Щоб подолати минуле, треба навчитися ставити до нього інші запитання. Зазвичай ми звертаємося до історії задля того, щоб зрозуміти своє походження. Так, "Повість минулих літ" починається з обіцянки з'ясувати, "звідки пішла Руська земля і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала".
Подібні питання є дуже важливі. Людина не може жити без мітів, а міт про походження є одним з основних: він будує наше почуття гідності й надає сенсу нашому безсенсовному життю. Що героїчніше і що давніше це походження, то краще, гідніше і сенсовніше ми себе почуваємо. Однак зосередження на власній ідентичності відволікають нас від інших, часом важливіших питань, що визначають якість нашого життя. Щоб пояснити, про що йдеться, зробимо короткий екскурс в історію влади.
Головною проблемою, що стоїть перед кожним суспільством, є насильство. Що далі в минуле, то більше спостерігаємо певну "природну" модель: об'єднані навколо військових ватажків племена й народи ведуть боротьбу не на життя, а на смерть за контроль над людськими і природними ресурсами. Виживання за таких умов не в останню чергу залежить від зведення насильства до якогось більш чи менш стерпного рівня. Цей рівень забезпечує владна еліта. Пов'язана особистими, часто родинними зв'язками, вона збирає і розподіляє між собою побори від населення – "ренту" – взамін за обіцянку захищати його від зазіхань інших, менш чи більш грабіжних еліт.
Різниця між державами полягала передусім у тому, наскільки еліта в них готова чи змушена ділитися своєю владою з суспільством. Відповідно, усі держави поділяють на держави закритого й відкритого доступу. Як правило, держави з відкритим доступом є багатші. Але географічно й історично вони становлять виразну меншість. У сучасному світі такою є лише одна з чотирьох держав. Іншими словами, відкритий доступ є радше винятком, аніж нормою. Нормою ж були і (поки що?) є держави закритого доступу. У них влада не лише безроздільно владарює над суспільством – вона ще й безроздільно володіє суспільним багатством. І в цьому відношенні не має серйозної відмінності між імперією інків та режимом Путіна.
Держави відкритого типу (і, відповідно, багатших суспільств) є породженням останніх 200 років. Однак історично майже всі вони, за винятком азійських тигрів, належать до старого католицького світу – Західної Європи та її "дочок": Північної Америки, Австралії та Нової Зеландії. Досі, однак, не маємо жодної такої держави у світі православному.
Ми часто і хибно припускаємо, що кожна релігія повинна мати такий самий політичний ефект. Насправді ж, так не є. Кожна релігія справляє свій політичний вплив, не схожий на інші. Проілюструємо це на знаному вже порівнянні між старою Руссю і державою Каролінґів.
На відміну від Володимира Великого, Карл Великий прийняв християнство не з Константинополя, а з Рима. Але він не просто прийняв християнство – він ще змусив Папу проголосити себе імператором Священної Римської імперії. Це було виразним викликом візантійському – "римському" – монархові. До того часу лише константинопольський правитель носив цей титул, а всіх інших монархів вважав нижчими від себе.
Коронація Карла Великого на імператора в Римі була викликом не лише для візантійського імператора, а й для Папи. Поставало ж питання, чия влада вища – імператора чи Папи Римського? З перспективи церковної, Папа був намісником Христа на землі. Отже, вищий від імператора. З правового ж погляду, католицька церква жила відповідно до римського права – кодексу Юстиніана, згідно з яким імператор був єдиним джерелом права. Відповідно, Папа мав підкорятися імператорові.
Такого конфлікту у Візантійській імперії не було. Там панував принцип цезаропапізму, за яким імператор – "цезар" – був водночас головою церкви – "папою". У західнохристиянському ж світі розділ влади неминуче провокував конфлікт. Скажімо: хто мав право назначати єпископів? З одного боку, єпископи належали до церковної ієрархії – отже, підпадали під владу Папи. З другого, на окремих територіях – як-от у північній Італії – вони виконували роль світських правителів, а тому їх мав назначати імператор.
Найбільшої гостроти ця суперечка – так звана боротьба за інвеституру – набрала за правління Папи Григорія VII та імператора Генріха IV. Скінчилася вона досить драматично: Папа заявив про відлучення імператора від церкви. А той, боячись втратити свою владу, змушений був податися в прощу до замку Каносса на півночі Італії, де переховувався Папа, і просити у нього прощення.
У ситуації, де за владу змагалися двоє, неминуче користав третій. Цим третім стали інституції з незалежними ресурсами і незалежною владою: самоуправні міста, автономні університети, ремісничі цехи, церковні братства – все те, що сучасною мовою називаємо "громадянським суспільством". Щоразу, коли Папа намагався встановити над ними свій монопольний контроль, вони могли втекти під прикриття імператора, і навпаки.
Це був початок кінця держави закритого доступу. Як писав політолог Джордж Шепфлін: "Особливість західного взірця розвитку лежить у розділенні релігійної і секулярної легітимації. Це виразно ілюструє символічна драма в Каноссі. У жодній іншій історичній традиції не можна собі уявити світського володаря, який, як імператор Генріх IV, наважився би на покаянну прощу, у волосяниці з мотузкою на шиї, щоб спокутувати свої політично-релігійні гріхи, або, говорячи мовою права, визнати релігійну владу Папи Григорія VII, якому він кинув виклик і програв. Ідея, що московський цар, візантійський імператор чи османський імператор могли вдатися до подібної спокути, граничить з абсурдом".
А втім те, що звучить абсурдом у випадку російської історії, не було таким у випадку історії руської. У ній раз у раз надибуємо приклади, які нагадують нам, що влада руських князів не була безроздільною. Так, у Новгороді вона обмежувалася міським віче, у Галичі – владою бояр. Найбільш монопольною виглядала княжа влада в центрі, тобто в Києві. Але навіть тут міщани могли вигнати чи навіть вбити нелюбого їм князя – як це сталося з Ігорем Ольговичем 1147 року.
Виглядає, що візантійська формула цезаропапізму для Русі була чужа. Досить сказати, що з 22 "домонгольських" голів місцевої православної церкви лише чотири були слов'янами. Решта – греки, прислані з Константинополя. Це означає, що київські князі не мали впливу ані на їх вибір, ані, правдоподібно, на їх правління.
Російські історики будували російську ідентичність, зображаючи Москву єдиним спадкоємцем Києва. Як головний аргумент використовували тяглість владної династії: до Романових усі московські князі та царі були потомками Рюрика.
Якщо ж перейти від питань ідентичностей до питань організації влади, то стає очевидним: між руським Києвом і російською Москвою було багато відмінностей. Головна з них полягала у різних стосунках між владою і суспільством: київські князі не мали тої монополії влади над посполитими, яку мали царі московські.
Приклад Каносси показує нам логіку історичних змін: на початку вони не є ані масові, ані очікувані. Вони відіграють роль радше віруса, що, раз виникнувши, стає заразний. Виглядає, що вірус відкритого доступу потенційно міг існувати і в руському світі. Але реально зреалізувати себе міг тільки у світі католицької Європи: саме там він найшов своє сприятливе середовище.
Приміряючи цю логіку до нашої історії, можемо впевнено сказати: не існувало й не могло існувати єдиної лінії розвитку від київських князів до московських царів. Існували й інші лінії, котрі могли привести до перемоги альтернативної моделі – Новгородської республіки чи Галицько-
Волинського князівства. Однак ця альтернатива могла зреалізуватися лише на землях другого. Значною мірою це пояснюється тим, що після вигасання місцевої руської династії ці землі надовго підпали під владу католицьких правителів і таким чином стали частиною католицького світу.
Ця влада може була не надто сприятлива для ідентичності руського населення. Але вона була виразно сприятлива для зміцнення іншої політичної культури. З цієї різниці й виросла сучасна Україна (Далі буде)
3 
1
Коментарі