7 квітня у Домі освіти та культури "Майстер Клас" відбулась зустріч українських читачів з Світланою Алексієвич - нобелівською лауреаткою з літератури 2015 року.
Захід був присвячений презентації оновленої версії книги Алексієвич "Чорнобильська молитва: Хроніка майбутнього" та її українського перекладу, який зробила Оксана Забужко. Письменниці розмовляли про війну та кохання, літературу та враження від останніх політичних подій.
Оксана Забужко:
Як ти працюєш, коли з'являється відчуття, що книга закінчилась?
Світлана Алексієвич:
Допоки живе людина, все, що можна задокументувати, рухається разом із нею. Я пишу книги довго. Коли приходжу до людини на інтерв'ю, я йду в першу чергу поспілкуватися з нею про життя, як із другом. Зараз працюю над новою книжкою про кохання. Це - спосіб відновитися. Мені зовсім не заважають мої регалії.
"Якщо Флобер — людина-перо, то я — людина-вухо. Я люблю довго слухати людей, як вони розмовляють, сваряться".
Для мене важливо показати все. Тому я пишу довго. Наприклад, говорять, що комуністи погані. Але важливо не опуститися і знайти в житті достойних людей.
"Всі революціонери спочатку романтики, лише потім вони стають бандитами".
Може існувати велика утопія, яка закінчується кров'ю. Для мене важливо показати етапи шляху червоної імперії, чиї потужні ідеї так швидко не рухнуть. За плечима тисячі розмов, складний шлях...
"У нас немає культури щастя, є культура страждань".
Коли я розмовляла з людьми, то вони згадують про перші хвилини щастя. Пізніше його вже немає. Мені також доводиться змінюватися від книги до книги. Чорнобиль — новий світ, коли людина боїться води, їжі, трави, звірів. Не так просто втілити смисл у війну або щастя та зібрати крізь світоглядні ідеї хаос життя.
Оксана Забужко: (озвучує питання із залу)
Які ваші почуття щодо Криму ?
Світлана Алексієвич:
На одній із нобелівських зустрічей мені задавали це питання, можливо, навіть українські журналісти. Я тоді відповіла, що це політичний розбій та окупація. Після цих слів я не отримала вітальної телеграми від Медвєдєва, хоча вона була готова.
Оксана Забужко:
Яке ваше ставлення до того, що Росія намагається приписати ваш Нобель собі?
Світлана Алексієвич:
Як сказати... Пів-Росії приписує собі, а пів-Росії вважає мене чужою.
Мій батько був радянським військовим, жили ми тоді в селі Івано-Франківської області. Самі знаєте, яке тоді було ставлення до радянських офіцерів... Будучи дитиною, я захворіла, а батько просив допомоги в місцевому монастирі: "Так, я ворог для вас, але в мене помирає дитина...".
"Розповівши цю історію, я одразу стала "бандерівкою".
Якщо ворог проявляє доброту, чому не можна про це сказати?
Звісно, відносини між Україною і Росією інакше як війною не назвеш. І ця образа ще не скоро пройде. Білоруси на стороні українців. У білорусів немає генетичного виклику "великого народу".
Росіяни вважають, що, якщо географічно Росія велика і має багато ракет - значить сильна.
Хоча, звісно, телебачення розкачало людей. Але людське серце складніше влаштоване, ніж телевізор.
Оксана Забужко: (читає питання із залу)
Чи можливе відродження "червоної людини"?
Світлана Алексієвич:
У Росії зараз молоді люди читають Троцького, Леніна та слухають своїх батьків, що так ностальгують за Радянським Союзом.
Путін не є непередбачуваним. Згадайте, як один за одним з'являлися фільми про НКВД, "песни о главном", книжки про Сталіна. Він передбачуваний...
Перестройщики рано пішли з Червоної площі, не провівши декомунізацію. Ось, наприклад, в Пермі музей жертв ГУЛАГу перейменували в музей працівників ГУЛАГу. Прослідковується повільне повернення до імперського.
Справа тут в "колективному Путіні", якого підтримують принижені.
Оксана Забужко: (читає питання із залу):
Коли ви перестали бути "радянською людиною"?
Світлана Алексієвич:
Мій батько був комуністом, але виховують нас не так сім'ї , як час та життя. Я жила в селі, а сільське життя дає тверезе розуміння.
Життя було таким, що складно було залишатися радянським. Абсолютно вільною я стала в Афганістані, а Чорнобиль повністю викинув мене у простір.
Якщо життя таке, то який тут комунізм?
Тума Віолета
2 
1