Ми з армійським товаришем зайшли в ротну каптьорку останніми. Після тренувань треба було здати протигази й ОВЗК - захисні комплекти від радіації. Я запропонував Гені піти до магазину, розташованому на території військової частини, купити цигарок і печива. Гена сказав, що в нього нема грошей. Мені якраз мати прислала "десятку", тож я запевнив його у своїй платоспроможності.
Весь фокус полягав у тому, що ми говорили литовською мовою. Я до армії у 1971 році встиг пожити в Литві півтора місяці, а білорус Гена мешкав там кілька років. Тому ми могли перекинутися кількома фразами по-литовськи.
Почувши наш діалог, командир роти капітан Томчук витріщився:
- А на каком это языке вы разговариваете?
- На литовском, - кажу.
- А откуда вы его знаете?
- Изучаем...
- Зачем? - насторожився капітан.
Я знизав плечима. Пояснювати очевидні речі 40-річному офіцеру було недоречно.
- Для общего развития.
Відповідь його задовольнила.
- Ну идите, бойцы.
За радянських часів армія була потужним засобом русифікації населення. Адже практично усі чоловіки змушені були служити. Національних підрозділів не існувало, росіяни й українці, кавказці й азіати служили разом. Єдиною мовою навчання і спілкування була російська. Зі мною в танковій роті служили татари, башкири, литовці, азербайджанці, поляк, білорус, мордвин, москвичі, сибіряки й українці. Іноді мені доводилося бути тлумачем між, скажімо, литовцем із лісової Жемайтії й азербайджанцем із гірського аулу. Бо обидва ледве володіли російською. Сержанти й офіцери слідкували, щоб між собою всі говорили "на великом и могучем". Тож за 2 роки служби усі могли більш-менш володіти російською для розуміння наказів та елементарного спілкування. Таким чином більшість населення залучалися до русифікації.
Нині, на 24-му році існування, українське військо залишається у великій мірі русифікованим. Нещодавно пересвідчився в цьому, побувавши у ракетному дивізіоні на Херсонщині. Відвозив туди бібліотечку сучасної української літератури, придбану на кошти місцевих активістів. Начальник штабу намагався говорити зі мною українською, але відчувалося, що він користується у спілкуванні з підлеглими російською.
Ця зросійщеність далася нам добре взнаки під час нинішнього військового конфлікту з Росією. Через це ми побачили так багато зрад військових, особливо в Криму. Та й психологічно багатьом нашим воякам важко було стріляти в "одоноязикого" противника.
Отже, патріотизм воїнів можна підняти лише за рахунок рішучої українізації армії. Збройні сили мають стати потужним українізатором та інтегратором суспільства. Хлопці з Києва, Чернігова, Миколаєва, Тернополя, Черкас, Луганська, Львова мають служити разом по всій Україні, а не на території своїх областей.
Щоб створити могутню, надійну і патріотичну армію, треба повернути загальну військову повинність. А виховна робота у Збройних силах має стати національно-патріотичною, а не совковою. Чимало для цього можуть зробити і діячі культури та літератури. Військо потребує не тільки бронежилетів і приладів нічного бачення, а й живого слова українського письменника чи співака. Під час Другої світової війни артисти і поети їздили по фронтових частинах, проводили зустрічі з солдатами, давали концерти, читали вірші. Піднімали дух бійців, які після того завзятіше строчили з кулеметів "за синий платочек".
Треба відродити давнє гасло: "Народ и армия едины!". "Народ і армія - разом!". "Армія з народом!". Відтак наповнити його новим змістом - національно-культурним. Армія мусить бути українською не тільки за назвою.
3 
1
Коментарі
2