Голодомором нас збили зі шляху до Європи

23 листопада Україна вшановує пам'ять жертв Голодомору. Цього дня пройдуть заходи біля пам'ятних знаків, меморіальних місць. О 16:00 відбудеться національна акція "Свічка пам'яті" — люди запалять вогні на згадку про сім мільйонів загиблих від голоду в 1932–1933 роках.

— Голодомор об'єднує націю. Це фактор, через який 1991-го ми проголосували за незалежність, — каже письменниця Оксана Забуж­ко, 59 років. — Тема штучного голоду тоді вийшла з родинних спогадів на загал, її взялися досліджувати. Але потім з'явилися інші проблеми, вона зам'ялася. Нам треба було оголосити себе нацією, постраждалою від геноциду. Український політикум це упустив. Лише президент Віктор Ющенко виніс тему на державний рівень після 2004 року.

Голодомор прирівнюють до винищення євреїв і різанини вірмен. Особливість нашого геноциду — мовчання трьох поколінь. Говорити про трагедію було небезпечно. І ми досі не знаємо, як це вплинуло на нашу ментальність і психологію. Не усвідомлюємо ці травми, але вони проявляються в поламаних родинах і страхах.

Голодомор дає відгомін у третьому і четвертому поколінні. Й невідомо скільки ще впливатиме. Для нас це не лише пам'ять про те, як бабусю викидали на сніг із хати, відбирали останнє зі столу, як діти помирали. Головне інше: як те, що було до нашого народження, впливає на нашу поведінку — в побуті, на кухні, в ліжку.

Страх бути багатим спричинений Голодомором. Маємо спотворене ставлення до власності, як до чогось тимчасового. Українці можуть вкласти гроші у високі паркани замість того, щоб оплатити дітям освіту. Бо паркан дає відчуття безпеки.

Допомогти українцям усвідомити наслідки пережитого їхніми предками у 1932–1933 роках має Музей Голодомору-геноциду в Києві. Мас­штабний сучасний проект, із дослідним та освітнім центрами. Стане місцем, куди з'їжджатимуться з усього світу. В Україні не могло бути цієї трагедії без втручання влади. Ми маємо три чверті чорноземів планети, ніколи не знали голоду.

Треба говорити про багато вимірів геноциду. Мали би це зробити ще у 1990-х. На покоління спізнюємося у процесах нашого одужання. Видно, до всього треба дозріти.

— Сказати впевнено, що маємо реєстр травм і якісь почали долати, не можемо. Це не просто поява впевненості й вільнодумства. Молоді люди із сіл хіба перестали боятися говорити в містах українською? Ні. Одразу переходять на російську. Це теж результат травми. Бо бути селюком — було політично небезпечно. Голодомор — стартовий збій зі шляху. Він змінив матрицю бачення себе.

Зараз починає з'являтися розуміння, що минуле тут. І з ним треба працювати.

— Мама змалечку розказувала про голод у 1932–1933 роках і як родина виживала. Але я була попереджена: говорити про це не можна. Дідусь із початком голоду відвіз сімейні цінності до Москви в Торгсин (мережа закладів, які торгували з іноземцями. Товари можна було придбати за валюту чи цінні метали. Туди під час Голодомору люди здавали цінності. — ГПУ). Повертався на даху поїзда з мішком борошна, крупами і сухарями.

Завдяки маминим розповідям у мене склалася чітка картина української глибинки до й після Голодомору. Її містечко тоді стало селом — третина людей померла. До 1930-х було козацьким, кутки називали сотнями. Працювала "Просвіта", аматорський театр, гуртки, ярмарки, відбудована після війни автокефальна церква. Діяла самоорганізація громадського життя. Ми цього не застали. Такі села я потім бачила у Франції, Голландії, Бельгії. Європа починається з кооперативу, артілі, цеху, хору на рівні села, а не з "градообразующєго прєдпріятія". Європа — це коли кілька десятків сіл збираються і кажуть, що вони Швейцарська федерація. Там досі так працює демократія. Кожне село висуває на порядок денний свої проблеми, гуртом вивчають і вирішують. Вибори — на майдані коло церкви.

У нас весь цей самочинний розвиток ґвалтували царські порядки, закріпачення. Але були села, які змогли вивільнитися й організуватися. Про такі на початку 1920-х казали "піти на багаті села". Це доголодоморне поняття, що потім зникло.

Зі шляху до цієї базової, початкової Європи нас збили Голодомором. І досі не дають вернутися. За це воюємо. Це боротьба за повернення на природний шлях. Із якого нас силою, ґвалтом, геноцидом скинули.

— Мабуть, це теж форма проявлення травм. Не хочуть говорити, бо боляче. Причому не тільки письменникам або режисерам. Коли щось таке виникає, одразу знайдуться незадоволені: "Скільки можна, в нас усе таке депресивне. Годі вже. Давайте про щось життєствердніше". Страх говорити про болючі речі — це теж наслідок Голодомору. Але травми треба проговорювати. Це вимагає нервів, посвяти і серйозної роботи.

×