем правильно. Я не хочу сказать, что превратился в альтруиста или Мать Терезу. Но все равно должна быть какая-то этика. В том числе и в потреблении. Ты не можешь выходить к людям и сверкать крокодиловыми туфлями. Хотя, естественно, они имеются. Я заработал свои миллионы, десятки миллионов, еще до того, как пришел в это кресло. Но я не считаю правильным, сидя в нем, этим хвастаться. Так что пока обойдемся часами в мобильном телефоне, а часы за 50 тысяч долларов оденем, когда все это закончится.
Чому вам вдалося утримати Дніпро, а Донбас його керівникам – ні?
– На первом этаже у нас – штаб, там есть представители различных общественных организаций Майдана. Всего их 28 – понятно ведь, что Майдан поделился и все между собой переругались. Там экологи, феминистки, "Правый сектор", "Самозахист підприємців". Они между собой все выясняют, делают предложения власти, принимают участие в обсуждениях решений и их выполнении. Это – самые здоровые силы общества. В лице нас они получили точку кристаллизации.
С другой стороны, мы сепарировали сепаратистов. Я встречался с ними каждый день. Их ведь тоже много разных – от коммунистов до неоязычников. Этих направо, тех – налево, этим что-то пообещать, этих – напугать. Но в первую очередь, объясняли. Вот приходят ко мне сторонники "славянского единства" и начинают толкать большие геополитические идеи. Я говорю: ребята, все это понятно. Я – русский, вы – русские. Но назовите мне фамилию человека, который фактически разрушил полностью, на века, саму идею славянского единства и заставил впервые в истории русских и украинцев, или даже русских и русских смотреть друг на друга сквозь прицел автомата? Молчат. Говорю: это ж не Обама, не Турчинов, не Яценюк, и даже не Ярош. Это ваш, так сказать, любимец. Вот так.
Ну, и еще – мы работаем и постоянно на месте. Не то что Тарута, который в Донецке со дня назначения почти не появлялся. А тогда еще можно было переломить ситуацию. Но, конечно, речь еще и в ментальных различиях. У нас тут чуть-чуть другой народ.
Наближається час обіду. Прощаючись, згадуємо про Геннадія Корбана, найзакритішого з трьох керівників області. Раніше він казав, що будь-яку конфліктну ситуацію сприймає як шахову партію. Питаємо, що для нього нова посада: теж партія в шахи?
– А давайте у него напрямую спросим, – Філатов телефонує. – Алло, Гена? Тут журналисты интересуются, зачем ты сюда пришел – для тебя это очередная шахматная партия? Хороший вопрос, да. Так может ты им и расскажешь?
Корбан погоджується приділити нам півгодини.
"Коломойский держит в голове тысячи номеров телефонов"
– Сепаратистские заявления стоит делать только в том случае, если вы своего сына будете отправлять на экскурсию не на Мальдивы, а в Дагестан или на вокзал в Волгограде – пусть посмотрит и поделится впечатлениями. Может, это отрезвит вашу очень горячую голову, – сказав 22 лютого по телефону дніпропетровський мільярдер 51-річний Ігор Коломойський меру Харкова Геннадієві Кернесу.
Той разом із Михайлом Добкіним – на той час губернатором Харківщини – ініціював сепаратистський з'їзд депутатів південного сходу України.
Активи Коломойського, за різними оцінками, становлять від $2 до $3 млрд. Він – один із власників найбільшої в країні фінансово-промислової групи "Приват". Це десятки компаній – від металургійних підприємств до телебачення.
З початку 2000-х із сім'єю – дружина, донька й син – жив у двоповерховому будинку на узбережжі Женевського озера в Швейцарії. Компанійський, любить влаштовувати гулянки й розповідати анекдоти. На зустріч може прийти у футболці й джинсах. Донедавна користувався дешевим телефоном Nokia.
– Игорь Коломойский очень прагматичен. Если приобретает шикарную работу на аукционе, то делает это с целью закрыть дырку на стене, – каже 44-річний Геннадій Корбан, бізнес-партнер, а тепер і заступник у Дніпропетровській облдержадміністрації.
У ділових колах Коломойського називають циніком, а його спосіб ведення бізнесу – конфліктним. Партнери й друзі запевняють: він скоріше не конфліктний, а дуже азартний.
– Это для него источник острых ощущений, даже не зарабатывание денег. Ему интересны красивые комбинации, – говорить 48-річний Олексій Мартинов, один зі співвласників групи "Приват".
– У него феноменальная память, шахматистская. Он тысячи номеров телефонов в голове держит, – додає партнер по бізнесу 54-річний Вадим Шульман.
Із 2 березня 2014-го Ігор Коломойський очолює Дніпропетровську обласну держадміністрацію.
3 
1
Коментарі