"Вы должны молчать. Скажете что-то не то "Беркуту" – я за них не отвечаю"

 

Катерина Бутко три дні пробула у Криму в полоні

На в'їзді до Криму бійці розформованого підрозділу "Беркут" 9 березня, у неділю, зупинили п'ятьох активістів столичного Авто­майдану. Ті їхали двома автівками. У білому Citroen – піарниця 30-річна Олександра Рязанцева й 25-річна

Катерина Бутко. У джипі з інженером Євгеном Ра´хном, 30 років, за кермом – журналістка Олена Максименко, 28 років, і фотограф 30-річний Олесь Кромпляс. Вирушили з Києва до Криму хто провідати рідних, хто зробити журналістський матеріал, а хто просто побачити на власні очі, як там виглядає ситуація. "Беркутівці" затримали активістів. Три дні від них не було звісток.

Після повернення з полону Катерина Бутко розповідає, що пережила за цей час

9 березня десь о третій дня ми прибули на український КПП в Армянську (місто на Перекопському перешийку, при в'їзді до Криму. – "Країна"). Нас пропустили. Поїхали в другий бік. Його контролював кримський "Беркут" – чоловік 30, козачки і "самооборона". З автоматами, кинджалами. Далі – російські солдати. Всіх укупі – зо дві сотні людей. Зупинили нас. Перевірили документи, заглянули в машину. Побачили в салоні український прапор – козаки і "беркута" як з глузду з'їхали. Почали кричати, що ми – фашисти й екстремісти. А я ще взяла пару прапорів, щоб нашим військовим передати. Вони були розписані побажаннями від дівчат, заціловані помадою.

Нам сказали вийти з машини, стати на коліна. Почали ритися в речах. Знайшли моє посвідчення з Автомайдану. Це розлютило їх ще більше. Потім на руці в Шури Рязанцевої побачили татуювання "Небесна сотня" і тризуб. Сказали: "Всё, теперь мы вас тут прикончим!"

Після нас зупинили автомобіль із Женею, Олесем і Оленою. Ми доти були не знайомі. У них знайшли бронежилети. Накинулися на хлопців і Лєну, почали звинувачувати – незрозуміло в чому.

Нам джгутом зв'язали руки. Речі закинули назад у машини. Вони залишилися на КПП, а нас повели з проїжджої частини через дорогу. Стало страшно.

Привели в яр. Знущалися й били години з півтори. "Беркути" мінялися – одні відходили, другі підходили. Кожен хотів із Шуриним татуюванням сфотографуватися. Вони – злі, абсолютно неконтрольовані. Штурхають і кричать: "Фашисты! Вы под наркотиками! Майданутые!" Не знаєш, кому відповідати, але намагаєшся щось казати, бо коли мовчиш – також б'ють. Якщо показуєш свій страх – трохи заспокоюються. І плачеш. Бо не можеш їх переконати, що на Майдані не доливають наркотики в чай.

Шурі "беркути" пробували відрізати руку. Не знаю – всерйоз, чи просто лякали. Ми сиділи, ревли, тряслися. Сподіваєшся, що в когось із 30 чоловіків прокинеться рефлекс захистити жінку. Знайшовся такий – офіцер. Почав утихомирювати "беркутів" і козачків: "Парней буду лупасить, убью их нафиг, а девушек бить не дам".

Хлопцям наказали лягти на живіт і стріляли за кілька сантиметрів від голови. У них досі проблеми зі слухом. Саші відрізали штани, і він три дні був у прямому розумінні з голою задницею. В Жені вирвали сережку з вуха.

"Беркута" знають, як бити – переломів у нас нема. Коли б'єш повною ногою, а не носком чи п'яткою, то нічого не лишається. Мене прикладом по колінах били.

Принесли наші комп'ютери, дивилися файли. Потім відвели в підвал біля КПП. Там були матраци, подушки. Ясно, що туди періодично спроваджували затриманих. Сказали стати на коліна обличчям до стіни і мовчати. Джгут на руках поміняли на скотч. Витягували по одному на допит. Усе записували.

Той офіцер – років 35 – розумний, хороший психолог. Сказав: "Ладно, рассказывайте – что, где". Я йому: "Окей, зараз розкажу. Ми їхали до батьків Шуриних побачити все на власні очі. Не мали планів організовувати в Криму революцію". Запитала: "Як же так – Путін сказав, що тут немає російських солдатів". А він: "Конечно, нет. Я – офицер в отставке. У меня – орден Красной звезды, свой бизнес. Тут я как волонтер. Крым­ский народ позвал навести порядок. Мы – спецназ, а не просто солдаты. После нас нет беспорядка в стране". Він був на шести війнах – у Чечні, Абхазії, Осетії.

З ним єдиним можна було поговорити. Мені й Шурі він врятував життя. Бо "беркутівці" були готові вбити. Казали: "Бегите, мы будем вас отстреливать". Коли виводили з підвалу, намагався нам щось накинути на плечі. Бо ж ми вийшли з машини в чому були, а на вулиці дув сильний вітер. Мою лижну куртку порізали – хотіли і в мене знайти татуювання. Навіщось повідрізали кинджалом навіть язички від кросівок. А в цей час хтось тримав за волосся.

Посадили в кузов "Уралу". З нами – той 35-річний офіцер і "беркута".

Їхали годин 7. Відчувала, що бездоріжжям. Вийшли на російській військовій базі. Нас поставили лицем до стіни із зв'язаними руками. Стояли години півтори, було холодно. За спиною спеціально перезаря­джали магазини автоматів – діяли на нерви. Потім почали по черзі виводити. Мене заштовхали в кімнату, двоє дівчат в балаклавах стали проводити медичний огляд. ­Передивилися кожен дюйм тіла. Шукали сліди уколів, ще чогось. Усе фільмували. Після того відвели до камери. Чотири стіни, ліжко – просто полиця маленька, умивальник, туалет – звичайна дірка в підлозі. А з другого боку припаяні два стільці та стіл. Сказали: "Розкладай постіль", – і залишили. Пізніше прийшли дівчина і хлопець із пластиковим стаканчиком. Попросили здати сечу, щоб зробити тест на наркотики.

Були там три дні. Я не бачила жодного обличчя – усі в балаклавах. Серед ночі будили, кликали на допит. Перший – десь о третій – був сумбурний. Привезли всі наші телефони, ноутбуки, паспорти. Записали, куди і для чого ми їхали.

Допитували людей іноді троє. Позиціонували себе як жителі Севастополя. Але чому тоді вони на російській військовій базі? Казали: Крим живе спокійно, на мітингах тільки пенсіонери і тільки по вихідних. А по буднях – все, як завжди. Перший допит тривав півгодини. Потім завели назад у камеру. За кілька годин постукали. Спитали, чи потрібна медична допомога. Хлопцям, знаю, рани перекисом залили. Вранці принесли якусь кашу на молоці.

Після вечері викликали на другий допит – детальний і значно довший. Зарядили мій телефон і комп'ютер. Проходилися по кожному повідомленню, смс. Питали багато про "Правий сектор", про зброю на Майдані. Якийсь старий список Автомайдану видрукували. Розпитували, хто фінансує, скільки грошей отримуємо. Казала, як є: скринька біля Українського дому – це все наше фінансування. Були здивовані, коли почули, що з-за закордону нам переказали всього 2 тисячі доларів. Підтвердила: зброя на Майдані була. Я бачила вевешника, пораненого в живіт, і це не було палицею. Сказала: нова влада – це не перемога. Я впевнена, що Крим не забрали, його віддали.

Мабуть, повірили, що я – не ворог, який їхав палити Крим і ширити екстремізм. Стали більше йти на контакт. Я говорила, що в Криму туристичний ресурс більший, ніж чимало де в Європі. Але навряд чи Росія його розвиватиме, як не розвивала й Україна. Крим за останній рік приніс рівно стільки, скільки Октоберфест у Баварії – за тиждень.

Допит тривав кілька годин. Це був вечір 10 березня. Питаю:

– Відпустите?

– В общем, да. А как ты будешь подавать материал, если ничего не видела? Как расскажешь о жизни в Крыму?

– Да, – кажу, – не бачила. Буду розказувать, як мене взяв "Беркут", і все решта.

– Постараемся сделать тебе экскурсию. Завезем в Севастополь. Расспросишь людей, посмотришь – как живет город.

Наступного дня, опівдні, нас повезли автобусом до Севастополя. Приїхали в бухту Нахімова. Один із чоловіків – у балаклаві, який проводив допит – стежив із машини. З нами було місцеве телебачення. Я хвилин 30 зупиняла людей і спілкувалася з ними. Хтось сказав, що їм потрібна стабільність, а з якою країною – все одно. Жінку з Донецька, яка приїхала провідати доньку, дуже турбувала розібрана бруківка на Майдані. "Нужно не разрушать, а создавать", – казала. Один чоловік зізнався: "В России демократии нет. Туда идти нет смысла. Надо оставаться в Украине и двигаться в Европу. Там – будущее".

Вернулися назад, нас знову запхали в ­камеру. Години через 2 вивели у двір військової бази. Чотирикутні приміщення – більше нічого не пам'ятаю. Вперше побачила Шуру Рязанцеву, Лєну Максименко, Женю Рахно і Олеся Кромпляса. Нас п'ятьох поставили до стінки. ­Вийшов морпіх – перший без маски. Сказав: "Я с ­военно-морского флота. Моя задача – обеспечить вашу безопасность и довезти до КПП, проследить, чтоб вы отбыли домой. Только вы должны молчать. ­Скажете что-то не то "Беркуту" – я за них не ­отвечаю". ­Пообіцяв віджати в "беркутів" нашу ­машину. З ним були ще кілька хлопців з автоматами. ­Срочники-росіяни. У балаклавах.

Їхали цивільною маршруткою. На КПП морпіх сказав стояти біля бетеерів – ­російських, а сам пішов домовлятися з "Беркутом" за машину. Шурин Citroen із рожевим дахом повернули одразу, а Женін джип довго не хотіли віддавати. Ми чекали до дев'ятої вечора (близько 5 год. – "Країна"), доки морпіх вламав "беркутів". Нам кожному по черзі віддали речі, які забрали на військовій базі: паспорти, комп'ютери, телефони. Одяг пропав, навіть труси. В машинах зникли килимки під ноги. Забрали гроші, не залишили навіть брелока на ключах.

Морпіх сів пасажиром у джип. Вивіз нас за КПП. Було близько 23.00 – вівторок, 11 березня.

Хлопці з Лєною джипом приїхали в Київ вранці наступного дня. Ми – під вечір, бо мусили заночували в Херсоні. Мали ­проблеми з машиною на СТО – її трохи побили.

У Криму досі не знайшли трьох автомайданівців. Льоша Гриценко, Наталя Лук'янченко і Серьожа Супрун поїхали туди на початку березня. Разом з іншими автомайданівцями та хлопцями з Меджлісу купували й розвозили по наших військових частинах продовольство, медикаменти. В четвер, 13 березня, о 23.00 Наталя подзвонила рідним і сказала, що три авто женуться за їхньою Toyota Camry й стріляють. Після того Олексій, Наталя і Сергій не виходили на зв'язок.

×