Про те, що муфта була розкішною окрасою жіночого зимового вбрання, сьогодні вже практично забули. І 99 із сотні сьогодні, мабуть, скажуть, що "муфта" - це деталь для з'єднання двох труб різного чи однакового діаметру. Не так було в повоєнні роки. У небагатому гардеробі жінок тих часів муфта займала почесне місце. Бодай тому, що виконувала одразу декілька функцій одночасно. Перша - зігрівала руки на морозі. Друга - слугувала для зберігання в ній гаманця чи іншого дріб'язку, що було дуже зручно. Третя - просто прикраса, адже оздоблена хутром муфта робила жінку елегантнішою.
Радянські жінки муфти здобували двома шляхами. Або купували на "барахолках", де ще й десяток років по війні можна було придбати щось із "трофеїв" - речей, привезених демобілізованими офіцерами з-за кордону. Або ж шили їх у професійних кравців "на дому" - разом із хутряними шапками та комірцями. Штучного хутра, що бодай приблизно нагадувало б натуральне, тоді не було. Тож вироби з лисиці, норки, каракулю перешивали й перелицьовували по кілька разів. І носили ті хутра, бувало, десятиліттями - переходячи від батьків до дітей або й онуків у цілком пристойному стані.
Майстри, які в умовах тодішньої бідності могли перешити старий комір від пальто на дитячу шапку чи ще якось дати нове життя поношеному хутру, були поважними й заможними людьми. Влада, що не могла наситити магазини якісним і теплим одягом, заплющувала око на такий їхній "приватний бізнес".
Мала муфту й моя мама в ті роки - на фото вони з моїм батьком. Дорослим я бачив ту муфту у скрині з погризеним хатніми комахами старим одягом. Носити її було вже неможливо. Та й мода змінилася. Де мама ту муфту придбала, запитати тоді я не здогадався. Так само, як і про стару батькову каракулеву шапку, в якій я в мороз катався на лижах і ходив на ковзанку.
2 
1
Коментарі