Частина І
Підходимо до однієї з головних подій в українській історії ХХ ст. – Голодомору. Його причини залишаються предметом гострих дебатів. Із цих дискусій навряд чи постане одна-єдина правдива версія. Подібно є і з Голокостом: попри те, що його історія досконально вивчена, серед істориків досі нема згоди щодо його генези. Не підлягає, однак, сумніву, одне: український Голод 1932–1933 років годі зрозуміти, якщо залишатися тільки в українських рамках чи тільки в рамках 1932–1933-го.
Його коріння варто шукати в революції. В Україні вона закінчилася перемир'ям між російськими більшовиками й українськими селянами. Жодна з цих двох сторін не мала достатньо сил, щоб установити монопольну владу над українськими землями. Умовами перемир'я у сфері економічній був НЕП, у сфері політичній – федеративний Союз Радянських Соціалістичних Республік і політика коренізації (українізації).
Для багатьох більшовиків ці умови були зрадою. Перед революцією вони не збиралися давати землю селянам, а планували створити комуни. Теоретично більшовики виступали за право націй на самовизначення аж до відокремлення. Практично ж – сподівалися, що до відокремлення ніколи не дійде. Мовляв, як тільки неросійські народи після перемоги революції переконаються, що їх більше ніхто не гнобить, вони захочуть залишитися. Більшовики були за унітарну, а не федеративну державу. Нагадаю, що Ленін обзивав федеративні плани Михайла Драгоманова, батька українського лівого націоналізму, поглядами "сонного і дикого селянина, який приріс до купи гною".
Однак революція змусила більшовиків коригувати свої плани. Найбільше відстоював це Ленін – геній прагматичних рішень. Він наполягав на потребі стратегічного відступу. Але якщо НЕП можна було трактувати як тимчасовий відступ, то створення Союзу могло стати кроком уперед, щоб наблизити світову революцію. Пролетаріат промислового Заходу не поспішав повставати. Тому більшовики робили додаткову ставку на національно-визвольні рухи в західних колоніях. Їм потрібно подати сигнал, що світова революція – це не лише соціальна рівність, а й вирішення національного питання. За таких умов Українська РСР, найбільша неросійська республіка новоствореного Союзу, мала відігравати показово-зразкову роль у цій більшовицькій пропаганді.
Була ще одна обставина, яка підносила роль українського фактора. 1924 року V Конгрес Комінтерну назвав українське питання найважливішим невирішеним національним питанням у Європі. Повоєнна Версальська мирна система розділила західних українців між трьома державами – Польщею, Чехо-словаччиною і Румунією. У кожній з них українці становили чисельну меншину. Становище національної меншини ніде не є завидним, а в міжвоєнній Польщі політика щодо українців була просто скандальною. Цим їх поневоленням було легко зманіпулювати в революційних цілях. Таким чином, українське питання мало стати тараном, за допомогою якого більшовики хотіли розбити браму капіталістичної фортеці на Заході.
Але воно було двосічним мечем. Так само, як більшовики мали намір використовувати його проти своїх західних сусідів, останні могли використовувати його проти Кремля. З усіх близьких і дальших країн найпослідовніше це робила Польща. У ній щодо українців змагалися дві лінії. Перша – Романа Дмовського. Вона ставила на репресії проти українців та примусову асиміляцію їх. Друга – лінія Юзефа Пілсудського, що бачила в українцях союзників проти Росії. Лінію Дмовського застосували щодо національно свідомих українців Галичини. Натомість щодо Волині пішла в хід лінія Пілсудського. Особливо, як він повернувся до влади у Варшаві після воєнного перевороту 1926 року.
Юзеф Пілсудський назначив на Волині воєводою – губернатором – свого товариша і колишнього петлюрівського міністра Генрика Юзевського. Той провадив політику, що мала вигляд дзеркального відображення радянської українізації: підтримував українські школи й інші інституції. Це викликало невдоволення як польських шовіністів – вони вимагали відкликати Юзевського до Варшави, так і українських націоналістів – він крав українські душі. Ані перші, ані другі не знали, однак, головного: його губернаторство було прикриттям для іншого завдання – резидента шпигунської мережі у "Великій Україні". Ліси Волині й болота Полісся ідеально надавалися для переходу через польсько-радянський кордон. Часто цими шпигунами були українці-петлюрівці, яким Пілсудський надав притулок як союзникам. Вони мали підготувати терен на випадок війни між Заходом та СРСР.
Війна видавалася неминучою вже 1926 року, коли дійшло до дипломатичного конфлікту між Великою Британією та СРСР. Як доносило НКВС, українські селяни чекали на цю війну, як на спасіння. Вони покладали надії на повернення Петлюри. А коли його того ж 1926-го вбили в Парижі – на Пілсудського, на висланого на Захід Троцького – бо думали, що він проти більшовиків. І навіть на Папу Римського. В окремих місцевостях підрадянської України ще діяли повстанці. Сергій Єфремов занотовував у "Щоденнику": своїх партизанів селяни кликали "козаками", а більшовиків – "товарищами", і "треба чути, скільки зневаги вони вкладають у це останнє слово".
Більшовики теж не дрімали: вилучали в селян зброю, ув'язнювали або висилали їхніх лідерів. Але українське село не збиралося здаватися. По суті, ситуація після революції мала такий вигляд, якби здійснилася селянська утопія. Розграбувавши поміщицькі володіння, селяни дістали стільки землі, скільки хотіли. Цією землею, окрім них, ніхто не міг розпоряджатися. Радянська влада зосереджувалася в містах, а до сіл майже не доходила. Навіть в околицях Харкова й Києва були сільські райони – без жодного осередку комуністичної партії.
Однак селяни не могли самостійно впоратися з такою кількістю землі. Їм потрібні були дешеві кредити й техніка. Радянська влада, однак, не могла – чи не хотіла – давати ні одне, ні друге селянам-одноосібникам. Навпаки: вона воліла закуповувати селянські продукти за безцінь, тримаючи високі ціни на промислові товари. Утворилася парадоксальна ситуація, коли, скажімо, хомут коштував, як кінь. Тому селяни похмуро глузували: "Купив хомут – коняка не повезе"; "оце (робітничо-селянська) змичка: руб – пшеничка, двісті – бричка".
Більшовики, великі знавці теорій, програвали в боротьбі з побутом. Оскільки селянам було невигідно продавати живність, то вже наприкінці 1920-х у великих містах розпочалися перебої з продовольством. Карл Вітгентштайн, австрійський віртуоз-піаніст і брат відомого філософа, влітку 1930 року був на гастролях у Харкові, тодішній столиці Української РСР. Його дивувало і дратувало, що на сніданок у готелі він не міг дістати ані молока з кавою – бо не було молока, ані чаю з лимоном – бо не було лимонів, ані просту яєчню – бо не було яєць, ані масла. Вітгентштайнів сусід по столу зізнався, що вже забув його смак. Був тільки старий черствий сир – і то в Україні, найбільшій аграрній країні Європи.
Селяни давали собі раду, об'єднуючись у кооперативи. Поволі-поволі, в українському селі з'являлася техніка, почали використовувати міндобрива. Якби ринку дали волю, то ситуація, мабуть, урегулювалася б сама собою. Але це не відповідало більшовицьким планам. Примара війни диктувала їм потребу швидкої індустріалізації. Заплатити за неї мали селяни: експорт хліба був головним засобом нагромадження засобів для промисловості.
Окрім того, більшовики помилково сприйняли розвиток кооперативів як бажання селян перейти на колективне господарювання. Однак між кооперативами й колгоспами була суттєва різниця. Селяни об'єднувалися в кооперативи заради кредитів і техніки, щоб обробляти власну землю – але не мали жодного наміру віддавати її, вимріяну, у колективні господарства.
Перемир'я між радянською владою й українським селянством не могло більше тривати (Далі буде)
11 
1
Коментарі