Мене демонізують ті, хто не здатен зрозуміти. Суспільство не готове. Але я не мушу до нього пристосовуватися. Інакше вестиму війну з собою.
Сучасна література не настояна на часі. Як вино. А мені подобається п'ятизірковий коньяк.
Українці мало читають класику. Тому такі безсилі, роздвоєні, незадоволені, претензійні. Ходять по золоту – а його не бачать.
Я – класична істота. Відпочинок – це просто форма праці.
Кожна вада є способом приходу до Бога.
Сім'я – це тил, патрони під час війни.
Якщо любиш свою державу, то вивчи її мову. Російськомовний патріот України – це оксиморон.
Якщо є рай на землі, то це – бібліотека. Я висихаю, коли не читаю.
Виправляю помилки в мовленні лише в публічному просторі. Якщо людина виступає за трибуною, вона впливає на суспільство. У приватному житті ніколи не роблю зауважень. Навіть студентам за мову оцінки не знижую.
Позиція – це прямостояння. Коли держава не має її, тоді на неї кози скачуть, як на похиле дерево. Путін іде в Україну, бо наша держава не має позиції щодо української мови. Російськомовні – це його трофеї.
Мій покійний брат мріяв про журналістику. Знав багато мов, був обдарований у математиці. Блискуче писав вірші і прозу. Мати його переконувала: "Ігорю, ти не зможеш себе реалізувати як журналіст, бо писатимеш про надої молока. На політичні теми – it's impossible (це неможливо. – Країна). Тим більше, ти вихований у релігійній національній родині". Брат це тяжко пережив. І пішов у "Політехніку" на електротехнічний факультет. Це погано закінчилося. Збожеволів. Захворів у 28 і промучився до 54 років.
Так кльово, що в англійців у мові є час Present Continious (теперішній тривалий час. – Країна). А ми такого не маємо. Можливо, через те жаліємо за минулим, весь час говоримо про майбутнє і втрачаємо теперішнє. Не вростаємо в мить, не насолоджуємося нею. Ми розминаємося з теперішнім часом – у цьому наша основна ментальна проблема.
Головне послання до українського народу: вкореняйтеся! Корінь рідко йде праворуч чи ліворуч. Він прямує вглиб і там черпає для себе соки.
Був період, коли я повністю володіла своїм часом: дитина виросла, мама здорова.
Ми живемо, щоб віддати. А щоб віддати – треба мати. А щоб мати – треба в себе вкласти. Найкраще цього вчить земля – якщо не посадиш, то й не виросте.
Хто у 20 років не був радикалом, у 40 не буде реформатором.
Старим можна бути з дитинства – якщо не розвиватися. Розвиток – це усвідомлення: межі мого знання щодня віддаляються.
Страшно, що мама вже нічого не хоче. Ні говорити, ні їсти, ні вийти на ґанок. Колапсує. Розумію, вона вже на іншій дорозі. Мені страшно, що літа так стрімко лягли на неї. 92 роки – це багато. Але для мами кожного з нас не буває багато.
Життя завершується так, як починалося. Коли ти переживаєш за матір: чи їла, чи пила, чи ходила в туалет, чи поміняли підгузок, чи не болить їй. Точно, як із дитинкою. І ти розумієш, що це вже не її життєві уроки, а твої. Страшно, що ти недолюбив.
Не боюся самотності. Старість учить нас того, що відходитимеш сам. Не буває самотньою людина, яка з Богом.
Учора плакала, коли їздила на цвинтар до тата і брата. А ще була зла, що хтось повиривав квіти.
Життя – це щоденне вмирання. Щоб гостро цього не відчувати, потрібно наповнювати його смислом боротьби зі злом і утвердження власної сили – моральної, інтелектуальної, духовної. І ніякої зневіри.
Якщо людина береться за пляшку у важкі моменти, вона – покійник. Якщо береться за лопату – земля плодоноситиме.
У школі ми вели щоденник відвертості. В основному писали: хочу мати сім'ю, дітей, стати тим чи тим. Якось підняла ті щоденники. Я писала: хочу бути незалежною.
Визнаю лише одну залежність – від кохання. Більшого щастя не існує.
Кажуть, що можна закохатися з першого погляду. Я трохи тяжка до тих речей. У мене це відбувається, як наводнення. Один шар води, потім другий, третій – і ти розумієш, що тонеш. Ця людина опанувала тебе, ти живеш думками про неї. Як хочеш їсти, так само хочеш чути її голос.
Підліткове кохання нестримане, гаряче. Кохання в 30 років уже настояне на життєвому досвіді, як і всі наступні. Воно глибше, ніж ось ці ранішні, вибачте на слові, полюції. Це як сонце. Коли воно сходить – то це збудження, сильна пульсація. А коли призахідне, то дає дуже гарну барву на небо і неймовірний спокій.
Познайомилася з колишнім чоловіком на забаві. Він був двоюрідним братом товаришки. Якраз повернувся з армії, служив у Монголії. Говорив таким страшним суржиком, що всі за столом вмирали від сміху. В мене очі викочувалися з орбіт. Всі дуже потішалися з моєї реакції. Але він гарно сприймав мої зауваження. Коли зустрічалися, кожного ранку приїжджав до мого дому, щоб провести на роботу. Щодня я знаходила квіти біля брами.
Зробила велику помилку – почала приписувати чоловіку свої моделі життя. Я думала своєю філологічною головою. Хотіла, щоб він вступив на історичний факультет і досліджував історію Української повстанської армії. У нього були інші життєві цінності. Але юначе кохання заплющувало очі на цю несумісність.
Священик сказав, що мій наречений – людина з іншої планети. Але повінчав. Зараз наш шлюб визнано уневажненим.
Заміж треба вийти один раз у житті. Після розлучення маю надто багато вимог до чоловіків. Один стояв на коліні з перснем, відрами квітів і феєрверками. А я вже воліла стосунків не таких експресивних, а глибоких.
Розумних зараз тьма-тьменна. Мудрих – майже немає.
Сьогодні панує філософія гедонізму. Щоб усе було кльово, спокійно. Не треба ні з ким сваритися, усі мають бути толерантні, все можна виправити. Для всього можна стати адвокатом, ніхто не хоче бути прокурором. Але так не працює. Це – деморалізація. Від неї впала Римська імперія.
Найбільший гріх у сучасному українському суспільстві – дозувати правду.
Мене трафляє від слова "берегиня". Що вона береже? Невже тоді чоловік не повинен оберігати свою родину?
Не треба забувати про зло, яке тобі заподіяли. Помста – класна річ. Моя форма помсти – "йди геть!"
Під час війни говорять не про мир, а про перемогу.
Московити житимуть, доки Україна буде малоросійська. Ми підсилюємо їх своєю слабкістю.
Зовнішність – це твоя взаємодія зі світом. Якщо в хаті нікого немає, можеш бути незачесаний чи неналежно одягнутий. Але якщо хтось є, твої діти чи коханий, ти не можеш собі це дозволити. Коли йдеш у магазин і вдягнувся композиційно неправильно, не підібрав кольори, то це вносить розлад у зовнішній світ.
Краса – це вимога. Якщо ти жінка – вимога у квадраті.
До старіння треба ставитися, як до законів природи. Після весни неминуче настає літо. Як же може не бути осені?
Батьки повинні навчити дітей любити світ і не бути толерантним до зла. Це інфекція, яка роз'їдатиме дитину. Навчити "дякую" і "будь ласка" – це перепустка у світ. І обов'язково – боротьба за себе.
Не можна казати дитині, що вона має себе знайти. Ні, вона має себе створити. Є тільки один спосіб – тяжка праця над собою.
Батько навчив мене працювати. Він ішов на роботу о 5:45. Повертався опівночі. Казав: ніч виганяє, ніч приганяє. З восьмої ранку до шостої вечора працював на заводі. А потім ремонтував людям колонки, ставив ванни, туалети. У суботу, якщо був удома, пуцував наше взуття. Говорив, у неділю маю бути гарною. Його руки були згаровані. Шкірою було важко назвати те, що на пальцях – усе задубіло. Але батько іскрився, був задоволений.
З дитиною не можна спілкуватися наказово. Це приниження найдорожчого, що в тебе є.
Діти – це щастя. А внуки – це чудеса.
У мене перманентно немає грошей.
Підпрацьовувала репетитором. Зараз не погодилася б, навіть якби платили за це мільйони. Вчити когось, як писати "будь ласка" – разом чи через дефіс, – я би вмерла.
Не ношу перснів. Не вмію. Я ними постійно бавлюся.
19 лютого 2014-го в Маріїнському парку було відчуття межі між життям і смертю. Біля Будинку офіцерів убили мого побратима Сергія Дідича. Я вийшла з Верховної Ради і побачила, що вся бруківка зірвана. Пішла на Майдан.
Атеїсти небезпечніші за лібералів. Християнство – це не проповідування толерантності до зла. Якщо певні очільники церков подають християнство як усепрощення, то я беру Біблію і читаю. Щодо "тебе вдарили в одну щоку, ти підстав іншу" тлумачення таке: не впустити всередину зла. Зовні відмасти так, щоб він не поскладався, але не носи це в собі. Why? Because воно тебе руйнує, воно тобі шкодить.
Зрада – це шлях Юди. А я йду шляхом інших апостолів. Хоча ми знаємо, що з ними зробили. І з Христом – теж, але він воскрес. Правда завжди воскресає.
Ціную в людях те, носієм чого я не є. Дивлюся на них, як на дива.
У парку обговорювали зі студентами статтю Івана Дзюби. Спілкувалися про добро, зло, реакцію, світогляд. Раптом бачимо: по вулиці біжить хлопець, за ним – жінка. Вона кричить, що той відібрав її золотий ланцюжок. Мої хлопці зриваються з лавки і біжать на нього. Кидають злодія на траву, викликають поліцію. Минає тиждень, я зустрічаю одного з тих студентів. Питаю, як там справи. Відповідає: "Усе дуже погано. Той хлопець наклав на себе руки". Виявилося, він був із незабезпеченої родини, мати – пиячка. Його з усіх боків таврували. Ось така історія. І ми в неї влипли. Я казала їм, що вони зробили все правильно і не повинні себе мучити. В житті буває багато страшного. Треба бути до цього готовим.
Що довше живу, то більше переконуюся, що звітую лише перед собою.
3 
1
Коментарі