Калейдоскоп від Путіна

Агресор боїться великої війни й шукає варіанти

Чи любили ви в дитинстві збирати пазли? А дивитися в калейдоскоп? В обох цих справах є дещо спільне: з багатьох частин складається якась осмислена або принаймні симетрична картина. А відмінність у тому, що над пазлом ви працюєте самотужки й це довгий процес. Тоді як калейдоскоп видає одні й ті ж візерунки й мозок напружувати не треба: це просто розвага. Як пишуть нині в соцмережах – "красівоє".

Тепер уявіть, що ви повинні зібрати пазл у якомусь пристрої, який діє за принципом калейдоскопа. Елементи картинки постійно перемішуються, рухаються, змінюються місцями за незрозумілими правилами. Осмислені зображення з'являються з кожним новим обертом тубуса, але щоразу різні. Загальний принцип цілком зрозумілий. Та передбачити, яка картинка складеться наступної миті, практично неможливо.

 

Десь такими видаються спроби проаналізувати дії Путіна та спрогнозувати його поведінку щодо України на короткострокову перспективу. Ситуація ускладнюється тим, що перед нами цілий набір калейдоскопів. Ідеться про політичні, економічні, соціокультурні й нарешті суто воєнні цілі, процеси й наслідки. Ну і картинка в кожному калейдоскопі впливає на всі інші.

Вітчизняні військові експерти, включно з носіями великих зірок на погонах, а також і без таких зірок, зате з бойовим досвідом, стверджують, що на повномасштабне вторгнення з метою захопити Україну чи її більшу частину Путін не наважиться. Наводять дані про співвідношення живої сили й техніки сторін, необхідність мати в наступі трьох бійців проти одного в обороні, масштаби поставлених нам за останній час із Заходу озброєнь, зокрема протитанкових. З іншого боку, всі визнають, що в сучасній війні така елементарна арифметика не діє.

Насправді ця арифметика ніколи й не була єдиним вартим уваги параметром. Мабуть, ще з часів енеоліту на війні важливі бойовий дух, управління і технології. За наших часів шальки терезів дедалі більше схиляються в бік управління і технологій. Також додамо сюди розвідку всіх рівнів, здатність до психологічних і диверсійних операцій у тилу супротивника й побачимо: Росія має значну перевагу в усьому, крім хіба що бойового духу. Якого, на жаль, у сучасній війні недостатньо, що показала остання азербайджансько-вірменська війна 2020 року.

Інша справа, що захоплення територій ніяк не вирішує питання їх утримання – хоч у військовому, хоч у політичному, хоч в економічному розрізі. Можна припускати, що цей момент є не меншим чинником стримування Путіна, ніж неминучі, навіть з усіма його технологіями, втрати й обіцяні Заходом жорсткі заходи у відповідь.

Уже згадані експерти схильні погоджуватися, що ймовірнішим варіантом є "обмежена операція" російських військ. Це може бути удар на Донбасі чи півдні, в районі багатостраждального Північнокримського каналу, або і там, і там, з відволіканням уваги з боку Білорусі чи без нього. Варіантів чимало, аналізувати їх – справа Генштабу Збройних сил України.

Поза всяким сумнівом, така операція супроводжуватиметься різноманітними акціями спеціального характеру в тилу – від фальшивих мінувань до кібератак. Усі ці інструменти, свідками застосування яких ми нещодавно стали, вже випробували й, мабуть, привели в бойову готовність. Масштаб і наслідки цих акцій залежать від великої кількості чинників.

Поряд з воєнною ­операцією та гібридними атаками на критичну інфраструктуру й масову свідомість можуть задіяти суто політичні методи. Зокрема формальне визнання в тій чи іншій формі нинішніх російських анклавів навколо Донецька й Луганська.

Якщо ми не говоримо про окупацію України щонайменше "по Дніпро", то кінцеві цілі силових дій Кремля лежатимуть саме в політичній площині. І тут Путін має два варіанти.

Один уже згадано. Визнання ОРДЛО з уведенням туди російських військ – точніше, легалізацією їхньої там присутності – безумовно поховає сподівання РФ на реалізацію Мінських домовленостей у російському прочитанні. Це також потягне посилення західних санкцій, хоч і не настільки, як у разі масштабної збройної агресії на решту українських земель. І нарешті, об'єднає на міжнародному рівні питання окупації Криму та частини Донбасу, а цього Росія в останні вісім років всіляко уникала.

Водночас погроза це зробити – тобто визнати "респуб­ліки" – видається зручним інструментом шантажу Києва. Зеленський явно не прагне обмежитись одним президентським терміном. І точно не хотів би йти на другий термін під хор звинувачень у втраті територій. Авжеж, у реальності вони втрачені ще до його приходу на Банкову, але ж і Крим було втрачено ще до президентства Порошенка. Проте в очах не такої вже й маленької частини виборців це все одно провина останнього.

 

Імовірно, нещодавно озвучена в російській Держдумі ідея просити Путіна про визнання ОРДЛО і є інструментом такого шантажу. Це могло би стати одним із пояснень несподіваного відновлення переговорів радників у "нормандському форматі", перший тур яких 26 січня офіційно завершився нічим.

Другий сценарій силових дій із політичним прицілом – короткостроковий спалах насильства з виходом російсько-терористичних угруповань за межі окупованої території. Такий собі мінібліцкриг, метою якого буде не так посунути лінію розмежу­вання вглиб країни, як завдати максимально дошкульного удару по українських позиціях. Із якнайбільшими втратами наших бійців і техніки.

У разі успіху така атака здатна призвести до серйозної політичної кризи. З якої Зеленський, якщо й вийде зі збереженням посади, то серйозно ослабленим.

Необхідно розуміти, що Кремлю все одно, хто є президентом України, доки цього президента не призначає особисто Путін. Інтерес Росії в нашій країні – максимально слабка центральна влада та хронічна нестабільність. І то помітно більша, ніж зараз. Досить високий рівень невдоволення й "утоми" суспільства плюс, що не менш важливо, відмова Заходу від політичної та військово-технічної співпраці з нестабільним режимом – ось той мінливий візерунок-пазл, який потрібно скласти Путіну.

Якщо це й не дасть змоги привести до влади відверто проросійські сили – а це навряд чи можливо без російських багнетів, – то принаймні принесе Росії проміжну перемогу в тому, що її керманичі вважають своєю місією. Тобто у протистоянні із Заходом за поділ "сфер впливу" в Європі. Таке собі "красівоє" по-путінському.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН

×