"У бійця зупинилося серце. Ми робили все" – як американка Дженніфер Маллі рятує воїнів ЗСУ на передовій

Місто Лиман на Донеччині перебуває під постійними обстрілами росіян, бо лінія фронту проходить за лічені кілометри від населеного пункту.

Щодня у жорстких боях на "нулі" зазнають поранень українські воїни. У стабілізаційному пункті Лиману їх цілодобово рятують і стабілізують медики Збройних сил України й Першого добровольчого мобільного шпиталю – ПДМШ. Лікарі й медсестри стабілізують бійців, а потім їх перевозять уже в краще обладнані лікарні, які розташовані в містах неподалік.

Медики ПДМШ на передній лінії добровільно. У зону бойових дій їздять на ротаційній основі. Серед них є як досвідчені професіонали, так і молоді медпрацівники.

У Лимані в складі ПДМШ працює американка Дженніфер Маллі. Колишня військова, а нині працівниця екстреної швидкої допомоги в Каліфорнії – вже кілька разів приїжджає в Україну. Ризикуючи життям, вона щодня на рівні з іншими медиками евакуює та рятує захисників України.

Дженні погодилася поговорити з Gazeta.ua й розповісти свою історію.

Я – американка. А для американців важливі цінності. Тож коли я побачила по телевізору, як Росія напала на Україну й тероризує мирних людей, то просто не могла нічого не робити. Тим більше, що я з військової родини й сама в минулому військова. Тому вирішили приїхати й допомагати, щоб якомога більше військових поверталися до своїх родин. Хочу рятувати їхні життя.

 

З ПДМШ я з травня. Моя перша ротація (триває місяць. – Gazeta.ua) була у Слов'янськ, де ми працювали та евакуювали поранених. Після цього, у червні, я повернулася в Штати. Але в липні знову приїхала в Україну й почала вчити мову – була у Львові й брала уроки української. Потім працювала з військовими й знову повернулася до ПДМШ. Була на ротації в серпні, вересні й ось тепер зараз. Працюю з підрозділом саперів, забезпечую їм медичну підтримку.

Живучи в Каліфорнії, я не можу собі уявити, щоб хтось бомбив Лос-Анджелес. А це саме те, що робить Росія щодо Києва. В такі речі не хочеться вірити, бо здається, що це неможливо. І це теж одна з причин, чому я тут.

Головна відмінність цієї війни від кампанії в Афганістані (Дженні брала участь у кампаніях армії США в Іраку й Афганістані. – Gazeta.ua) у тому, що там була залучена американська армія. Вона має колосальні ресурси й усі потужності – розвідувальні, аналітичні та інші. Тут же українське військо воює з обмеженими ресурсами, їх навіть бракує. Але попри це воїни роблять справді чудові й потужні речі.

Неможливо виділити якийсь окремий кейс (історію одного бійця, яких Дженні врятувала. – Gazeta.ua). Тут були сотні поранених і ми врятували сотні життів. Ти просто фокусуєшся на своїй роботі й намагаєшся все зробити якнайкраще. Коли я допомагаю, то думаю про рідних і дітей цієї людини. І я хочу, щоб вона повернулася додому живою.

 

Буває, що я плачу й нічого не можу з цим удіяти (відповідає на питання про те, як відновлюється після зміни. – Gazeta.ua). Згадую випадок, коли ми забрали військового з простреленою грудною кліткою. Ми під'єднали його до апарату штучної вентиляції легень і робили непрямий масаж серця понад 50 хвилин. Потім поїхали до Краматорська, і там у нього зупинилося серце. Було спекотно і я зняла із себе бронежилет, а деякі лікарі – взуття. І ми по черзі робили півтори години непрямий масаж серця. Ми намагалися зробити все, але, на жаль, він помер. І коли я це згадую, то знову плачу. Надто важко.

Однак є і чудові приклади. Одного разу ми привезли непритомного військового й так само робили масаж серця. Були сумніви, що він виживе, але нам вдалося запустити його серце й реанімувати. Це було диво, але такі дива трапляються і вони дають позитивні емоції. Зараз із цим бійцем усе абсолютно добре.

Один з американських президентів порівняв Америку з осяяним будинком на пагорбі. Це місце, де кожен може врятуватися, знайти себе й реалізувати власний потенціал. Це місце, де є таке суспільство, яке дозволяє кожному реалізуватися. І от зараз ми бачимо, що Україна також є будинком на пагорбі, що сяє. Весь світ надихається Україною та бачить героїзм українського народу.

Я не вважаю себе зіркою (у Лимані й Слов'янську про Дженні знають багато людей, а колеги цінять її як професіонала. – Gazeta.ua). Зіркою є український народ, який надихає, і колектив ПДМШ, що робить багато важливої роботи.

Не сумую за американською кухнею. В Україні мені подобається борщ і сало. Тут класні молочні продукти, морозиво. Вельми смачні солодощі.

 

Я трішки знаю українську мову. Чітко розумію все, що стосується медпрепаратів, медичних термінів, дозування, діагнозів прогнозів. Тобто, розумію всю медичну частину. Окрім того, у моєму екіпажі працює людина, яка знає англійську й може перекладати.

Хочу отримати український паспорт. Якщо це відео (розмову. - Gazeta.ua) подивиться президент Володимир Зеленський, то я б хотіла, щоб він про це знав.

Хотіла б знайти собі чоловіка саме серед українців. Він має бути гарною і доброю людиною. І багато працювати.

Я стараюся не думати про завершення війни. Це поза межами мого впливу і я не знаю, коли все закінчиться. Однак упевнена в перемозі України. А зараз моє завдання – концентруватися на своїй роботі й досягати максимального результату.

×