"Почалося пекло. Люди помирають без ліків. Один чоловік вистрибнув з вікна" – як виживає Сіверськодонецьк

 

Широкомасштабна війна застала у Старобільську 23 лютого. Там займався просуванням безбар'єрного середовища (Фізична безбар'єрність – облаштування простору, коли усі об'єкти фізичного оточення доступні для всіх соціальних груп незалежно від віку, стану здоров'я, інвалідності, майнового стану, статі, місця проживання та інших ознак. – Gazeta.ua). Мене розбудили о 6 ранку дзвінком: "Аріфе, війна почалася!". Я сказав тоді, що вона вже давно починається, це не привід мене так рано будити. А мені зі слухавки: "Вже все по-серйозному". Побачив з вікна військові машини. Тоді евакуював своїх друзів, які приїжджали в гості, а сам вирішив залишитися в Сіверськодонецьку. Сказав собі, що буду до останнього і дивитимуся, що можу зробити корисного.

Вісім років ми бачили одну війну, а ця – зовсім інша. 2014-го я організовував українське підпілля у місті. Клеїли проукраїнські наліпки. Замальовував стелу в українські кольори. А окупанти її один раз пофарбували у кольори Росії, а в інший – у так званої ДНР чомусь. Напевно, не знайшли інших фарб.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чи можливий новий наступ на Київ – військовий експерт оцінив російські можливості

Окупанти навіть намагалися мене зловити – був у розстрільних списках. Але не спіймали. 2014-го вони спокійно увійшли до міста, допомагали місцеві колаборанти. Місто було цілим. Цього разу ми готувалися дати хорошу партизанську відсіч. Почав інформаційний спротив з лютого. Але такої масованої інформаційної атаки цього разу не було. Росіяни сподівалися на військову силу. Коли зрозуміли, що за три дні не вийде захопити України, тільки тоді включили пропаганду.

Перший місяць все більш-менш працювало. Люди почали евакуюватися ближче до кінця першого місяця, коли були масовані обстріли міста. Окупанти "насипали" не по конкретних точках, а квадратами. Люди почали гинути десятками у день. Для волонтерів з'явилося одразу декілька напрямків – містяни залишали лежачих і просили піклуватися. Багато хто кидав домашніх тварин – або на вулиці, чи сусідам. Про них теж треба було піклуватися. Коли закрилися магазини, то продукти завозили через гуманітарку, але корми для тварин – ні. Тому почали займатися і цим. З'явилися потреба доставляти ліки. Особливо, тим у кого онкологія чи діабет. Відвідував не менше 10 людей на день. Іноді до 20-30 адрес за добу. З кількістю обстрілів збільшувалися і виїзди. Всіх інших покривав гуманітарний штаб. Його кілька разів розмобили.

Одна жінка, за якою просили наглядати, загинула без ліків – стався серцевий напад. Зв'язатися з волонтерами не змогла. І таких випадків багато. Один чоловік закінчив самогубством – вистрибнув з вікна. Хоронити тіла немає кому. Добре, якщо сусіди закопують у дворах.

З'явилася потреба евакуювати культурні цінності. Я займаюся культурними проєктами і люди мені довіряли. З Лисичанська вивезли музей Сосюри. Один раз подзвонив музикант і попросив вивезти гітари. Так почали евакуювати культурну спадщину Сіверськодонецька. Університету допомогли вивезти археологічну колекцію.

За тиждень після вторгнення посилилися обстріли. Спочатку обстрілювали аеропорт. Потім відтягнули сили і вийшли на позиції, коли можна гатити по місту артилерією. Найжорстокіший обстріл був 8 березня. Тоді загинуло найбільше людей. (Внаслідок обстрілів з боку російських військ 8 березня на Луганщині загинули 10 людей, ще 10 постраждали. Про це повідомив голова Луганської обласної воєнної адміністрації Сергій Гайдай. – Gazeta.ua) Це стало першою відправною точкою – всіх людей закликав евакуюватися. Сам ще залишився – до останнього. Люди не хотіли їхати. Одні кажуть: "Ти що, не віриш у Збройні сили?" Але ж це вони і просять їхати. Деякі люди у віці говорять: "Я це місто будував і хочу тут померти". Хтось каже, що немає грошей їхати. Намагався переконувати, що всюди є волонтери, вони допоможуть. Місто було дуже депресивне. Ті, хто чекав окупантів, поїхали у Старобільськ і Новоайдар (нині окуповані міста Луганщини – Gazeta.ua). Під свої "рідні" бомби потрапляти не хочуть. Ті, хто за Україну, до останнього допомагали людям. Саме таким людям ми і забезпечували нормальне перебування. І також тим, хто просив допомагати батькам. У Дніпрі купували ліки і все, що потрібно, а ми тут роздавали.

У квітні почалися проблеми з тим, щоб купляти щось в аптеках і магазинах. Після кожного обстрілу – мінус аптека і магазин. До середини місяця знайти щось відкрите було складно. Люди були готові купити, але не могли. Якийсь час ще доїжджала гуманітарка. А на початку травня перестав працювати цей коридор. Ситуація погіршувалася.

У підвалах не ночував. Але є люди, які живуть там весь час. Готують їжу на польових кухнях. Хто може – ходить за продуктами, слухає, де і що роздають. Часто зі складів віддавали морожену рибу чи м'ясо. Хтось збирав дрова по місту. Суспільство повернулося до племінних союзів. У нашому районі змогли знайти навіть генератор.

З початку травня зник зв'язок і всі комунікації. З того часу забув, що таке гарячий душ. Ми не могли навіть координуватися з іншими волонтерами. Почався кам'яний вік – не було світла, води, газу. Біля однієї зі шкіл снаряд прилетів, коли люди готували їжу на вулиці. Загинуло п'ятеро. Ризик готувати їсти був дуже високий. Це наче пікнік під бомбами. У районах ближче до лінії боїв ці проблеми почалися ще раніше. Полагодити комунікації ніхто вже не міг. Коли зник зв'язок і я не міг розповідати ЗМІ, що відбувається у місті, всі мої напрями діяльності захлопнулися. Вже почалися міські бої. А військові сказали, що стоятимуть стільки, скільки зможуть.

У середині травня почалося справжнє пекло. Постійні обстріли по всіх районах, регулярні авіаудари. Все ближче до дому були стрілкові бої. Окупанти намагатися прорватися у місто. 18 травня снаряд прилетів у квартиру сусідів – прямо під моєю. Я зрозумів, що більше знаходитися у місті не було можливості. Згоріли всі гаражі біля дому. Пожежі не гасять, бо немає кому і чим. Місто руйнують, як Маріуполь – один в один. Це єдиний спосіб, яким можуть воювати окупанти.

Дві ночі спав у квартирі, поруч з якою потрапив снаряд. У п'ятницю доробив всі справи. Виїхав у суботу, 21 травня. Як виявилося, у цей день прилетіло вже до сусідів зліва. Обвалився дах. Житла у мене немає, фактично. Вирішив евакуюватися на велосипеді. Для мене 70 кілометрів – не відстань. Коли їхав із Сіверськодонецька, то Павлоградський міст (який сполучає Сіверськодонецьк та Лисичанськ – Gazeta.ua) був ще напівзруйнований. Коли приїхав у Бахмут, то його вже розбомбили. Проскочив між ударами.

Коли їхав по трасі Лисичанськ-Бахмут було два авіудари. Тоді кидав велосипед та падав на узбіччя дороги. Притискався до землі. Коли стріляла артилерія, робив так само. Так відпочивав. Це були єдині передишки. Зараз на трасі вже працюють диверсійні групи. Я сів в "останній вагон".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Військовий аналітик розказав, де тренуються окупанти

Сіверськодонецьк може стати братською могилою для окупантів. Через річку Сіверський Донець знаходиться місто Лисичанськ – воно вище. Краще пристосоване, щоб тримати оборону. Тому саме з Сіверськодонецька може початися наш контрнаступ. Але від міста нічого не залишиться.

Зараз у Сіверськодонецьку росіяни розбивають Радянський Союз. У місто після 2014-го приїхало багато луганчан – з одним рюкзаком. Пройшло вісім років – і вони знову у такій ситуації. Ми всі були готові, що війна заморожена і не закінчилася. Але ніхто не думав, що може бути так. Переосмислення відбулося у багатьох "ватних". Думали, що прийдуть "вежливые люди". А їх засипають "Градами" – без розбору. Міф про друзів-росіян у багатьох зруйнувався. А в декого – нічого не змінилося. Одна бабця у підвалі розповідала, що всі бомбардування - через біолабораторії. Відповів їй, що заражених птахів я не бачив, а от розбиті російськими бомбами будинки – так. З такими бабусями вже нічого не зробиш, я їх не переконую. Вирішив "красти" онуків таких людей – щоб діти вже так не думали.

×