"Немовлята померли від голоду. Мати замерзла в когось під хатою. А чоловік повернувся додому, побачив те все й укоротив собі віку"

Село Малополовецьке повстало проти колективізації, чоловіки мали зброю

Мій дід по батькові Григорій Жук, 1918 року народження, жив на Полтавщині. Йому було три тижні, як до хати його матері, яка мала купу дрібних дітей і чоловіка в гарячці після ускладнень іспанки, явилися червоноармійці. "Чого прийшли, нелюди? Що вам тут забирати, крім злиднів? – накинулася породілля. Її побили прикладами так, що злягла і за кілька місяців померла. А прадід Сергій без антибіотиків одужав, відійшов від горя й оженився на вдові з дітьми, і своїх двійко прижили. Отака була чимала сімейка: дев'ятеро дітей і племінниця-сирота. Прадід ходив на заробітки на будівництво ГЕС. Родина мала корову і 3 гектари поля. Дід розказував, що сестри ставили в піч відро картоплі на раз. Її ніхто не чистив, їли в лушпайках, бо почистити відро на вечерю – нереально.

 

На початку 1931-го людей перестали випускати із сіл. Заробітки закінчилися. Усі мусили йти в колгосп, але це ніяк не рятувало. Забирали все. На сім'ю видавали жменю дерті на день.

Дідові мого діда, який жив разом із родиною, 1933-го було 107 років. Він помер не від старості, не від хвороб, а від голоду. Вони з жінкою їли менше, щоб більше дісталося дітям.

Коли в людей забрали абсолютно все, не можна було нічого ні купити, ні виміняти. У селі працювала пошта. І одна із сестер діда, яка виїхала ще раніше на Урал, прислала п'ять посилок із сухарями. Дві з них дій­шли. Завдяки цьому родина дотягла до весни. Старші діти ледь не померли, бо переїли цвіту акації. Дідусь ненавидів потім до кінця життя цей запах. Він жив у Києві й мусив вертатися з роботи акацієвою алеєю. Але коли дерева цвіли, робив гак і витрачав на 15 хвилин більше, аби лише не чути цього запаху.

1933-го старший дідів брат-військовослужбовець, який у столиці мав кімнату й пайок, забрав його до себе. Так у родині стало на один рот менше. Дідусь пішов у школу. У 15 років був такий худий, вимучений і малий, що мав вигляд на 11 і мусив ходити у клас із малечею.

Інший мій прадід, Микола, був на Першій світовій унтерофіцером і фельдшером. Залишив удома на Київщині батьків, молоду дружину й діток. А повернувся – нікого нема, всі вмерли. Навіть хати не було, тільки могили. Поплакав, погорював, знайшов першу-ліпшу дівчину-сироту, яка всіх втратила, і сказав: "Там на Одещині землю дають. У тебе нікого немає, в мене теж. Поїхали". То була моя прабаба Катерина. 1919 року радянська влада ще не показувала зубів, загравала й роздавала землі в Бессарабії. Отримали й вони свою ділянку й почали хазяйнувати.

На 1931-й у них була хата під бляхою, кузня, молотарка. Збирали гроші на трактор. І головне – прадід був конярем, мав найкращі коні на область. У нього підростали три дочки: Маруся, Соня й Уляна – мати мого батька.

І тут вийшла постанова йти в колгосп. Їх розкуркулили, все забрали, з дітьми викинули взимку на сніг. Зібралися в Сибір відправити. Але прадід письменний, освічений за тими мірками чоловік, поїхав до Києва, пішов до тогочасного партійного керівника: "Я хазяїн, трудар, із нуля на голій землі зробив стільки. Якби по-людськи запросили в колгосп, я зробив би те й те, а мене хочуть убити разом із сім'єю". І той наказав дати прадіду хату й узяти в колгосп ковалем. Виділили найгіршу в селі халупу, ще й крайню. А в хаті прадіда зробили сільраду. Він пропрацював ковалем у колгоспі до 1965-го, не занепадав духом ніколи і звів на початок війни хорошу нову хату. Дочкам дав нормальну освіту: вони ходили за 20 кілометрів в Одесу вчитися.

 

Про голод бабуся Уляна не хотіла говорити. Вижили завдяки тому, що батьку вдавалося вкрасти трохи зерна в колгоспі й принести в полах одежі. Бабуся до кінця життя боялася голоду, ні крихти хліба ніколи не викидалося, і завжди був запас сухарів у домі.

Розказана історія менш травматична, ніж замовчувана. Коли мені виповнилося 30 із гаком років, почали снитися не мої кошмари. Відчуття – ти маленький, безпомічний, мусиш ховатися, їсти потай, а довкола страшний холод. Я зверталася до психолога, де витягувала з пам'яті та проговорювала нарешті страшний досвід моєї бабусі. Як це передається, вивчають учені. Але я дико боюся холоду. Як змерзну, довго хворію.

Мамина мати – із села Яхни Київської області. Моя прабабуся Химка залишилася вдовою – її чоловік помер від запалення легень – із двома дітьми, сином Івасем і Оксаною, по сільському – Санею, 1924 року народження, яка стане моєю бабусею.

1928-го прабабця мала ремесло в руках, була ткалею. До кінця 1960-х у країні купити тканину було проблематично, тому люди пряли вечорами, а тоді приносили ткалям нитки. Таких жінок у селі було дві, одна з них – прабабуся. З того вона й жила. Була неписьменна. І бабуся теж не ходила до школи, бо їй не спромоглися справити чоботи – були дорогі. А вчитель казав: "То нічого, вона ще дрібненька, низенька на зріст, хай підросте й наступної осені прийде". А наступної осені прийшов Голод. Першим ділом закрили церкву. Священника кудись вивезли, а там зробили клуб і архів. У колгосп кликали, але не пхали. Вийшов закон про податок на дерева. У людей повирубували садки, а всі довколишні села якраз із того жили. Це було велике горе, люди довго їх оплакували. Поряд із Яхнами – на 500 дворів – було більше село – Малополовецьке, на 1200. І от воно повстало 1931-го проти колективізації, чоловіки мали зброю. Село оточила армія, і частину повстанців розстріляли, частину відправили на Далекий Схід. Сусідні села вже не йшли на заколот.

1931 року лише молодь запрошували в радгосп, там щось платили. Кілька молодих жінок із нашої родини (сім'я діда мого чоловіка теж із тих місць) влаштувалося туди і змогло прогодувати родичів у голод. Інші мусили йти в колгосп і працювати за миску баланди на день. Це така юшка з лободи, бадилля буряка й дерті. 1932-го в колгосп ішли діти 11–13 років, щоб отримати цю їжу.

Найважче з усіх родичів було прабабусі Химці. Вона вдень працювала в колгоспі, ночами ткала. Удень приходили буксири – сільська голота й ледацюги – й забирали зерно. Все – і пшеницю, й жито, і ячмінь. Навіть те, що на насіння було – забрали. І картоплю – всю чисто. І якби чужі нелюди, ще зрозуміти можна було б, а то свої ж, односельці. Навіть вузлик квасолі потягли. Лишили мішок маку, цибулю, бо не вважали їх цінністю, і мішок сушених поганеньких грушок. Груші не спиляли, коли знищували садки, бо була вона неродюча. А в той рік вродила так рясно, як ніколи раніше. І були ті груші дрібнесенькі, як біб, сирими їх їсти не можна – терп­кі. А коли висушити на печі, ставали солодкими. Буксири їх за сміття вважали. А для родини це був порятунок: прабабця терла грушки на борошно, додавала маку, терла кукурудзяні качани, хоч і без зерна вони були, і смажила млинчики. Хай пісні, без олії, на голій пательні, а таки їсти можна. А ще пекла в попелі цибулю. Та багата на вуглеводи і теж солоденька. Оскільки дерева вирубали, люди визбирували кожну бадилинку, кожну соломинку, очеретинку, щоб розтопити в печі.

У кого не було й цього, мерли від голоду. І старі, й молоді, й діти. Було в селі пів тисячі дворів, а за рік лишилося хіба з 200. Так люди мерли, що й ховати не було кому. Їздила від колгоспу підвода та збирала покійників по дворах, кидали їх до рову глибокого, одного на всіх, і присипали трохи землею, а наступного дня знову кидали до нього покійників. А бувало й живих із мертвими ховали.

Прабаба і двоє її дітей пережили зиму й навесні 1933-го збирали кропиву, пшінку, лободу садову й варили літній борщ чи юшку. Але лободу можна їсти лише два-три рази на тиждень, а не щодня. Там складний рослинний білок, що дає навантаження на печінку. Хто часто їв, часто хворів, бо починалася інтоксикація. Тому баба Оксана, вже коли виросла й сама мала господарство, звела її чисто з городу. І не могла виносити нічого схожого – їй ставало зле.

 

У селі, звідки бабуся Оксана, була така історія. Один комуністичний діяч мав дружину та близнят-немовлят. Ось його по партійній лінії забрали в Київ. Він залишив родині достатньо харчів, грошей, однак ті скінчилися. І пішла жінка жебрати по сусідах. Немовлята померли від голоду, коли в неї не стало молока, а сусіди нічим не помагали. Вимучена жінка замерзла в когось під хатою. Вранці її підібрали на підводу, вивезли на цвинтар, кинули в братську могилу. А партійний діяч повернувся додому. Побачив те все й укоротив собі віку. Так партія перемелювала своїх.

Історія про троюрідну сестру чи діда, чи баби, всі вони родичі. Пів села носило прізвище Сікачина. Їй було 9 років у голод, вона попухла, сестра навпаки – всохла. Одного дня батьки були на буряках у колгоспі, діти, примлілі від сонечка й голоду, лежали на моріжку. Приїхала підвода. Їх іще живих забрали везти на кладовище. Коли підвода проїздила повз колгоспну кухню, бригадир ланкових побачив, як ворушиться дитяча рука. Коней зупинили, дітям обмили лиця й дали з'їсти по кілька ложок баланди. "Я повернулася з того світу, таке враження, що сам Бог мене воскресив. Тільки було дивно, що це сільський бригадир", – розказувала вона мені. Той дядько їм сказав: "Ну що, дівчатка, раз ви з мертвих воскресли, то, щоб знову не померли, ходитимете з моєю дочкою і збиратимете кропиву та інше бадилля для колгоспної кухні. Щодня отримуватимете миску баланди". Так ці дівчатка врятувалися.

Пам'ять про голод у сім'ї була завжди. Баба пам'ятає щастя, коли у дворі знову з'явилася корова. До неї ставилися як до члена родини.

Ми ніколи не викидали їжі. Я цей наратив пам'ятаю років із п'яти. І тато, і мама, бабусі й дідусі, і навіть усі тітки одностайно повторювали, що залишати в тарілці недоїдки – гріх. Усі шанували хліб. Варто було впустити кусник на землю, як було чути: "Піді­йми й поцілуй".

Після смерті діда 1995-го мама із сестрами та братами знайшла таємну криївку із зерном – в яру муровану яму. Там було 2 тонни пшениці. Це була таємна схованка, а нетаємну бабуся мала до своєї смерті. Там були 2 тонни зерна, дві 50-літрові каструлі меду, 25 літрів горілки, по мішку солі й цукру, смалець і запас керосину. Після її смерті 2000-го ми рік розбирали запаси їжі. Впевнена, що так було й у наших родичів, і в сусідів. Просто про таке не кажуть.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×