"На нас з усіх боків налетіли темні постаті. Почалася бійка"

 

"Про мої подорожі ровером ви не турбуйтеся. Я робитиму "перельоти" маленькі і раннім-рано, коли немає ніякого руху на дорогах, — писав 31 травня 1931 року з Берліна археолог, поет і активний діяч ОУН Олег Ольжич батькам. — Почуваю себе фізично добре, зовсім не голодний, не худий. Нерви мої не такі як коло родинного огнища, принаймні я тут ні "зубами не скриплю", ні "стільців не трощу", як бувало вдома".

Батьки — поет Олександр Олесь і вихователька інтернату Віра Кандиба — живуть у містечку Ржевничі біля Праги. Під час навчання у Карловому університеті у Празі, Олег живе біля них. Вільний час проводить у мандрівках лісистими околицями. Взимку організовує свята Калиту і Коляду, а влітку — Купала. У лісі палили вогнище, дівчата з хлопцями парами стрибали через нього.

"На закінчення шкільного року Українська гімназія у Ржевницях (містечко поблизу Праги. — ГПУ) справляла гучну забаву з танцями до півночі. Оксана мені запропонувала лишитися на вечірці до кінця, а потім іти пішки до неї до Черношиць і там переночувати. Олег захопився цим проектом і відразу взяв його організацію у свої руки, — писала у спогадах подруга Ольжича Марина Антонович. — Зібрав десять хлопців, щоб нас проводжали, визначив дорогу — довшу, але цікавішу, що вела через великий ліс. Співаючи і жартуючи, ми вирушили в дорогу. На мосту через Бероунку затримались з годину. Там Олег розповідав нам страшні пригоди, які сталися на цьому шляху. Коли дійшли до лісу, всі хлопці, крім Олега і ще двох-трьох, позникали. Олег сказав, що тут небезпечно і тому вони втекли. Під старим дубом на нас налетіли з усіх боків темні постаті. Почалася бійка. Піз­ніше виявилося, що це були ті самі хлопці, але потовкли вони один одного не на жарт. Тільки над ранком охолов запал битви. Були поранені. До Оксаниної хати ми дійшли, коли вже зовсім розвиднілося".

Після університету працює над дисертацією з археології. Багато їздить по місцях розкопок на Галичині і Буковині, працює у сховищах музеїв у Відні та Берліні.

"Захищу докторську, тоді буду вольний птах. Зможу чи на море, чи до Берліна або Парижа, чи у Львів "слави здобувати", — писав батькам. — А справді, охоче я покопався б з рік у вогкій землі, послухав би жайворонків і перепелів у житах. Спочив би в атмосфері побуту мальованих предків".

1930 року в Берліні зустрів знайому Марину Антонович.

"Своїм приїздом Олег зробив мені велику приємність,

бо в мене зовсім не було това­­риства, — згадувала вона. — Хо­дили у музеї, акваріум, а потім поїхали пароплавом до Потсдаму. Оглянули замок Фрідріха Вели­кого, гуляли парками, а тоді зайшли до літнього ресторану під відкритим небом. Настрій був прекрасний, Олег замовив нам пляшку вина. Мене це здивувало, бо він зазвичай уникав алкоголю. Вино було молоде і дуже п'янке. По дорозі до пристані Олег замовк, зблід і посумнів. Посадивши мене у куточку на палубі, він сам десь зник. Появився розкуйовджений аж десь як стемніло. Без жодного слова сипонув мені на коліна декілька чоколядок і безмовно зник. Зустрілися ми на пристані у Берліні. На другий день Олег дуже вибачався і подарував мені присвяченого вірша".

"Я сиджу на шпилі укріплень стародавнього слов'янського міста Аркони, що 1166 року було зруйноване данцями, — пише батькам. — Переді мною відкрите море. Легкий вітер. Сідає сонце. Колись тут стояв храм Святовита — бога з чотирма головами. Вали, що досі дуже високі, відгороджували його від суші луком. З інших боків — море і стрімкі скелі над ним. Спинився на ніч у маяку. Страшенно радий. Проїхав сьогодні 80 кілометрів".

Протягом червня-липня 1931 року він на велосипеді мандрує територією Німеччини. Відвідує знайомих і оглядає визначні місця. Затримується у містах Росток, Вісмар, Любек, Гамбург. Відвідує основні храми, музеї, замки. У листах батькам описує і порівнює найцікавіше. Вони висилають йому гроші на харчі.

"Після 50 кілометрів їзди знайшов у собі здібності розчулитися мало не до сліз. Старезні будови. Наприклад, Бубо (так Олег Ольжич звертався до батька. — ГПУ), пивна 1320 року. Палац князів. Цілі дільниці барокових будинків, як цяцьок. Люди ввечері гуляють. Прекрасні дівчата, після берлінських око відпочиває", — ділиться у листі з Віс­мару.

Багато спілкується із місцевими та мандрівниками з різних країн. Під враженням від побаченого і почутого докоряє батькові: "Даремно ти нарікаєш на українців. Подивившись до німців, сербів та американців, я все більше починаю цінувати наших людей і наше життя. Українські емігранти-козаки стоять вище за американських інтелектуалів".

"Він любив мандри і природу. Збере, бувало, свою, як він говорив, "зграю" і вони відправляються пішки або поїздом оглядати якусь місцевість, — пише письменник Улас Самчук. — Якось у Карловому Тині — за 50 кілометрів від Праги, працював у замковій вежі на горі у лісі. Туди до мене одного осіннього дня прийшов Ольжич зі "зграєю". Мандрувати було його улюбленим видом спорту. Такі місця, як наші Карпати, були відомі йому досконально від Пряшева ген аж до Ясіня".

З початком активної діяльності в ОУН і початком війни використовує перебування на периферії задля безпеки.

"Забуто було про наїжачені часи, ми багато співали, разом і поодинці. А що мене остаточно підкупило, то це одразу виявлене велике знання Ольжича. Відразу він визначив, з якої області України походить та чи та пісня, які впливи історичного минулого вона відбиває, — написала у книзі "Несподівані зустрічі" Докія Гуменна. — Наступного дня задумано було зробити прогулянку до Ворохти. Встаємо засвіт і бачимо, що для нас спеціяльно випав перший сніжок. Шекерик (Андрій Шекерик — вчитель із Коломиї. — ГПУ) навіть потурбувався наняти сані, але ж ніхто з нас не хоче їхати. Ми йдемо якоюсь дуже безлюдною дорогою, навколо — неторкнутий ліс, ноги туди не встромиш. Сніг тут лежить уже скрізь, повітря гостре, пахуче, веселяще. Ми йшли за саньми, говорили про все, що тільки можна було придумати, оминаючи, правда, поточну політику. Мандрівка наша тривала цілий день. І все — лісом. Ціль — Ворохта. Там сядемо на поїзд — і до Львова. В голову мені не стукнуло, ані вві сні не приснилося, що то була не прогулянка, а гра із смертю для декого. Звідки було мені знати, що цей етнограф — один із лідерів ОУН, політичний діяч великого калібру. "Прогулянка" — то був тільки маскувальний маневр".

Батько помер, коли дізнався про загибель сина

— П'єса на три дії! Так! Так! Із козацьких часів. Три дії. Навіть сам ілюстрації намалював, — поет Олександр Олесь розповідає другу сім'ї Катерині Білецькій про творчість сина у 5-річному віці. — Чи ви звернули увагу на його пальці? У нього руки віртуоза. Я думав, що з нього щось буде. Якась знаменитість — композитор, письменник, поет або славний науковець. А він, де він тепер? Великий політик, націоналіст. Ніколи нема його вдома, роз'їжджає по світі.

Дитинство Олег Ольжич провів у Пущі-Водиці під Києвом. Батько працював у місті ветеринаром, мати — в гімназії. Багато читали сину, вчили напам'ять вірші і пісні. Всім гостям показували малюнки Олега. У два роки він почав сам читати і взявся на письмо. Через революцію і війну в школу не пішов. У 1919 році Олександр Олесь виїхав служити аташе при консульстві УНР у Відні. У своїх листах дружина з сином скаржилися на погані умови для навчання і клопоталися про виїзд.

Олег відвідує трудову школу у Пущі-Водиці. Бере участь у випуску шкільної газети і організації концертів. Просить батька не висилати книг для школи, бо до них ставляться зі зневагою. Звинувачує вчителів у формальному ставленні до роботи.

В 1923 році Олександр Олесь домігся виїзду сина і дружини з СРСР. Він знову береться опікуватися його освітою. Наполягає на письменстві та науці. Докоряє, що той мало вчить мови і рівняється на слабших друзів. Радить відійти від політики і не писати патріотичних віршів.

Коли батько дізнається, що Олега за діяльність в ОУН закатували у конц­таборі, то помирає. Над його з дружиною похованням на Ольшанському цвинтарі у Празі влаштують символічну могилу Олега Ольжича. 29 січня 2017 року поховання сім'ї перенесли на Лук'янівський цвинтар у Києві.

×