Суспільство підтримує проєвропейський курс. Політики змушені це враховувати і після виборів. Ніхто з них не хоче отримати звинувачення в державній зраді, – каже політичний аналітик Володимир Горбач
7 лютого Верховна Рада закріпила в Конституції курс України на Євросоюз та НАТО. Що змінює це рішення?
– Воно задає загальний вектор для всіх наступних законів. Стоятиме рамка: усе, що суперечитиме орієнтації на ЄС та НАТО, можна визнати неконституційним. Це не гарантує нам швидкого вступу. Але обмежує поле дії, хоч би хто прийшов до влади.
Також дали сигнал партнерам у Євросоюзі та НАТО про серйозність намірів. Протягом усіх років незалежності Україна вагалася. Зараз показали, що готові бути послідовними. 300 голосів набрати ще раз, щоб змінити цей пункт, буде нереально принаймні найближчі 10 років. Не повернемось до Росії. Цей шлях тепер закритий ще й законодавчо. Убезпечуємо себе від реваншу. Якщо до влади прийде умовний Янукович-2, він не зможе долучитися до Ташкентського пакту (договір про військово-політичну організацію, до якої входять Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан. – Країна) чи Митного союзу. Хоч би як йому хотілося.
Чи ми далеко від членства в ЄС у політичному, ментальному сенсі?
– Не дуже близькі. У нас немає чіткого плану вступу, нам не дали офіційної перспективи членства. Хоч би як успішно проводили б реформи, не матимемо гарантій, що нас візьмуть у Євросоюз. Але й відмови не отримали. Виконуємо домашню роботу – працюємо за Угодою про асоціацію, підписаною 2014-го на 10 років. Про результати зможемо говорити по завершенню цього терміну.
Наші політики й інституції не встигають за графіком впроваджувати реформи. Текст Угоди писали 2007-го. Ситуація відтоді змінилась. Нинішня редакція застаріла ще до набуття чинності. Але передбачає внесення змін за двосторонньою згодою. Треба змінювати насамперед технічні речі – показники й дедлайни, до яких треба виконати певні зобов'язання.
Стратегія розширення ЄС передбачає роботу з країнами Балкан – Чорногорією, Македонією, Боснією і Герцеговиною, Албанією та Сербією. Якщо їхня інтеграція пройде успішно, настане наша черга. Але за умови, що в самому Євросоюзі буде стабільність. Є сумніви, пов'язані з брекзитом і виборами до Європарламенту у травні цьогоріч.
Ми показали, що з нами можна мати справу. Адаптуємось одне до одного. ЄС мав великі острахи, що Україна стане серйозним ризиком. У першу чергу – міграційним. Зараз навпаки – зацікавлений у нашій робочій силі.
Що нас уже поєднує з Євросоюзом?
– Передусім – торгівля. Ми переорієнтували на ЄС свій експорт. Він становить понад 42 відсотки. До угоди про вільну торгівлю цей показник був 25 процентів. Євросоюз також може продавати свої товари на території України. Це створює між нами внутрішній європейський ринок.
Членство в НАТО готові підтримати на референдумі 43 відсотки українців, проти – 35, ще 9 – не визначилися, за опитуванням соціологічної компанії Seetarget. 13 процентів не брали б участі у голосуванні.
– Коли кількість прихильників перевищує кількість противників – це вже позитив. До війни 20–25 відсотків були за вступ. Для Альянсу показники підтримки – один із критеріїв вступу.
Третину людей навіть війна не навчила шукати захисту у сильного. Живуть у радянській парадигмі, коли НАТО – ворог номер один.
Чим Україна може зацікавити Альянс?
– НАТО переосмислив загрози. Росія тепер посідає головне місце у списку. Це офіційно задекларовано в документах Альянсу. Там розуміють, що Україна – поле бою. Співпрацювати з ними означає – мати стратегічну перевагу над РФ. Втрата України – погіршення стратегічної безпекової ситуації для НАТО. Та можливість для подальшої російської інтервенції на Захід. Під загрозою опиняються Польща, Балкани, Румунія, Болгарія.
У новій безпековій стратегії Україна стає важливим вузлом. Тут іде найбільша боротьба. Міцний союз з Україною посилює позиції НАТО. Чи наважиться Альянс офіційно нас прийняти – відповіді поки що немає. Якщо виникне вікно можливостей, коли інтеграція буде безболісною і для нас, і для НАТО, цим скористаються.
Там різні країни з власними інтересами. Деякі озираються на Росію і бояться її провокувати. Наприклад, італійський уряд – антиєвропейський та готовий до співпраці з Кремлем. Такий же в Угорщині. На словах підтримують нас, але діють протилежно. Блокують зустрічі на вищому рівні у форматі Україна – НАТО й цим грають на користь Москви. Є загроза переорієнтації Німеччини. "Північний потік-2" стратегічно прив'язує Берлін до російської енергетики. Це впливатиме на політичні рішення.
Ми достатньо робимо, щоб наблизити членство?
– Робимо, що можемо. Могли би більше, якби наші інституції працювали ефективніше. Треба посилювати державні органи.
У нас потужне співробітництво з Альянсом у військовій сфері. Проводимо спільні навчання. Солдати НАТО вчаться у наших – бо ми маємо досвід гібридної війни з РФ. Для Альянсу пріоритетом є військова сумісність. Тобто можливість взаємодіяти під час бою на різних рівнях. Військові країн — членів НАТО навчені за одними стандартами. Мають однаковий зв'язок, технічне забезпечення, подібні правила ведення бойових дій, медичної допомоги. Україна добре просунулась у переході на ці стандарти.
НАТО має до нас претензії загальнополітичного плану. Наприклад, щодо цивільного контролю над сектором безпеки й реформи СБУ. Та найближчими роками це все одно доведеться втілити. Маємо досвід: Захід вимагає певних змін, Україна опирається, але робить.
Загалом є близько трьох тисяч стандартів НАТО. Для членства не обов'язково переходити на всі. Навіть країни-учасниці не відповідають їм повністю. Треба досягти критичного рівня сумісності, підлаштувати свою національну систему під колективну. Якби була реальна, офіційна перспектива членства, ми впоралися б із цим за три роки.
Більшість сьогоднішнього парламенту підтримує курс на НАТО і ЄС. Чи зміниться ситуація після виборів?
– Якщо не буде глобального провалу у вигляді коаліції "радикалів" з "Опозиційним блоком", усе рухатиметься у правильному напрямку.
Реванш проросійських сил можливий?
– Багато залежатиме від президентських виборів. Після них можна давати прогнози щодо парламентських. Опитування показують, що люди підтримують проєвропейський курс. Тож політики будуть вимушені це враховувати. Ніхто з них не хоче отримати звинувачення в державній зраді.
Як охарактеризувати війну з Росією на нинішньому етапі?
– Це тліюча війна. Маємо невеликі, але регулярні жертви. Ні миру, ні війни. Ми на порозі серйозних інформаційних операцій з боку Москви проти України – як системи. Росія хоче впливати на волевиявлення українського народу. Провокуватиме внутрішні заворушення. Але протягом п'яти років протистояння в нас виробився імунітет. За всієї нашої емоційної нестабільності інстинкт самозбереження працює. Не реагувати на провокацію – означає зірвати її. Критична маса людей зможе протистояти інформаційному тиску.
Як до війни в Україні ставляться за кордоном?
– 2014-го Захід інакше оцінював конфлікт. Зміна відбулася близько двох років тому.
Росія готувала операцію проти України. Формувала потрібне сприйняття. 20 років пояснювала Заходу, що Крим – російська земля і там живуть росіяни, а Україна – це "недодержава". Це робилося, щоб міжнародна спільнота мовчки сприйняла агресію і повірила у наратив Кремля про необхідність відновити Радянський Союз.
Протистояти цьому можна лише власним наративом. Ми розбивали російські міфи фактами. У росіян вистачає ресурсів, щоб завалювати світ і Україну купою фейків. Проштрикуєш мильну бульбашку, а з'являються ще тисячі. Отже треба напрацювати імунітет. Апріорі не вірити російській інформації.
Захід побачив, що позиція РФ не відповідає фактам. Але ще не пристав остаточно на український бік, дивиться відсторонено. Не асоціює себе повністю з Україною і не готовий стати за нас горою. Тобто прийняти в ЄС і НАТО. У цьому проблема. Але зміна оцінки конфлікту міжнародним товариством разюча.
За рахунок чого її досягли?
– Не вагалися. 2014-го сказали, що Росія на нас напала, і з того моменту не змінюємо позиції. Не біжимо домовлятися, не здаємо Крим в оренду і не проводимо федералізацію Донбасу. Це означає, що маємо стратегію і не плануємо від неї відмовлятися. Її зміна ламає всю гру і веде до поразки.
Агресія Росії в Керченській протоці, захоплення українських моряків, анексія Азовського моря зійшли з рук Росії?
– Реакція Заходу не співмірна з масштабами агресії. Насварили — і все. Але ЄС ще обговорюватиме санкції проти Москви за дії в Керченській протоці. Може разом з Америкою прийняти нові обмеження. Якщо цього не зроблять у лютому – Росію не покарають.
Вплинути на російську поведінку в Азовському морі можна тільки спільними зусиллями із Заходом. Пропонують не впускати російські військові кораблі в порти НАТО на дозаправку. Це була б дієва ініціатива. Але не зрозуміло, чи приймуть її.
Україна може заручитися підтримкою, наприклад Туреччини як країни Чорноморського регіону?
– Її позиція недостатньо рішуча. Турецькі судна заходять у кримські порти. Турки діють, як їм вигідно економічно. У політичній площині Ердоган підтримує кримських татар і українську позицію щодо суверенітету та свободи судноплавства. Але турки мають відносини з росіянами – в першу чергу на фоні Сирії. Туреччина поводиться як непослідовний член НАТО та закуповує у Росії зброю. Альянс це засуджує.
Командувач Об'єднаних сил Сергій Наєв заявив, що Москва хоче створити сухопутний коридор до окупованого Криму. Може на це піти?
– У Криму дефіцит прісної води. Росіянам треба щось робити. Якщо не вдасться привести до влади в Україні тих, хто піде на поступки і розблокує канал із Дніпра, може наважитися брати силою. Збройні формування на кордоні стоять давно. Це спосіб чинити постійний психологічний тиск на військових і українське суспільство. Нам треба витримати його, не піддаватися паніці та не здаватися ще до початку бою.
Вистоїмо в разі відкритого наступу?
– Росія зазнає великих втрат. Кількість жертв завжди більша в того, хто наступає. Українські військові розраховують: вона буде такою критичною, що росіяни не підуть у наступ. Якщо це станеться, самостійно зможемо боротися кілька тижнів.
12 лютого була річниця других Мінських угод. Очевидно, вони не працюють. Що може бути альтернативою?
– Деяка користь від них є. 2015-го підписувалися, щоб зупинити активні бойові дії. Виконали цю функцію. Масштабних боїв немає. Мінські угоди працюють як формальний привід для продовження санкцій проти Росії та її посадовців. Ніхто не може запропонувати альтернативу "Мінську". Бо для цього має бути воля двох сторін.
Нашим дипломатам було важко посадити РФ за стіл переговорів і змусити їх поставити підпис хоча б під чимось. Зараз Кремль не зацікавлений у перемовинах. Будь-які зводитиме до того, щоб тримати нас у напрузі на лінії розмежування. Це їхня мета в очікуванні виборів.
Скільки ще триватиме війна?
– Це не може тривати вічно. 2019 рік – критичний у цьому сенсі. Важливо, як Україна пройде виборчі кампанії, чи зможе далі вести свою стратегію. Якщо нам вдасться, росіянам доведеться визнати, що Україну не змінити і треба вибудовувати якісь правила існування поряд. Скоріше за все, конфлікт буде заморожений за зразком Придністров'я чи Абхазії. Це не перемога для нас. Вона можлива лише за зміни політичної ситуації в самій Росії. Коли її внутрішні проблеми переважатимуть інтерес до зовнішньої експансії. Чим більше Кремль вестиме воєн і вкладатиме грошей у гонку озброєнь, тим більше страждатиме російська економіка. Внутрішня криза неминуча. Україна зможе скористатися моментом – вступити в НАТО та ЄС, повернути Крим і Донбас.
Які ще виклики стоять перед Україною?
– Без стабільної економіки неможливо вести війну. Важливий діалог влади з населенням та покращення рівня життя. Тільки це відновлює стабільність і підтримку державних інституцій. Це неможливо зробити без реформ.
Перші два роки війни ми падали. Зараз стабілізували ситуацію. Якщо вдасться її утримати, піде зростання. Мають потекти інвестиції в Україну. Це оживить економіку. Відбудеться економічний стрибок – заповнюватиметься вакуум. Найближчі п'ять років мають стати економічним бумом.
Хто з кандидатів у президенти найбільше відповідає викликам?
– Українці прискіпливо люструють кандидатів. Легко знаходимо недоліки в будь-кого. Але ідеальних не буває. Ми півроку довіряємо новій владі, а потім записуємо її у вороги. Щоб пройти вдало 2019-й, треба залишитись у попередній стратегії. Ми все ще перебуваємо у клінчі з Росією. Не зрозуміло, як поводитиметься новий гравець. Це фактор ризику. Порошенку треба дати можливість завершити гру з Путіним.
Це останні вибори для "старих політиків"? Звідки можуть прийти нові?
– Це останній шанс для Тимошенко й Порошенка, які стоять однією ногою в минулому. Будуть боротися всіма ресурсами. Їхня ставка – політичне життя. Інші так відчайдушно не змагатимуться.
Зміна поколінь може відбутися на парламентських виборах. Той, хто виграє президентські перегони, програє парламентські. Це певною мірою врівноважить ситуацію.
У нас багато тих, кого можна називати новою політичною елітою, – у громадському, волонтерському середовищі, серед військових. Вони ще не вийшли на перші позиції. Є багато місцевих діячів – міських голів, депутатів. Вони можуть як мажоритарники потрапити у парламент, стати головою фракції, міністром та, врешті, кандидатом у президенти.
3 
1
Коментарі