Якою бачить Україну нинішня влада?
- Одні кажуть, що маємо дружити з Росією й бути в союзі якихось міфічних братських слов'янських народів. Проте це має вигляд, скоріше, не братерства, а "братви". Хтось буде "бригадиром" на геополітичному "районі", а хтось рядовим "робочим".
Інші вважають, що Україна - європейська країна, яка має стати прикладом мовного, конфесійного єднання. Але ж на тлі цієї конфесійної роздробленості хазяїном себе починає почувати патріарх Кирило. Приїздить в Україну й розповідає, як нам жити. Говорить, що Захід - зло, а добром має бути якесь нове православне братство. Причому на руці в нього красивий швейцарський годинник - ознака цього ж "західного зла".
Сьогодні на найвищому рівні політичної риторики повертаються до багатовекторності. Але таке вже було наприкінці 1990-х. І якщо до того питання повертаємося через 10 років, це означає, що ні політичний клас, ні правляча еліта, ні громадяни не знають, для чого їм потрібна Україна.
Чому політики не відчувають відповідальності за її майбутнє?
- Існують поняття "трофейна економіка" та "трофейна країна". Україну політики, як і громадяни, отримали у трофей. Якби боролися за неї, усе було б інакше. Відсіяло б багатьох - у першу чергу тих, хто не хоче боротися.
Що робити з цією країною, не знають ані українці, як спільнота, ані Європа. Знають лише росіяни, бо ми відламалися від них. Але й вони вже інші. Другого Радянського Союзу не буде. Бо то була інтернаціональна держава, й українська еліта там займала не останню позицію. При владі там були будь-хто, але не росіяни. Сьогодні вона суто російська, і "хохлів" до неї не допустять.
Кажуть, із кожним роком зростає загроза розвалу Російської Федерації.
- Можна ходити в штанях, які тріщать. Це не дуже комфортно, але ж штани є. З погляду геополітики нікому зараз не потрібно, щоб Росія зникла, бо існує Китай. Європа тоді залишиться з ним сам-на-сам. Та й ми так само.
Колись один наш дипломат вів переговори з росіянами. Йому кажуть:"Вам добре тут, хохлам. А ми з Китаєм межуємо". На це наш дипломат відповів: "Поки що".
Сьогоднішнє керівництво наголошує, що виконує свої обіцянки.
- Народ голосує не за рішення, а за програми, які окреслюють майбутні дії політиків. Обіцянки - це запит на майбутнє. І деякі з них не завжди повинні виконуватися на 100 відсотків. Нинішня влада багато чого наобіцяла своїм виборцям. Зараз хоче показати, як їх любить і виконує обіцянки. Хоча краще б вона цього не робила. Федералізм, друга мова...
Політика - це тонка гра. Її потрібно не просто розуміти, а й відчувати. Треба багато працювати на інтелектуальному рівні. Але інтелектуалом мав би бути не сам гарант, а його команда радників, експертів. То у нас був президент-філософ, тепер - президент-завгосп. Як країна може розвиватися на таких "гойдалках"?
У чому світоглядна різниця між російським курсом та європейським?
- Західний культурний код орієнтується на людину та її права, на креативність та інноваційність. А російський - на державу. Лише вона може забезпечити силу та стабільність. Нова влада говорить, що збудує сильну державу. Чому не сильну націю чи простір для ініціативи людини? Взагалі, що це таке "сильна держава"? Військові на парадах, брязкання гвинтівками та гра м'язами? Чи це ефективні політичні, правові, фінансові фіскальні інститути, які не вибивають податки, а адмініструють їх? Може, сильна банківська система, яка не забирає у людей їхні депозити?
Сценарій сильної держави, а не сильної людини розколюватиме країну. Той, хто хоче втримати владу за рахунок різних владних вертикалей, зрештою втратить її.
Україну політики, так само, як і громадяни, отримали в трофей. Якби боролися за неї, усе було б інакше. Відсіяло б багатьох - у першу чергу тих, хто не хоче боротися
Таку країну, як наша, можна втримати лише демократичною процедурою. Справжні, а не фальшиві вибори. Реальна політична конкуренція. Через цю демократичну процедуру мусимо вистраждати державу й себе як таких.
Як поводитися з українським історичним минулим, щоб воно об'єднувало, а не розколювало?
- Нинішня влада із самого початку не почула поклику історії, а значить, і заклику майбутнього. Вона стала будувати стабільну президентську вертикаль при нестабільному суспільстві.
Існує колективна пам'ять нації. У євреїв це Голокост, в американців - війна за незалежність, у французів - революція. Для українців Голодомор - показник, що країна вистраждала свободу, свій європейський вибір. Проблема не в тому, щоб ексгумувати труп Сталіна й покарати його. Голодомор - провина конкретної системи, конкретного ментально-цивілізаційного коду, в якому тоді була Україна. Некоректно називати його трагедією. Бо трагедія - це стихія, кара долі, богів. У ній немає правих і винних. То було зумисне зло, абсолютно протиправний крок. А як може розколювати людей питання добра і зла? Для європейців будь-який протиправний крок - табу. Але ж ми досі ментально в цивілізаційному коді, де права не поважаються.
Чи зможуть українці колись переглянути свою позицію щодо Другої світової війни?
- Колись Україна скаже, що для нас це не тільки перемога. І про це вже говорять вчені. На нашій території було чотири війни, й українці в усіх брали участь. У Другій світовій, у сталінсько-гітлерівській. У Великій Вітчизняній, яка фактично розпочалася після перемоги під Сталінградом, коли народ відчув, що влада може програти і німця треба зупинити якось самостійно. І нарешті, четверта війна - внутрішня, між національним повстанням і Радянською армією. Коли радянська влада дала свободу німцям, визволила їх від фашизму, але не дала свободи власному народові. І ця війна йшла до кінця 1950-х, доки не був убитий Роман Шухевич.
Нам необхідно зрозуміти, що Голодомор, війна, українська історія - це не абстрактні ідейні поняття. Для того щоб піднімати ці питання, потрібна політична відповідальність. Політики мають іти на ризик. Це робота не на один рік. Бо без цього не буде незалежної європейської України. Зрештою, справжня політика - не в дрібних чварах, а у великих наративах - ідейних, ментальних та інших.
Як довго радянське минуле буде заважати рухатися вперед?
- Сучасна влада справою про присвоєння Бандері звання героя дає зрозуміти, що Україна є спадкоємицею Української Радянської Соціалістичної Республіки. Вважає, що ми не можемо забувати про радянський період. Але що він дав? Дніпрогес? Давайте згадаємо, скільки там людей загинуло. А черги за продуктами? Може, інакше треба було проводити індустріалізацію в цій країні? Чому ми не можемо вести своє правонаступництво від УНР, чи від гетьмана Скоропадського?
Країни Східної Європи та Прибалтики вирішили, що вони є правонаступниками держав, які були до радянської окупації. Зробили своїх громадян власниками - не ваучерів, а справжньої власності.
Росіяни знайшли власний варіант - вони є правонаступниками Радянського Союзу. Відновили гімн, взяли "велику перемогу" й зробили з неї великий пропагандистський міф. А чому взяли цю перемогу? Бо інших не мають. Вимірюють перемоги у феодальному режимі. Коли один феодал переміг іншого, а народ від того нічого не отримав. Відбулося лише нарощення земель. Вони оспівують перемогу кого й над ким? Це перемога держави, а не народу. Сьогодні це типова мілітаристська риторика. Вона не сучасна. Справжні перемоги - над бідністю, корупцією, наругою над гідністю. Ви це перемогли? Ні! Так якого ж дідька про перемогу говорите? Дайте людям не на День перемоги 200 гривень, а зробіть нормальним їхнє життя в цілому.
Яка перемога може об'єднати Західну та Східну Україну?
- Нас об'єднати можуть європейські цінності. Всі хочуть жити як європейці. Для цього треба створювати ментальний європейський простір, і Голодомор - одна з таких тем. Тому що це наш вистражданий шлях до свободи.
Адже Друга світова війна не зачепила всієї території Росії, але покрила всю України. Наша країна - одна з небагатьох, яка втратила майже половину населення
Інша тема - помаранчева революція. Вона пов'язує нас із європейським світом - усі ці країни пройшли через революції. Схід теж виграв від неї - відкрила їм шлях до свого Майдану. Вони виграли вибори завдяки цій революції. Адже відкриваються шляхи до свобод, і людина починає сама творити власну долю. Бо якщо на неї дуже покладатись, можна не витримати її ударів.
Ми в одних ментальних колах із європейцями. Вистраждали радянську машину, прийняли війну. Адже Друга світова не зачепила всю територію Росії, але покрила всю Україну. Наша держава - одна з небагатьох, яка втратила майже половину населення. До війни був 41 мільйон людей, а після залишилося 26 мільйонів. Потрібна серйозна ідеологічна і інформаційна робота. Без цього країна не виживе.
Чи є реальною загроза державного розколу України?
- Ніяка частина країни, ніяка область на це питання не відповість. Це може сказати лише окремий політик. Іноді не зовсім розумний, іноді балбес чи провокатор. Потрібно зробити, щоб таких не було або щоб вони не були політиками. Бо політик - не індивід, це більше. Він має переробляти глибинні настрої в людях і артикулювати їх. Жоден політик у Німеччині не буде висловлювати симпатії до Гітлера, навіть якщо так думає. Тому що це хрест на його кар'єрі.
Необхідно сформувати свій національний простір - ось завдання для політиків. Якщо вони його не виконають, то втратять країну.
В ідейній боротьбі всередині країни на передній план знову, як на рубежі 1990-х, виходить Західна Україна?
- Вона є носієм української ідеї. Тобто Західна Україна - це не територія, а політична й ідеологічна партія, фактично ідеологія. До речі, в Білорусі немає Західної Білорусі й немає національної ідеї. А в нас ідейний гегемон, який формує сенс національного незалежного буття, - це Західна Україна. Ідей Східної України немає - є ідеї Москви. В тому й фішка теперішньої ідейної боротьби, що є Західна Україна і Москва. І зараз хочуть ізолювати Західну Україну як змістовий культурний центр, який впливає на Київ. Без Львова немає Києва як столиці незалежної України. Боротьба ідейна буде точитися між Москвою і Галичиною.
1 
1
Коментарі
14