"Бандитська держава, моторошна, але наша" - Іван Драч

 

Чому ми так пізно здобули незалежність?

– Бо раніше не могли. А наприкінці 1980­х діяла польська "Солідарність", упав Берлінський мур. Було загальноєвропейське піднесення. Воно й дозволило нам здобути незалежність. Звісно, без бажання самих українців цього не сталося б.

Цій державі 20 років, але претензії до неї такі ж самі, як і до тих, що проіснували у 10 – 15 ра­зів довше. Як у росіян до ­Росії, у поля­ків – до Польщі, у французів – до ­Франції. Але Україна розвивалася в далеко не ­нормаль­них умовах. Я щойно зустрів ­доньку свого друга композитора Олександра Білаша, питаю в неї: "Що сталося?" Вона: "У мене вбили сина, йому було 34 роки". Я їй сказав: "Прийми співчуття від людини, в якої також убили сина". Замість взаємних привітань ми гово­римо про вбивства наших дітей – ­бандит­ська держава, моторошна, але наша, бо іншої нема.

Що вас не влаштовувало в СРСР й чому ви прагнули незалежності України?

– Я особисто міг бути суперзадоволеним у СРСР. Коли починалися рухівські справи, то Володимир Литвин, який працював у відповідних відомствах, для, здається, Щербицького давав довідку про те, скільки заробляє Драч. Заробляє достатньо, квартира є, дача є, чого йому ще треба?

А що вам треба було?

– Пам'ятаю дві поїздки до Кіровограда. Одну в 1970­х, іншу – в 1980­х. Коли приїхали туди вдруге, побачили, що шаленим темпом відбувається русифікація шкіл у місті. Мовне питання було скандалом першим.

Інша біда – Чорнобиль. Особисто для мене це було особливо гостро, бо перед цим я вихваляв чисту енергію, безпечний атом. ­Повірив друзям­фізикам.

Третім фактором стало те, що саме в цей час почали повертатися хлопці з радянських тюрем і таборів – від Лук'яненка до Чорновола. Ми об'єднувалися й думали, що робити? Так і виник Рух.

Чому українці не повстали під час Голодомору й не скинули радянську владу?

– Неправда, повставали. Були страшні протести. Те саме, що ми бачили потім у Чечні. Діти кидалися під ноги червоній кавалерії. Народ упокорювали віками.

А яким чином нищили євреїв? Вони не протестували, йшли тисячами на загибель. Бо були упокорені до того.

Зараз ви бачите повернення непокірності?

– Непокірність для мене полягає в інтелекті. Молодь не робитиме зайвих і дурних рухів, які ми робили. Вона більш прагматична.

Ми вчимося на своїх поразках і трагедіях?

– Думаю, що вчимося. Але це відбувається не так скоро, як хотілося б. 20 років – це малесенька мить історії.

Можливий консенсус у мовному питанні?

– Ніколи жодну з проблем не можна закрити раз і назавжди. Минулого року я був у Туреччині на конгресі Європа–Азія. ­Випадково на День Голодомору ми потрапили у казахське товариство, а Казахстан, як відомо, не проголосував за визнання ­Голодо­мору 1932–1933 років. Я знав, що пропорційно до населення казахів знищили більше за українців. І кажу: "Сьогодні День пам'яті про Голодомор, хіба ми не можемо згадати про це спільно, адже й ваші діди помирали". Вони всі встали. Потім зі сльозами на очах дякували, що підняв цю тему.

Тобто, не треба йти на компроміси?

– Яким чином можна піти на компроміс у цьому питання, коли в мене півсела померло від голоду? Мої батьки в ті часи втек­ли в Дагестан, а потім повернулися. Я вже народився як "кавказький протест".

Ми матимемо україномовний Донбас чи Крим?

– А нащо він нам треба? Хай розмовляють собі, як хочуть. Цю роботу можна було проводити після помаранчевої революції, але Ющенко з Тимошенко поводились як ­ідіоти, коли з'їдали одне одного. Свою вину я теж відчуваю. Усі ми, демократи, винні.

Як можна подолати українські суперечки?

– Терплячістю, толерантністю, розумом. Бульдозер тут тільки зашкодить.

Дуже багато українців виїхали вже в часи ­незалежності. Вони можуть бути корисними Батьківщині за її межами?

– У діаспори було дуже багато ілюзій щодо України, а в тутешніх українців – щодо діаспори. І ніхто не намагався об'єктивно оцінити реальність обох Україн. Зустрілися дві ілюзії. Що могло з того вийти? Вони ще й різні, ті уявлення, й не перетинаються.

Я маю один комплекс. Комплекс держав­ності. Для мене було радістю побачити в Палаці "Україна", як сидять поруч Янукович, Кучма і Кравчук. Кучма зробив велике політичне відкриття, що ­Україна – не ­Росія. Потім це став доводити світові Ющенко. ­Росія була дуже ображена, ­їхній посол ­навіть заперечував "відкриття" ­Кучми. А потім і Путін підтвердив, що Україна – якесь "нєдоразумєніє".

Для мене зараз найбільша радість – бачити, як на цій політичній сковороді смажать Януковича й Азарова. І вони відчувають, що таке бути українськими державниками. І змушені ними бути.

Україна може повернути молодше покоління? Що вам у ньому подобається?

– Активістки FEMEN після прес­конференції по Євро­2012 влаштували на львівській вулиці Новий Світ флешмоб, представилися Блядеком і Блядком (знущання з талісманів Євро. – "Країна"), які люблять секс, пиво та алкоголь. Вони закликали звернути увагу на "темний бік" підготовки до чемпіонату. Мені здається, такий хід може вигадати лише нове покоління – відверте, одчайдушне, не цілком делікатне. Але головне, що вони гарячі й думають головою.

Що змінили би в Україні, якби це залежало від вас?

– Найвартісніше й найцікавіше – це те, чого ми не можемо змінити. Під час війни, як були знищені Японія та Німеччина! Коли в Німеччині прийшов до влади Аденауер, він сказав: жоден міністр не може мати вищої зар­плати, ніж начальник цеху. І все вирівнялося, всі бачили, скільки отримує сам Аденауер, скільки його міністри й державний апарат.

В українцях треба змінити характер – на твердіший, як у японців і німців. Він проявляється в кризових ситуаціях, а ми весь час викручуємося. На жаль, це формується століттями й навчити цьому не можна. Це вже в крові.

За рахунок чого може розвиватися Україна?

– За рахунок голови. Вірменія зараз живе на 9 відсотках своєї колишньої, історичної території й стільки ж має населення. І розвивається по цілому світу через свою діаспору: Вірменія – у Каліфорнії, у Криму, в Європі тощо. Це буде певною мірою й доля України.

Чому наша голова нам нічого не приносить?

– Бо не вміємо нею ­розпоряджатися. ­Минулого року українка Катерина ­Лагно виграла жіночий Кубок світу із ­шахів. А багато ми знаємо про шахові клуби в Києві? Про Іванчука, одного з найвидатніших шахістів, що живе у Львові? Його колеги вважають Василя генієм. Але це не культивується.

Це нікому не треба чи цілеспрямовано ­оминають?

– Цілеспрямовано. Мені інколи хочеться викинути геть телевізор. Постійно передають, хто кого вбив, де який злочин трапився. Отупіння й одуріння.

На початку 1990­х усі сподівалися, що після незалежності все стане краще.

– Що буде вибух. Так. Але забули про те, що хтось носив кайдани, а інший у цей час жирував. Їх випустили на стадіон і сказали: "Біжіть!" То як же той, після кайданів, зможе перемогти? Йому треба відновитися. Ми пройшли 20 років Мойсейового шляху. Ще 20 треба йти.

У чому був найбільший провал України за 20 років?

– Коли ми казали, що Україна може багато досягти й показували викладки ­Deutsche Bank, то не врахували, що вона – третина або чверть радянської системи, яка виробляла здебільшого військовий продукт. Легені й серце цієї економіки були в Москві. Україні треба було все переінакшити під себе. І зусиллями всіх чотирьох президентів переміщення цих центрів в Україну відбулося. Найбільше інтелектуальної енергії пішло саме на те, щоб Україна створила свою власну систему.

У чому ми слабкі нині?

– Занадто довірливі. Нас облапошують і дурять у всіх розуміннях – політичному, економічному, гуманітарному.

А сильні?

– Теж у тому, що довірливі. Бо сила й слабкість скореної нації у тому самому, мабуть. Ми довірливі до зовнішнього світу. Скільки в нас було ілюзій, що Європа допоможе. А Європа німецько­французька до нас не надто доброзичлива. Така величезна система, як українська, чимось може бути небезпечна для них. Якщо, звичайно, правильно організується. Це багато хто розуміє.

Британці й американці прихильніші до нас. Але то інша система, вони мають власні рахунки між собою.

А хто в Україні сильніший?

– Жінки в нас завжди були сильніші. Не знаю, наскільки це добре, але так є.

Є книжка Ендрю Вілсона "Українці: несподівана нація". Зараз ми вже не несподівані, знайшли своє місце у світі?

– Тепер ми геополітична реальність. ­Хочуть – не хочуть, а мусять із нашим ­існуванням рахуватись, бо ми є.

Як нам вижити, таким "несподіваним"?

– Усе залежатиме від нашого розуму й спритності.

Чи може Україна піти шляхом Грузії?

– Грузія маленька. Усе те, що там відбувалось – це зовсім інші параметри. Ми велика країна. Грузія завжди була певним "присоском" до Радянського Союзу. Грузини багато чого могли собі дозволити за тих часів. Пам'ятаю, як прозаїк Нодар Думбадзе виходив із зали, то росіяни йому кричали: "Бежали робкие грузины". А він повертався й казав: "Прощай, немытая Россия!" Іншим такого не дозволяли.

Коли ж вони відділилися, то побачили, як тяжко з Росією мати справу. І зробили пряму ставку на Сполучені Штати. Якби США їм не допомогли, то вони б не впоралися б із такими реформами. Україна цього не могла досягти, бо холодною своєю масою нависав північний сусід, ведмідь, який дихає під вухо. Безумно сміливим треба бути, щоб давати із цим раду.

Мають прийти політики іншої якості, ніж теперішні. Коли це станеться?

– Воно вибухне рано чи пізно. Кришка ­цього казана мусить бути зірвана, бо так не може тривати. Хіба міг хтось за півроку до Майдану сказати, що він буде? Ні. Але він ­стався. Прийде інша вибухова хвиля. Це молодь з університетів, до них доєднаються люди середнього, навіть старшого віку. ­Проґавимо цей шанс, буде ще один. Людство ж розвивається.

×