Василь Гутковський, 44 роки. Директор видавничої агенції "Піраміда". Народився в селі Джурів Снятинського району Івано-Франківської області.
— Перші гроші заробив, збираючи яблука. Витрачав їх на книжки, які купував у сільському магазині або Снятині — там двічі на тиждень відвідував музичну школу. Не завжди вдавалося встигнути на автобус. Одного разу йшов додому пішки, а це 14 кілометрів. Дуже хотів їсти, тож постукав у першу-ліпшу хату. Мене пригостили хлібом, дали напитися. У місті так не буває.
У дитинстві марив журналістикою. Хотів вивчитися і повернутися додому, працювати сількором у районці. Та на журфак Львівського університету не пройшов по конкурсу. Навчався в поліграфічному технікумі. По закінченні пішов в армію. Служив у друкарні військового округу. Будівля розташована якраз навпроти університету. Тож з вікон своєї частини бачив заклад, у який не поступив.
Вихідці з села більш комунікабельні. Якщо ставлять собі завдання, докладають максимум зусиль, щоб його виконати. Тут немає такого — у мене все життя попереду, ще все встигну. Та без щастя нічого не доб'єшся. Багато моїх однолітків лишилися в селі й поступово спиваються. А в юності здавалися розумнішими і талановитішими від мене. У віддалених селах себе проявити неможливо. Роботи немає, дружини виїжджають за кордон заробляти гроші, а чоловіки підсідають на чарку.
До Джурова навідуюся кілька разів на рік — провідую маму. Хоча зараз частіше вона до мене їздить. Із села залишилося багато звичок. Головна — неперебірливість у їжі. Можу забігти додому, намастити хліб повидлом, і це весь обід. З дому обов'язково везу мамині вареники та законсервоване у банках м'ясо з перцем. А ще яблука, вони в нашому садку найкращі.
Олег Канівець, 48 років. Голова правління видобувної компанії "Укрнафтогазбуріння" у Києві. Народився в селі Нежухів Стрийського району.
— Ніколи не пас задніх. Закінчив школу з усіма "п'ятірками". Медалі не дали, бо я був із підпільної греко-католицької сім'ї. Після школи хотів вступати на юридичний. Але для того мав бути кандидатом у члени комуністичної партії. Пішов на фізичний. Треба було здати чотири іспити і набрати дев'ять балів. Здав два та набрав 10. Сьогодні діти мають можливість подавати документи у кілька закладів. Якщо ти обдарований — поступиш. За розподілом мене відправляли на роботу у Казань. Але я мав сім'ю і маленьку дитину, то дали відкріплення. Влаштувався на "Мікроприлад" інженером. Сьогодні молодь через інтернет має більше можливостей. Можна розіслати резюме скрізь де хочеш.
Мені платили 115 карбованців. Дружині — 105. За квартиру віддавали 60 рублів. Стало важко. Повернулися у Стрий до батьків. Пішов "травильником" на філію "Кінескопа". Це робітник, який із пласта металу виготовляє деталі. Робота шкідлива, із хімічними випарами. Я на це не зважав. Перевиконував план, щоб мене запримітили. Коли усі ходили на перекур, я працював. Через дев'ять місяців став майстром, потім — начальником дільниці, головою правління.
Через християнські переконання вступив 1990 року до "Християнської демократичної партії". Познайомився з народним депутатом Ігорем Осташем, і він узяв мене своїм помічником. Так опинився в Києві.
Успіх починається з відповідальності. Якщо ти обов'язковий, з тобою матимуть справу "без підпису". Друга умова — професійність. Для людей, слабеньких характером, рецепту немає. Якщо ти бачиш, що швидко опускаються руки, не маєш терпіння, не хочеш багато працювати, краще вертайся додому в село.
Людмила Савчук, 46 років. Солістка Львівського театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької, народна артистка України. Народилася в селі Завітне Ківерцівського району Волинської області.
— Моє дитинство минуло у селі Підгайці біля Луцька, куди батьків скерували працювати вчителями. Першу освіту здобула у педагогічному інституті обласного центру. Але доки довчилася, зрозуміла, що вчителювання — не моє. Поїхала до Києва. Вступила спершу на підготовчі курси, а потім на денне навчання столичної консерваторії. Наша родина дуже співоча. Коли з'їжджаємося на якесь свято, завжди затягуємо народні пісні. Тож я з дитинства марила сценою. Звісно, в селі цього не отримаєш. У консерваторії більшість однокурсників були родом з Києва чи обласних центрів. Та особливого дискомфорту не відчувала. Моя викладачка Зінаїда Петрівна Бузіна завжди повторювала: "Не має значення, звідки ти родом, головне — вчитися".
Рішення остаточно осісти в місті приходило поступово. 1994 року закінчила консерваторію і влаштувалася на роботу у Львівський оперний театр. Отримала тут квартиру. Багато виступала за кордоном, зокрема в Австрії, Німеччині Секрет успіху — люблю свою роботу, завжди отримую від неї задоволення.
За 17 років відчуваю себе повноцінною львів'янкою. У рідному селі досі живуть мати із сестрою. Буваю у них щомісяця. Років 10 тому, коли зарплати були маленькі та й ті затримували, возила з дому сумки з харчами. Тепер навпаки — везу мамі гостинці, допомагаю грошима. Думаю, головна проблема для сучасної сільської молоді, яка хоче закріпитися в місті, відсутність житла. У плані наполегливості та таланту вихідці з села нічим не поступаються міщанам.
Мирослав Сеник, 54 роки. Колишній голова Львівської обласної ради. Народився в селі Кам'янки Підволочиського району Тернопільської області.
— Сьогодні більшість керівників у Львові та області — вихідці з села. Я потрапив до Львова у 17 років. Жодних знайомих не мав, додому їздив рідко. Перші гроші заробив, розвантажуючи капусту на залізниці. За 4 години роботи отримав 8 рублів. За них можна було спокійно прожити тиждень.
Нас у родині четверо дітей. Усім удома було затісно. Тож батьки не протестували, що я їду вчитися до Львова. Поступив у політехнічний інститут на механіко-машинобудівний факультет. Це і стало вирішальним — інженер не повернеться в село, бо просто не знайде там роботи. Після інституту служив в армії, будував БАМ. Потім працював у Червонограді на заводі. За 8 років піднявся від майстра до начальника цеху.
Теперішній сільській молоді набагато легше проявити себе. У мої часи селяни навіть не мали паспортів. Щоб отримати документ і поїхати в місто, випускникові треба було мати хороші оцінки та рекомендації. З двох випускних класів моєї школи до вищих навчальних закладів поступили тільки п'ятеро. Жодних пільг при вступі та навчанні вони не мали.
Сільське дитинство досі дає про себе знати. Готувати не люблю, а от покосити траву, порізати січку — залюбки. На дачі маю майже 3 сотки городу. Вирощую огірки, помідори, моркву, буряк, салати. В садку ростуть яблуня, вишня, персик, горіх.
Іван Фрейдун, 30 років. Чемпіон світу з пауерліфтингу. Народився в селі Ясениця-Замкова Старосамбірського району.
— Сільське життя подобалося, але завжди хотілося чогось більшого. В часи мого дитинства всі хлопці фанатіли від Шварценеггера і Сталлоне. Хотіли бути схожими на них. Тому я намотував на шестерню колеса і піднімав її, як штангу. Батько працює трактористом, мати — у сільському клубі. Хотіли, щоб став автослюсарем, відправили вчитися у Львівське училище № 26. Та весь вільний час я проводив у спортзалі.
Підсів на штангу, бо за тренажери треба було платити. У 18 став чемпіоном України серед юніорів з важкої атлетики. Згодом перекваліфікувався на пауерліфтинг, за три роки виграв чемпіонат світу у Словаччині. Шість років випрошував у чиновників квартиру. Жив у гуртожитку для спортсменів, там мені виділили кімнатку в підвалі. Без вікон, з меблів мав тільки шафу, вузьке ліжко, тумбочку і стілець. Сам змайстрував електричну плитку, взимку грівся калорифером. Потім мер міста дав трикімнатну квартиру. Найбільше цьому зрадів старший син Арсен — дуже хотів учитися у львівській школі. Доти сім'я жила у Старому Самборі.
Попри титули, не вважаю себе забезпеченим чоловіком. Премія за золоту медаль становить 500-1000 доларів. Також отримую стипендію 2,5 тисячі гривень. Спеціальних дієт не дотримуюся, їм те, що привожу з дому або купую в магазині. Снідаю молочною кашею і печивом, на обід їм борщ чи суп, гречану чи рисову кашу з м'ясом. Вечеря — те, що залишилося зі сніданку чи обіду. До батьків їжджу по кілька разів на тиждень. Великої господарки вони не ведуть, але робота у селі завжди знайдеться — дрова на зиму наготувати, паркан підрихтувати, сіна накосити. Для мене найкращий відпочинок — працювати в селі.
1 
1
Коментарі