Розгубленість у "стані святих"
42 роки тому Жан Распай, французький письменник і мандрівник, опублікував роман "Табір святих", який скандалізував публіку апокаліптичною візією європейського, ба світового майбутнього. Тоді, далекого 1973-го, описані ним гіпотетичні події видавалися надто похмурими й фантастичними. І хоча дехто з колег, як, наприклад, уславлений драматург Жан Ануй, похвалив "Табір" як "захопливу книжку невідпорної сили і холодної логіки", більшість критиків звинуватили автора в антиіммігрантських упередженнях, супрематистській зверхності і навіть погано прихованому расизмі.
Назва роману, що доречніше було б відтворити українською не як "Табір", а як "Стан святих", зловісно вказує на біблійну "Книгу одкровень" святого Івана Богослова, тобто "Апокаліпсис". Зокрема на такі ось рядки із 20-го розділу: "Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде звільнений з темниці своєї і вийде спокушати народи, які знаходяться на чотирьох кутах землі, Гога і Магога, і збирати їх на битву; число їх як пісок морський. І вийшли на широту землі, й оточили стан святих і місто улюблене. І впав вогонь з неба від Бога і пожер їх".
Сюжет твору розгортається довкола уявленого прибуття мільйонів іммігрантів з Індії й усього так званого "третього світу" на захоплених кораблях до берегів Франції та інших заможних країн, із намаганням дістатися таки до "молочних рік із кисилевими берегами". Під кінець ми довідуємося, що мер Нью-Йорка ділить свою резиденцію із трьома родинами з Гарлема, британська королева одружує свого сина з пакистанкою, а до півсмерті п'яний совєтський генерал намагається в одиночку зупинити юрми китайців, що пруть у Сибір. Швейцарія залишається останньою фортецею, що опирається пришестю варварів, проте й вона врешті капітулює під натиском міжнародної громадської думки та різноманітних санкцій.
Распай не стає відверто ні на чиєму боці, його погляд понурий і саркастичний. Він мовби каже: "Так вам, тобто нам, і треба. Ми заслужили собі саме такої долі п'ятьма століттями нашої власної "нелегальної міграції" на інші континенти, їхнього загарбання та визиску". "Це всього лиш питання ротації", говорить на сторінках роману вигаданий Великий Муфтій Парижа. "Спершу одні опиняються нагорі, потім – інші". Автор, здається, не має чого йому заперечити.
А проте він рішуче відкидає звинувачення у расизмі. Сам той факт, що солдати й матроси в його романі не наважуються вжити зброю проти мігрантів, мовби підтверджує його неагресивний, покірливо-покаянний погляд. "Я відмовив білому Заходу, принаймні у своєму романі, в останньому шансі на порятунок". У передмові до пізнішого перевидання своєї книжки він докладно окреслив дилему, яка постає перед "Першим світом": "Мільйони знедолених, уся сила яких – лише в їхній слабкості та чисельності, переобтяжені злиднями й виснаженими від голоду чорношкірими дітьми, готові висадитися на нашу землю, авангард тої маси, що тисне на кожен клаптик перевтомленого й пересиченого Заходу. Я дослівно їх бачу, бачу колосальну проблему, яку вони уособлюють, проблему цілком нерозв'язну за нашими теперішніми моральними стандартами. Впустити їх – означає занапастити себе. Відкинути їх – означає занапастити їх".
Сьогодні, коли масова втеча людей з охоплених злиднями і війною країн драматично прискорилась, твір Распая отримав нове життя. Крім французьких перевидань, він вийшов десятком європейських мов і став предметом завзятих дискусій в інтелектуальних часописах та салонах. Дилема, сформульована автором і до краю загострена сьогоднішніми подіями, виглядає справді нерозв'язною і тому – трагічною. Європейські політики гарячково шукають розв'язку для так званої "проблеми біженців". А проте сама постановка питання, самі терміни, вжиті для її опису, наближають їх до мети не більше, ніж опис російсько-української війни евфемістичною і лицемірною формулою "українська криза".
В обох випадках ідеться про кризу глобальну. Її прояви можуть бути частковими й досить різними, але без правильного діагнозу самої недуги ми приречені лікувати її найпомітніші симптоми, проте не саму причину. Ніякого справжнього розв'язання для цих проблем не існує без глобальної солідарності і скоординованих дій світової спільноти, насамперед – урядів і народів так званого першого світу.
Якщо йдеться про біженців, то, по-перше, ми всі мусили б досягнути принципової згоди щодо обмеження гіперконсумпції (надмірного споживання) і злочинного марнування глобальних ресурсів. Тут не досить самої лиш моральної відповідальності, екологічної освіти чи відповідної публічної агітації. Жорсткі податки слід запровадити на всяку розкіш і всіляку надмірність; властиво, будь-яке споживання поза межами підставових потреб належить прогресивно оподатковувати. Ідеться про засадничу зміну глобального мислення й поведінки, цінностей і моралі, усвідомлення, що будь-яка розкіш і надмірність у світі, де є голодні й знедолені, – непристойна.
По-друге, слід на глобальному рівні ліквідувати всі дискримінаційні тарифи, які лиш підтримують і поглиблюють структурну нерівність між країнами першого й третього світу і які суперечать задекларованим, проте ніколи не втіленим ліберальним принципам вільного обігу товарів, капіталів та інформації, не кажучи вже про робочу силу. Не може мати майбутнього світ, де середньоарифметична корова в Євросоюзі отримує більше дотацій, ніж здатен за рік заробити середньостатистичний африканець. І де бідні країни отримують за свої банани менше, ніж багаті отримують із цих бананів у вигляді податку.
І по-третє, на глобальному рівні має зникнути будь-яка поблажливість і толерантність щодо бандитських, диктаторських, корумпованих режимів, які перуть свої брудні гроші через західні банки і безпечно їх там зберігають. Доки так звані "еліти" третього світу тримають своє населення у безправ'ї та злиднях, а при тому безперешкодно насолоджуються всіма благами першого світу, його розвиненою банківською, медичною, освітньою, правовою системами, ніяка допомога тим бідним країнам не буде ефективною і ніякі реформи не будуть успішними.
Пропоновані заходи можуть видатись утопійними і, безумовно, неприйнятними для глобальних еліт, які мають достатньо особистих і корпоративних причин підтримувати наявний статус-кво. Вони можуть видатися дражливими і для звичайних жителів першого світу, які на різні лади й через різні канали отримують зиск із наявних у світі структурних нерівностей. Але час і їм усвідомити, що неоколоніальний статус-кво похитнувся і відновити його не вдасться. Сьогоднішній наплив біженців – це лиш симптом глобальної недуги. Вона прогресує, за деякий час роман Жана Распая може видатись нам реальністю або навіть її пом'якшенням і прикрашенням. Распаєва версія майбутнього, зрештою, не найгірша на тлі дедалі ймовірнішого торжества праворадикальних, расистських, неофашистських режимів по всій Європі, які кров'ю й залізом, диктатурою і терором рятуватимуть нас усіх від нашестя "варварів". Це, здається, якраз той випадок, коли ліки нічим не кращі від самої хвороби.
І поки у "стані святих" панує розгубленість, "вогонь з неба" стає для нього дедалі реальнішою перспективою
3 
1
Коментарі