В української економіки немає тилу

Ми критично залежимо від міжнародної військової та фінансової допомоги партнерів, – каже економіст Ігор Бураковський

Як розвивалася українська економіка після доби "дикого капіталізму" 1990-х?

– Економіка незалежної України пройшла кілька етапів розвитку. Перший – це усвідомлення, що таке ринок і як він має працювати. На відміну від інших радянських республік, як-от країни Балтії, ми не мали великого досвіду функціонування ринку. На цьому етапі ми ухвалювали ринкові закони, які навчали владу та суспільство, що таке ринкова економіка та як вона має працювати. Другий етап – приватизація, розбудова ринкових інституцій, як-от центральний банк, митниця, адже ми почали незалежну економічну діяльність, не маючи реальних митних кордонів.

Станом на середину 2000-х, ми попри всі застереження побудували ринкову економіку, що означало, що Україна реалізувала справді цивілізаційний вибір. Далі розпочався етап – в економічній теорії він називається "настроювання системи". Нині відбуваються подальша розбудова й удосконалення ринкового механізму та фактично опанування мистецтва жити в глобалізованому світі.

 

Які виклики поставило перед українською економікою ХХІ століття?

– На початку розбудови ринкової економіки ключовими питаннями було запровадження інституту приватної власності, формування підприємництва як драйвера суспільного розвитку, створення умов для розвитку й підтримки ринкової економіки. Ці непрості завдання ми виконали, хоч і з певними проблемами.

Поява в обігу національної валюти стала одним із ключових інститутів ринкової економіки. Ми зіткнулися з кількома викликами. Перший – усвідомлення того, як працює ринкова економіка. Ми з ним упоралися. Другий – виклик інституційний. Треба було створити відповідні інститути ринкової економіки незалежної країни. Це й національний банк, адже раніше НБУ був частиною радянської банківської системи з центром у Москві, і запровадження національної валюти, і встановлення митних кордонів, і розвиток управління ­зовнішньоекономічною діяльністю як елемента національного державотворення, і формування власної системи державних фінансів.

Великим викликом стало те, що після розпаду Радянського Союзу економіка України стала частиною світового господарства. Раніше ми виходили на зовнішній ринок через спеціальні зовнішньоекономічні об'єднання, а рішення ухвалювали в Москві. А після переходу до ринку нашу економіку одразу почали вимірювати лінійкою світових цін. Наслідком стали переоцінка та революційний злам усієї радянської економічної спадщини.

Але ж іще до розпаду Радянського Союзу були певні напрацювання щодо ринкової економіки, зокрема кооперативний рух.

– Його розвиток був обмежений, до того ж він мав різну динаміку в різних республіках.

У країнах Балтії "ринкова спадщина" була значно більша, адже СРСР захопив їх тоді, коли вони фактично мали ринкову економіку. В Україні кооперативний рух був обмежений і перебував під контролем держави. У південних республіках – Кавказ, Середня Азія – сфера індивідуального підприємництва була розвинутіша та чисельніша, але він не визначав економічної динаміки. Ключову роль відігравали великі підприємства та Державний плановий комітет Ради Міністрів СРСР. Кооперативний рух не був основою, на якій можна було побудувати повноцінний ринок.

Яких змін зазнала економічна політика за часів незалежності?

– Перші 10–15 років після проголошення незалежності Україна не змогла вийти на траєкторію динамічного економічного зростання. Були періоди успіхів і невдач, але ми відставали від середньоєвропейського рівня економіки. Україна запізнювалася з реформами – нам ставили у приклад Росію, перед очима була Польща, що тоді вже вирішувала друге цивілізаційне завдання – вступ у ЄС. На відміну від України, в Польщі за часів соціалізму був відносно потужний приватний сектор. Також швидко відбувся процес декомунізації, сформувалися нове ринкове мислення та нова система суспільних відносин. Польща від початку вдалася до досить радикальних економічних змін, тоді як в Україні ринкові реформи гальмували з багатьох причин. Ми хотіли будувати ринок повагом, а серед панівної еліти не було консенсусу щодо того, куди та як рухатися.

Як змінювалася роль держави в регулюванні соціально-­економічних відносин?

– У ринковій економіці ключовими гравцями є держава й бізнес. Держава відповідає за соціальне забезпечення, безпеку, оборону, функціонуванням економіки в частині інституцій та регулювання соціально-економічних процесів. Відповідальність бізнесу – створення матеріальних благ і надання послуг. Бізнес організовує виробництво, конкурує, шукає інвестиції, ризикує, втрачає і заробляє гроші. І є сфери, де бізнес і держава працюють разом. У будь-якій країні всі три сфери розподілу відповідальності функціонують по-різному: у Скандинавських країнах держава грає велику роль в економіці, у США роль держави значно менша, багато що вирішують на рівні штатів.

У ринковій економіці є споживачі й виробники, які залежать одне від одного. І тут уже треба просто подивитися, чого не вистачає на ринку. Якщо не вистачає гаджетів – то їх виготовлятимуть. Це та ситуація, коли держава полишає крісло головного пілота, а більшість процесів реалізує бізнес. Держава залишає за собою бюджет, соціалку, безпеку та сприяння економічному розвитку, притому не керує ним, а лише сприяє. Решта – справа бізнесу. В разі виникнення проблем на міжнародному ринку держава може також втрутитися, але в певних межах.

В Україні ринкова економіка почалася з базарів. "Човники" привозили речі, з'явилися контейнери, з яких щось продавали. За деякий час виник бізнес, що обслуговував ці базари, – ­водії, жінки з чаєм, кавою і пиріжками. Це класична ілюстрація розвитку бізнесу: є потреба – є відповідь на неї. Так само виник попит на українські метали, сільгосппродукцію – їх почали експортувати. Ми завозили іноземне обладнання, але частина підприємств померла, бо мала тісні зв'язки з колишніми радянськими республіками й у нових умовах вони не могли конкурувати. Це живий процес функціонування та розвитку економіки.

Також ми опановували нові технології, багато чого навчилися виробляти. Якби хтось у 1990-ті сказав, що я носитиму кросівки, зроблені в Україні, я не повірив би.

– Хороший приклад. У СРСР кросівок не було. Були кеди радянського чи китайського виробництва, а взуття в цілому було посередньої чи відверто низької якості. А потім пішов імпорт. І коли наші виробники побачили, що є попит, вони почали створювати власне виробництво. Україна виробляла багато шкіри, почали шити з неї взуття. Так само з легкою промисловістю – виробляли тканини, виникли українські бренди. Деякі наші виробники стали отримували замовлення від великих брендів – я бачив у Штатах плащі та пальта, пошиті в Україні. Це також важливий момент – перенесення іноземними виробниками певних операцій та виробництв в Україну. Тут виробляли напівфабрикати, які передавали замовникам, що вже випускали готову продукцію. Так працює ринкова економіка: є попит – виникає пропозиція.

Повертаючись до ролі держави, якою ця роль має бути саме в українських умовах?

– Держава – це механізм, що має відповідати на кілька викликів. Перший – інтелектуальний. Урядовці повинні розуміти, які проблеми є у країні. Без цього знання і планування наперед важко ухвалювати рішення. Помилка, зроблена сьогодні, дорого коштує завтра. Другий виклик – ефективний. Рішення мають ухвалювати швидко і так само реалізовувати. У нас було багато намірів і рішень, але не завжди їх швидко втілювали. Третій виклик – економічна ефективність. Ідеться про використання найсучасніших технологій, цифровізацію, оптимальний розмір державного апарату.

Державі слід звертати увагу на пріоритетні для суспільства речі – створювати умови для бізнесу, в яких вона є партнером; бути ініціатором непростих змін: пенсійна реформа, боротьба з корупцією, безпека життєдіяльності. Також держава має звертати увагу на речі, що забезпечують сталий розвиток завтра й післязавтра: система освіти, наука, стимулювання розвитку сфер, потрібних для руху вперед.

Ми повинні розуміти, що держава може робити і що ні. Вона може сказати, які інновації потрібні, і їх втілить бізнес. Але мають бути програми, що дають бізнесу змогу ризикувати. Відповідно треба будувати податкову систему.

Також для держави важливо згуртовувати суспільство. Разом з економікою вона має підтримувати культуру, збереження і розвиток усього українського. Культура – це не вивіска з шароварами, це також економічний ресурс.

1996-го Національний банк увів в обіг гривню. У результаті зріс дефіцит державного боргу й за два роки почалася девальвація. Як змінилися підходи в монетарній політиці у ХХІ столітті?

– Нацбанк був інституцією, що швидко опанувала ринкову економіку й отримала в розпорядження інструмент – грошово-­кредитну політику – та незалежність у його використанні. Ніхто не міг примусити НБУ щось робити, адже він ухвалював рішення самостійно. А рішення в грошово-кредитній політиці не задовольняють усіх – хтось хоче низький валютний курс, хтось високий. Це надскладне інтелектуальне завдання – як зробити національну валюту стабільною. Спершу перед Нацбанком стояли два завдання – стабілізувати ціни, тобто подолати інфляцію, і стабілізувати валютний курс. Згодом стало зрозуміло, що НБУ може виконувати лише одне завдання – підтримувати стабільність валютного курсу чи стабільність цін. Водночас багато політиків, експертів та промисловців вимагало від НБУ не тільки "подвійної" стабільності, а й прямого кредитування економіки. Усвідомлення цих моментів сприяло становленню політичної незалежності НБУ, про що в один голос говорили МВФ та авторитети банківської сфери. Нацбанк напряму не кредитує економіку, і це правильно, адже це справа відповідних фінансових інституцій. А НБУ став важливим та ефективним елементом вироблення економічної політики в Україні.

Слід зазначити, що НБУ сьогодні також є одним із найважливіших продуцентів аналітики та статистичних даних. На його матеріали орієнтуються і бізнес, і органи державної влади, і політики, і експертна спільнота. Це є прикладом того, як ринковий інститут може ефективно працювати за умов політичної незалежності, без "смотрящих". Завдяки цьому свого часу НБУ провів чистку української банківської системи. Що більше проблемних банків – то вразливіша банківська система. І стійкість банківської системи допомогла економіці України під час ковіду й війни.

Україна – один із чотирьох найбільших позичальників МВФ. Чи завжди отримані транші використовували за призначенням?

– Ідея діяльності МВФ – забезпечити нормальне функціонування міжнародних валютно-кредитних відносин через стабільність національних економік та грошово-кредитних систем. Це досягається через двосторонню співпрацю Фонду з країнами-членами, з якими підписують угоди про надання коштів. Але ці кошти боргові, а МВФ не любить пробачати борги. Для надання грошей оформлюють меморандум про економічну та фінансову політику, де чітко зазначено, на що їх виділяють і що має зробити країна-позичальник, щоб вирішити відповідні економічні проблеми та стабілізувати економічну ситуацію. Через певний час МВФ оцінює, що та як було зроб­лено. Тут, як правило, виникає проблема: є зовнішня оцінка зробленого, і є "національне пояснення", що ми зробили все, але ситуація нам не сприяла. У співпраці з МВФ Україна донедавна не змогла виконати жодної програми. У кращому разі відбувалася реструктуризація програм. Виділені гроші ми хронічно недовикористовували. Це стосувалось і нашої співпраці зі Світовим банком. Тут ми стикалися з проблемою інституційної слабкості держави. Можемо укласти угоду з партнерами, але проблеми з ухваленням політичних рішень у державі гальмують можливість використання наданих кош­тів. Зрозуміло, що це не стосується періоду війни, коли гроші потрібні на зброю і міжнародні організації дають нам можливість не сплачувати відсотків.

Ключова проблема відносин України з МВФ – це неспроможність скористатися наданими можливостями. Водночас ця співпраця стала жорсткою школою роботи з міжнародними організаціями. Слід визнати, що в багатьох випадках Фонд не давав Україні можливості ухвалювати відверто провальні рішення.

Наскільки ефективні санкції партнерів проти Росії?

– Санкції міжнародних партнерів України змушують Кремль перебудовувати фінансові та логістичні потоки. Це негативно позначається на російській економіці. Найперше – на галузях, пов'язаних із міжнародним ринком: авіаційні перевезення, підприємства із західним обладнанням, фармацевтична промисловість, нафтогазова промисловість тощо. Мілітаризація економіки, зокрема активізація військово-промислового комплексу, певною мірою компенсує гальмування в цивільному секторі. Виникає ситуація "лукавої цифри" – бачимо зростання ВВП та інших показників, але за цим стоїть ВПК. А зростання ВПК, з точки зору нормальної економіки, це витрата ресурсів, "гармати замість масла". А це негативно впливає на добробут країни. РФ намагалася запустити процес імпортозаміщення, але це не дало очікуваного ефекту. Водночас російська економіка ще до війни стикалася з низкою проблем, які санкції тільки загострили.

Звісно, санкції можна було б запроваджувати швидше і більш комплексно, але проблема полягає в тому, що РФ є частиною світової економіки. Вона співпрацює з Індією, Китаєм, іншими країнами. Тому Заходу треба було запроваджувати вторинні санкції – "бити по руках" держави та компанії з третіх країн, які допомагають Москві обходити санкції. В умовах глобальної економіки це нелегка справа.

У якому стані українська економіка нині? Чи відповідає вона запитам воєнного часу?

– Досі ми мали м'який варіант мобілізаційної економіки. Україна запровадила низку обмежень у банківській сфері, на валютному ринку тощо. Особливістю нашої економіки є те, що ми критично залежимо від міжнародної військової та фінансової допомоги. В української економіки фактично немає тилу. Вся країна – поле бою.

Ще одна проблема – втрата значної частини населення. Ідеться і про окуповані території, і про міграцію. Під час пандемії COVID-19 люди не ходили на роботу, щоб не захворіти, але робочі місця та потужності зберігалися. Війна знищує робочі місця та виробничі потужності. Але завдяки міжнародній допомозі українська економіка виявилася, на диво, стійкою. Втрата 29,1 відсотка ВВП за перший рік війни була об'єктивна. Далі відбулася стабілізація. Сьогодні маємо відновлювальне зростання, але його потенціал вичерпується.

Є два варіанти подальшого розвитку. Перший – заохочення економічної активності через програми стимулювання за рахунок бюджетних коштів і міжнародної допомоги. Але сьогодні цих коштів недостатньо. Другий варіант – жорстка мобілізаційна економіка: "все для фронту, все для перемоги". Я прихильник другого варіанта.

Що очікує українську економіку 2025 року?

– Усі економічні очікування пов'язані з розвитком ситуації на фронті. Є нагальна проблема мобілізації внутрішніх коштів. Спроба залучити додаткові резерви, суттєво змінити податкові ставки в парламенті не вдалася. Перспективи економіки-2025 також залежать і від масштабів та формату відносин із міжнародними партнерами. І тут є побоювання, що цієї допомоги буде недостатньо. А її регулярність прямо впливає на стан економіки й державних фінансів.

Так у перші місяці 2024-го ми переживали провал у плані міжнародної допомоги. Тому уряду довелося перерозподіляти гроші з різних програм для купівлі зброї.

Водночас позиція України в політичному й економічному плані може посилитися, якщо наші партнери поставлять за мету покарати агресора. Це призведе до посилення санкцій та збільшення допомоги.

У російській економіці нагромадилося багато кризових явищ. Сподіваюся, що 2025-й стане роком якщо не кризи, то загострення економічної ситуації в РФ такого рівня, що змусить росіян переключити увагу та ресурси з війни з Україною на вирішення внутрішніх проблем.

Передплатити журнал "Країна"

×