Україна змінюється всупереч, а не завдяки владним "елітам"
Ніколи ще за роки незалежності погляди експертів на ситуацію в Україні не відрізнялись настільки від думки пересічних громадян, як нині. Дві третини опитаних вважають, що країна рухається в неправильному напрямку. 95% окреслюють політичну ситуацію як "напружену" або й "критичну та вибухонебезпечну". Понад половина стверджують, що не можуть і не хочуть терпіти економічні труднощі заради гіпотетичних реформ. 55% опитаних вважають "новий Майдан" імовірним або й неминучим. Єдині інституції у державі, які мають позитивний рейтинг довіри, – церква, армія та волонтери. Натомість довіра до всіх політиків і державних органів коливається між кількома й кільканадцятьма відсотками, причому найнижча, як і раніше, – до судів та правоохоронних органів.
На цьому тлі дивною може видатись переважно позитивна оцінка українських реформ багатьма міжнародними експертами, включно з американським політологом Олександром Мотилем і економістом Андерсом Ослундом. Ґрунтовний аналітичний огляд українських реформ опублікувала наприкінці минулого року Єврокомісія під назвою Association Implementation Report on Ukraine – Рапорт про втілення Угоди про Асоціацію з Україною. Тут, зокрема, відзначається, що протягом двох останніх років "Україна здійснила інтенсивні й безпрецедентні реформи у багатьох секторах економіки й соціуму, поєднуючи їх із подальшим зміцненням демократичних інститутів. Україна демонструє відданість захисту і промоції спільних основоположних цінностей демократії, прав людини та верховенства права".
Рапорт перелічує українські здобутки, серед яких – макроекономічна стабілізація, очищення банківського сектора, збільшення – з $5 до $15 млрд – золотовалютних резервів, зменшення дефіциту бюджету з 10 до 3%, інфляції – з 60 до 12%, й утримання зовнішньої заборгованості на рівні 80% валового національного продукту, – що менше, ніж у більшості країн. Зрештою, й українська валюта, яка катастрофічно – майже втричі – знецінилася протягом одного року, торік виявилася стабільнішою за польський злотий, шведську крону й британський фунт. Відповідно, українська економіка після глибокого дворічного падіння 2016-го виявила перші ознаки зростання – на 2%. Показник скромний, але психологічно важливий. Тим більше, що досягнутий у ситуації фактичної війни й відсутності істотних закордонних інвестицій.
Серед інших здобутків – запровадження обов'язкових е-декларацій майна і доходів для державних службовців, очищення гіперкорумпованого енергетичного сектора через уніфікацію цін та відмову від закупівлі газу в Росії, розпрозорення держзакупівель через переведення їх в інтернет-аукціони. Фахівці відзначають також кроки в напрямку реформування судівництва, системи освіти і охорони здоров'я, децентралізації державного управління, створення й зміцнення професійної армії та нової поліції, призначення високопосадовців на змагальній основі – із залученням громадськості до конкурсних комісій.
До цих здобутків можна б додати й виконання Україною всіх вимог Євросоюзу, необхідних для набуття безвізового статусу; очищення символічного простору від совєтських топонімів, пам'ятників та інших реліктів комуністично-тоталітарної спадщини; збереження міжетнічної злагоди, попри зусилля російської пропаганди; загальне зростання патріотичних настроїв та консолідацію різноетнічної нації на основі спільної громадянської ідентичності. "Україна за кілька останніх років змінилася більше, ніж за два попередні десятиліття", – вважає Наталія Яресько, колишній керівник Міністерства фінансів, що порятувала Україну від дефолту у 2014–2015 роках.
Чому ж усі ці схвальні оцінки й оптимістичні прогнози не перекладаються на відповідні настанови і відчуття більшості громадян? Євросоюзівський рапорт почасти відповідає на це запитання. По-перше, більшість реформ стосуються макроекономічної стабілізації, і їхній вплив на повсякденне життя не є ані очевидний, ані однозначно позитивний. А подеколи має й виразно негативний аспект – як, наприклад, у випадку підвищення енергетичних тарифів до ринкового рівня.
По-друге, чимало реформ перебувають поки що на вступному етапі, і їхня результативність, а отже й відчутність для громадян, залежить від подальшого втілення.
І по-третє – як делікатно натякає рапорт – у багатьох галузях реформування й не почалося. Зокрема суттєвого вдосконалення потребує податкове законодавство й робота фіскальних органів, політика щодо дрібного та середнього бізнесу, забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, боротьба з рейдерством, приватизація і стандартний мотив усіх дописів про Україну – викорінення корупції.
У статті з провокативною назвою "Шість міфів про корупцію в Україні" Олександр Мотиль стверджує, що насправді корупція в Україні не є ані такою великою, як її малюють, ані такою загрозливою. Зацикленість західних медіа на цьому кліше має банальні причини: "Воно дає зручне виправдання для власного невігластва, а заразом і для "втоми від України" в міжнародній політиці. "Корупція" дає людям Заходу привабливий образ "нас" проти "них": там ось – погані, корумповані українці, тут ось – порядні й доброчесні європейці та американці. Російська пропаганда активно розтиражовує це кліше, редукуючи його до образу безнадійно занепалої, неспроможної держави, яка жодною мірою не заслуговує на увагу Заходу. Однак не варто купуватися на цей наратив та його редуковані відгалуження. Насправді він куди більше говорить про неспроможність самого Заходу, його уяви й політики, аніж про неспроможність України, яка робить для подолання корупції майже все, що в її силах. Якщо Америка та Європа справді хочуть допомогти Україні, вони мусять облишити свої міфи й усвідомити її реальну складність".
Тим часом, відповідно до рейтингу міжнародної моніторингової організації Transparency International, Україна належить до найкорумпованіших країн. Торік вона посідала 130-те місце серед 168 держав – на 12 позицій вище, ніж позаторік, проте все ще в оточенні безнадійно клептократичних режимів. Transparency International не вивчає реального рівня корупції – це потребувало б надзвичайно складної методології. Їхні рейтинги ґрунтуються на суб'єктивному сприйнятті та оцінюванні корупції самими громадянами. Ця оцінка залежить від суспільних очікувань, які після кожної революції є завищеними. Вона залежить також від ставлення до чинної влади. Тож не дивно, наприклад, що жителі Сходу вважають сьогоднішню українську владу більш корумпованою, ніж жителі Заходу. А головне – громадяни оцінюють насамперед ту корупцію, з якою самі стикаються на повсякденному, побутовому рівні – у лікарнях, школах, жеках. Що ж до корупції на рівні вищих державних органів, бізнесових схем, які там реалізуються, то вони можуть оцінити її лише на основі викривальних розповідей у мас-медіа. І тут сьогоднішня Україна з її незліченними викриттями й скандалами дає колосальну фору всім авторитарним режимам, які подібну інформацію ретельно приховують або фільтрують. Саме тому Україна у згаданому рейтинґу на 11 пунктів поступається Росії – хоча масштаби розкрадання державних ресурсів у РФ непорівняльно вищі. І саме тому багато хто з українців вважає, що корупції в нас за останні роки не поменшало, а навіть побільшало.
За даними Київського міжнародного інституту соціології, лише 7% опитаних визнали, що корупція в Україні за 2013–2015 роки зменшилася. Натомість 34% заявили, що її побільшало і ще 45% – що нічого не змінилося. Якщо 2013 року 47% опитаних українців вважали, що судова система повністю корумпована, то позаторік такої думки дотримувалися 66% опитаних. Подібна динаміка помітна і в інших сферах.
Усі ці оцінки жодною мірою не співвідносяться з досвідом тих-таки опитуваних. За даними КМІС, позаторік давання хабара визнали 7% опитаних, про вимагання хабара повідомили 22%, про використання особистих зв'язків – 13%. Усі ці показники 2011 року були на кілька відсотків вищі – відповідно 10,26 та 15%. Проте загальний індекс сприйняття корупції громадянами за чотири роки не тільки не зменшився, а й дещо зріс – від 39 до 43%. Певну роль зіграли завищені пореволюційні сподівання. Проте ще більшу, мабуть, – регулярні антикорупційні викриття у мас-медіа.
Подібна розбіжність між об'єктивними даними та суб'єктивним оцінюванням спостерігається і в питанні про економічну ситуацію. За даними Українського інституту майбутнього, 62% українців вважають, що економічна ситуація в країні за останній рік погіршилася, 32% – що не змінилася і лише 4% – що покращилася. Це кепсько узгоджується не лише з фактом 2-відсоткового економічного зростання – його могли не відчути – й істотного зменшення інфляції – його могло перекрити зростання енергетичних тарифів, а й із фактом статистично значущого, хоча й невеликого зростання доходів, купівельної спроможності та придбання речей тривалого використання.
Щодо політичної ситуації – 53% українців вважають: за останній рік вона погіршилась, 37% переконані, що не змінилася, і лише 7% догледіли певне покращення. При цьому тільки 37% хотіли би повернутися в Україну, якою вона була до 2014 року, до Майдану. 49% рішуче цього б не хотіли.
Зрозуміти недовіру українців до половинчатих, непослідовних і не надто ефективних змін можна. Після Євромайдану багато хто очікував якщо й не добробуту, то принаймні нових правил гри, нової якості державно апарату, нового типу комунікації держави з громадянами. Передвиборне гасло кандидата у президенти Петра Порошенка звучало "Жити по-новому!" Одна з його чільних обіцянок стосувалася подолання корупції. Він, зокрема, цитував відомий дотеп сингапурського прем'єр-міністра Лі Кван Ю: для викорінення корупції досить ув'язнити кількох осіб зі свого найближчого оточення: "Ти знаєш, за що; вони знають, за що; і всі довкола знають, за що". Зробити це нескладно, а ефект може бути значний.
За два з половиною роки президентства Петро Порошенко не лише не виконав порад сингапурського колеги, а й зберіг у своєму оточенні та на багатьох ключових посадах низку людей з украй сумнівною репутацією. Першим тривожним сигналом було збереження одіозних суддів Конституційного суду і членів Центральної виборчої комісії, призначених за квотою Віктора Януковича. Новий глава держави мав право і моральний обов'язок якнайскоріше замінити цих скомпрометованих осіб. Зволікання було розцінене як намагання зберегти на відповідальних посадах людей, що перебувають на правовому "гачку" і таким чином повністю підконтрольні президенту. Ширше значення цього сигналу, підтвердженого невдовзі багатьма іншими, полягало в тому, що президент не зацікавлений у побудові правової держави. Натомість прагне зберегти традиційні методи селективного застосування права, характерні для "шантажистської" держави попередників. Петро Порошенко продовжив звичну для українських політиків гру з правилами замість гри за правилами. Це обумовило як його політичну поразку, так і недовірливе ставлення більшості населення до команди Порошенка та до його реформ.
Парадокс української ситуації полягає, однак, у тому, що зберегти "шантажистську" державу вже неможливо. Хоча саме цього прагне більшість владних – кучмістських за своїм духом – "еліт". Цього не дає їм зробити ані пробуджене революцією громадянське суспільство, ані міжнародна демократична спільнота, яка у критичну для України мить взялась надавати їй рятівну допомогу і яка має завдяки цьому моральне право вимагати від владоможців дотримання певних правил.
Цей парадокс мусив визнати один із критиків порошенківського режиму і водночас член парламентської фракції БПП Сергій Лещенко: "Реформи в Україні таки відбуваються, проте їхній поступ не влаштовує більшість громадян. В українській політиці домінують не принципи, а домовленості. І більшість здобутків у процесі реформування є результатом спільних зусиль коаліції нечисленних реформаторів у парламенті й уряді, незалежних журналістів, громадянського суспільства та міжнародних донорів, які ставлять надання своєї допомоги в пряму залежність від боротьби з корупцією".
Подібні тези в полеміці з Мотилем сформулював і Браян Бонер, редактор тижневика Kyiv Post. Критикуючи американського політолога за занадто поблажливий погляд на українську владу і надмірний оптимізм, він визнав, що зміни в Україні відбуваються – дарма що не завдяки, а радше всупереч владним "елітам": "Українські провідники гальмують і саботують зміни на кожному кроці. До дії їх спонукає лише страх перед ще однією революцією, натиск громадянського суспільства, загони журналістів та західні донори, які почали нарешті ставитися до українських лідерів із належною вимогливістю".
Вимушені реформи й олігархічна влада, яка на різні лади реформи саботує і вихолощує, – це не те, що українцям хотілося б бачити по двох революціях і трьох роках виснажливої боротьби із зовнішнім ворогом. Але, з другого боку – це саме та влада, яку люди обрали на досить вільних і конкурентних виборах і яку мають змогу змінити на кращу, якщо зуміють її виплекати й вирізнити з популістського болота. З цим в Україні поки що найбільші проблеми. За 25 років люди навчились міняти владу – навіть узурпаторську. Тепер вони опановують значно складніше мистецтво: як демократично обрану владу контролювати, як обмежувати її апетити і змушувати робити те, чого їй не хочеться
16 
1
Коментарі