— Єйця, молоко, сир, смитана, свирбивус, япка, — вигукує у суботу о 10.00 жінка при вході на базар у райцентрі Турка на Львівщині. Щойно за 100 м звідти зупинився сільський автобус. Зо 30 людей приїхали на закупи.
Турка за 140 км від Львова. Розташована на лівому березі річки Стрий, між горами Шименка, Кичера, Вінець та Осовня. Її називають неофіційним центром Бойківщини. Місцеві вживають багато діалектизмів, звук "и" вимовляють із напруженням і підняттям задньої частини язика, приблизно як російське "ы".
Щосуботи навпроти автостанції працює речовий ринок. На великій площі продавці в чотири ряди виставляють у наметах нове вбрання. Поряд на столиках — вживані одяг і взуття.
— О, і ви ту, — звертається молода жінка до іншої, на вигляд 35 років. Тримає за руку 10-річну дівчинку в червоному плащі з короткими рукавами. Взута у кросівки.
— Йой, дівочко, та з'їхали з мо, бо постудило, — зітхає. — Ниська било див'ять градусів морозу, а дітина гола-боса. Довела-м. Вчора-м насилу продала бичка. Водила-м всяких купців, нихто не давав більше 2 тисяч. Як би ся зговорили. А заходит зима, я на нім нич ни пригудую (не зароблю. — "ГПУ"), хіба ся наробити треба. Не годна ті води до стайні носити. Крижя ня (поперек мені. — "ГПУ") так болит, що зраня не мош з постилі встати. Треба дись (кудись. — "ГПУ") до лікарів їхати.
Одягає на доньку рожевий болоньєвий плащик на синтепоні за 520 грн.
— Файний, файний, — каже співрозмовниця. — Бери, але возьми на розмір більший, шоби і на другий рік був. Мала во росте як на дріжджях. Купи ши ї шяпку модну з шляйом (шарфом. — "ГПУ").
— Шяпку вона має. Йдимо типирь глядати чоботів.
Ходять уздовж ряду, приглядаються до взуття зі шкірозамінника. Прошу розказати, з якого села приїхали, чим особливий місцевий діалект.
— Нима коли говорити. Спішимо. Приїдимо домів і сполудни (по обіді. — "ГПУ") маємо ши на вісіля йти.
Край дороги 70-річний Ілля Влоцко із села Бітля продає мед. Убраний у теплий солдатський бушлат. На голові шапка з лисячого хутра.
— Я всьо життя говорив так, як у нас говорят. І ся тим не встидав. Колись робив у селі завклубом, грав по вісілях на скрипці. Як ми згубимо ту нашу говірку, то ми не бойки. А наш Турківський район називають серцем бойківського краю. В тій розмові наша унікальність. Ї ши не одні мовознавці будут досліджувати.
80-річний Федір Павловський у чорному кашкеті бере банку з медом, уважно розглядає. Коли чує нашу розмову, сміється.
— Я вигодував дисять дітий сам биз жінки. Вна рано вмерла. Про літературну мову ни мав чясу думати, — каже. — Всі мої діти вчилися по вищих школах. Троє по містах роблять лікарями, штири вчитилями. Там говорять так, як треба. А як приїжджают домів, то по-свойому. Вдома смішно не по-нашім говорити.
— Я коли приходжу до всяких офіційних установ, стараюся по-літературному говорити. Але не все виходит, — каже 49-річний Іван Сарахан із селища Бориня. — Той наш діалект все викаже, шо ми з Турківського району. З наших дітий, що вчаться у Львові, в Дрогобичі й говорят по-своєму, сміються однокурсники. А як вни приїжджают домів і перекручуют нашого язика, сміються в силі. Добре тим, хто має чуття мови і зразу переключаєся.
2 
1
Коментарі