"Як Гія зник, невістка Мирослава ні разу до Іри не приїжджала"

 

Квартиру в Тбілісі Леся Ґонґадзе залишила онучкам

72-річний Богдан КОРЧАК, старший брат Лесі Ґонґадзе:

– Леся з дитинства хворіла на серце, мала хорею. Часто її возили у Крим на лікування. 25 років прожила у Грузії. Георгія навчила перфектно говорити по-українськи, по-польськи, вивчив англійську. Як в інститут поступив, продала всі родинні коштовності, що їй мама заповіла, купила йому телекамеру. Спочатку знімав по-любительськи, пішов у журналістику.

Коли приїхала до Львова, я влаштував її в лікарню. Знав головного лікаря, попросив. Була на посаді санітарки, але працювала масажисткою. Мала зарплату 80 гривень. ­Щодня тратила гривню на дорогу – по 50 копійок туди і назад. Жила на передостанній зупинці, а лікарня – у іншому кінці міста. Коли заходила в автобус, уже не було сидячих місць. Тому їхала на кінцеву одну зупинку, а тоді верталася на роботу. Якось водій змусив її ще раз ­заплатити. Пізніше він потрапив до неї на масаж. Вона його на ноги поставила, потім додому ходила. Все простила.

За п'ять гривень робила вісім–десять сеансів

У лікарні до Лесі були черги. Там працювала ­росіянка-масажистка, яка брала 5 доларів за масаж. Леся за 5 гривень робила цілий курс – 8–10 сеансів. У Рівне їздила – одну каліку виходжувала.

2000 року на день визволення Львова пішла в Оперний театр на імпрезу. Я сиджу вдома, мені сват дзвонить: "Знаєте, що Георгія нема?" Я гайда в театр. Вона мене побачила, одразу: "Що сталося?" Коли сказав, що зник Георгій, впала без пам'яті. Я її відтягнув на парапет. Підбігли міліціонери, думали, що п'яна. Пояснив, у чому справа, викликали "швидку".

74-річна Катерина ЦИГАНКО, сусідка Теодора та ­Ольги Корчаків – батьків Лесі Ґонґадзе, а згодом Лесі Теодорівни:

– На вулицю Каліча Гора в центрі Львова ми переїхали 1963 року. Жили на першому поверсі поряд із Корчаками. Лесю домашні й сусіди кликали Ірою, це її церковне ім'я. У їхній сім'ї було троє дітей: Богдан, Зеник і наймолодша – Іра. Батько, Теодор, був першим радіотехніком на Львів. Мама, Ольга, як вийшла заміж, не працювала, займалася дітьми. Бідували – у день мали прожити за 4 карбованці. Ольга купувала мішок кукурудзи – з неї хліб пекла, кашу варила. Бувало, Іра прибігає: "Пані Катю, позичте дві бульби, може, цибульку, може, морквину". Варила зупу.

В інституті на практиці познайомилася з майбутнім чоловіком – тепер покійним грузином Русланом. Його батьки виступали проти, бо були затяті патріоти Грузії. Якось пані Оля прийшла, плаче. Кажу: "Не пхайтеся, то судьба". Коли Іра переїжджала до чоловіка, Корчаки придане давали – старовинні меблі, люстри виносили. Іра у Тбілісі народила двох хлопчиків. Одного вкрали – їй говорили, що помер, але тіло дитини не показали. Коли її виписали з пологового, свекри одразу Гію забрали. Їй дозволяли тільки годувати. Бо він – мужчина, має виховуватися у грузинському дусі. Як приїжджала до батьків, Гія прибігав до моїх дітей. Постійно питав: "Ви знаєте, хто я? Я – грузин".

У чоловіка з'явилася інша жінка – медсестра. Як тільки Іра дізналася, подала на розлучення. Русланові батьки стали на її бік. Допомогли влаштуватися на роботу – ­робила масажі. Отримала двокімнатну квартиру в Тбілісі. У 1990-х перебралася до Львова.

1999 року я поїхала до Києва на похорон В'ячеслава Чорновола. Заходили центральним входом – "чорним" виходили. Там мене хтось узяв за плече: "Слава Україні". Дивлюся – Гія, Іра. Вона: "Пані Катрусю, може, вас послухається. Я йому постійно повторюю, аби не ліз у ті політичні дебрі". Я Георгія відвела вбік: "Дитино, в тебе жінка, двоє діток". Навіть не дослухав. "Пані Катю, я – доросла людина, українсько-грузинський патріот.

Давай не будемо відправляти. Я в тому відчуваю якийсь торг

Хто піде воювати за Україну? Мама? Ви? Знаю, можу загинути, але мої дочки будуть жити у вільній Україні".

У Львові Іра жила в гуртожитку на першому поверсі на вулиці Топольній. Скаржилася, що під вікнами вічно щось палили. Мала астму, задихалася. У якийсь День журналіста Георгію посмертно присвоїли звання Героя України, а їй дали 10 тисяч гривень. Тоді вона перебралася в комуналку на Стефаника. При зустрічі казала: "Я її орендую, може, з часом викуплю". Я запитала, чому не продасть тбіліську квартиру. Відповіла, що там багато помешкань порожні, ніхто задарма не хоче. Щороку туди їздила. За рік наперед комунальні платила. Ту хату записала онучкам.

Як Гія зник, невістка Мирослава ні разу до Іри не приїжджала.

69-річна Дарія СТОЙКО, однокласниця Лесі Ґонґадзе:

– Коли ми були в 10 класі, до Львова прилітав Джавахарлал Неру (перший прем'єр-міністр незалежної Індії, батько Індіри Ганді. – "Країна"). Директор школи вибирав двох найвродливіших дівчат, які би його зустріли. Однією з них була Леся. Дівчат повезли в аеропорт, зустрічали його з хлібом-сіллю.

Розповідала, що тричі на Гію чинили замах. Ішов по вулиці – йому на руку наче випадково впало вітражне скло, порізався. Розраховували, що буде перерізана сонна артерія – спишуть на випадок. Потім збирався у відрядження до Одеси. Поїхав інший журналіст – і в нього стріляли. Третій раз їхав машиною, на задньому сидінні спав – потрапив у аварію.

56-річна Ніна КАРПАЧОВА, уповноважена з прав людини Верховної Ради України в 2007–2012 роках:

– Леся зі своєю бідою пережила чотирьох генпрокурорів. У кабінеті Михайла Потебенька (очільник ГПУ у 1998–2002 роках. – "Країна") впала непритомна. ­Казала: "Ніночка, не вистачає сил. Мабуть, не зможу цього подолати. То не є рештки мого сина". Ми написали листа в прокуратуру, аби не ховали рештків із моргу на вулиці Оранжерейній у Києві. Леся готова була поховати те тіло, але не як свого сина. Хотіла, щоб на табличці на хресті написали: "Невідомий".

Коли зник Георгій, у її квартирі не було телефону. Я просила голову Львівської облради встановити. Підготувала документи, щоб Леся Теодорівна звернулася до Європейського суду. Хотіла, щоб їй компенсували моральну шкоду. Так зробила дружина Георгія Мирослава. Леся в останній момент відмовилася. Сказала: "Давай не будемо відправляти. Я в тому відчуваю якийсь торг". Отримувала мізерну пенсію. Я просила президента Віктора Ющенка дати їй пожиттєву стипендію. Він дозволив, а Леся не прийняла.

До людей зверталася: "моя кохана", "мій коханий". У серпні цього року подзвонила на мій день народження. Вітає і каже: "Якби була потреба, я би тобі серце віддала". Про свою хворобу навіть не згадала.

×