Віктор-Марі Гюго, знаний французький письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч, народився 26 лютого 1802, в м. Безансон, у Франції і помер 22 травня 1885, в Парижі. Повідомляє HromadskeRadio.
У 1828 році написав поему "Мазепа" ("Mazeppa") . Твір увійшов до збірки "Поезія сходу" (Les Orientales, 1829). Читачі на Заході у творах своєю мовою могли прочитати українські слова: hetman, Cossack, Ukraine.
Захопливе життя Мазепи, яке вперше для Заходу відкрив Вольтер і яке стало джерелом натхнення для романтиків, поставило українського гетьмана і саму Україну в самий центр романтизму, особливо, у Франції. А Мазепа Віктора Гюґо став у західній традиції кульмінацією повторюваної із твору у твір романтичної легенди про подорож на дикому скакуні.
Хоча самий образ України у романтиків був дещо розмитий і невиразний, країну можна було ототожнити географічно у Байрона й Гюґо. Що ще важливо: у згаданих французьких та англійських творах було запроваджено українські слова і реалії у зв'язку з Мазепою
У першій частині поеми Гюґо наголошує на зв'язку між людиною і природою, що її оточує — українською природою, хоча Україна не згадується протягом усієї подорожі. Проте в останніх рядках першої частини Гюґо повідомляє читача про майбутнє героя, а саме: одного дня його зроблять провідником України (prince … de l'Ukraine у французькому тексті). Дикий скакун Мазепи помирає. Лише коли українця відв'язують від трупа, він спроможний досягти вершини — стати гетьманом. Цей символізм Гюґо розкриває у другій частині поеми. Він пояснює, що Мазепа — це символ митця, що прив'язаний до спини Генія. Митець намагається звільнитися від пут Генія, але не може. Геній відносить митця з реального світу. Природа перешкоджає цим скачкам, бо не розуміє митця. Політ Генія — тобто коня — несе митця з банального світу на межу ідеалу.
Українською мовою перекладено майже всі романи, драми та вірші Гюґо. Багато зробив для популяризації його творчості в Україні Іван Франко, який високо цінив соціальні повісті "Останній день смертника" (1929), "Клод Ге" (1934).
Коли Мазепа з ревом і у сльозах лютих
Відчув, що тіло все, від рук до ніг, у путах,
І з шаблі бік горить,
І кінь баский під ним, годований травою
Хвиль морських, аж пашить огнистою жагою
Із ніздрів та копит –
Коли гадюкою звивався під шнурами,
Безсиллям скаженілий, дарма, до нестями
При втішених катах,
І падав на грізний кінський хребет поволі
З піною на губах, у поті весь на чолі
І з кров'ю на очах –
Неждано знявся крик: – і ось нараз без стриму
Людина й кінь летять у далечінь незриму
Крізь вибалки пісків,
Самі, у гомоні та куряві пустари,
Мов блискавка зміїна ріже чорні хмари
У здогоні вітрів!
4 
1
Коментарі