На XIX століття припав один із найцікавіших етапів розвитку української мови – пошук єдиного правопису. Українці, що говорили одними й тими ж словами, часто писали їх по-різному. Наприклад, так звана ярижка була правописом, де російські букви використовували для написання українських слів. Власні варіанти орфографії пропонували свого часу Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов – так народилися кулішівка і драгоманівка. Існував також інший, відмінний від цих двох правопис – желехівка. Його створив на Заході України Євген Желехівський.
Євген Ієронімович Желехівський народився 24 грудня 1844 року в селі Хишевичах на Львівщині в родині священика. Навчався у Бережанській гімназії, потім – на філософському факультеті Львівського університету. 1869 року почав викладати українську мову, латину та історію у Перемишлянській гімназії.
Згодом Желехівський успішно склав учительські іспити у Краківському університеті й отримав посаду викладача української та класичних мов у гімназії Станіславова - нинішнього Івано-Франківська. Там він і працював аж до своєї смерті 18 лютого 1885 року.
Окрім теорії української мови, Желехівський взявся і за практику. Вчений став одним із засновників товариства "Просвіта" у Львові, філію якого відкрив потім у Станіславові. Також збирав на Станіславщині народні пісні, колядки, повір'я, а 1868-го видав збірник "З уст народу".
Та найбільшою заслугою Євгена Желехівського став "Малорусько-німецький словар", який почав виходити з 1882 року у Львові окремими випусками. Повністю двотомне видання надрукували 1886-го, уже після смерті вченого.
Словник містив понад 64 тисячі слів, уживаних як на Західній, так і на Східній Україні, і перекладених німецькою мовою. Саме для нього Желехівський створив власний фонетичний правопис – так звану желехівку. Будував її на основі кулішівки, поширеної на сході України. Це була спроба об'єднати галицький діалект і нову українську літературну мову, розробити загальні правила орфографії. Адже тоді чимало слів галичани писали, опираючись на власні діалектичні особливості. Так, наприклад, Желехівський пропонував уживати літеру "ї" не тільки для позначення йотованого звуку в словах типу "їхав", "мої", але й після м'яких зубних звуків [д'] [т'] [з'] [ц'] [с'] [л'] [н']: дїло, тїло, лїс тощо. А літерою "і" однойменний звук позначати після твердих зубних приголосних, як у словах "стіл", "сік". Століття тому на заході склади "ті", "сі" вимовляли твердо.
У Галичині й Буковині цей правопис офіційно запровадили в 1895 році. Діяв він аж до 1922, а подекуди - й до 1939 року, поки на зміну йому не прийшла нова орфографічна система Української академії наук.
2 
1
Коментарі
22