Летіли куски жару. Малий кричав: "Це кінець світу, тату"

19

Після пожеж від хат лишилися тільки печі

16 квітня на території дев'яти лісгоспів Житомирської області сталися пожежі. Вогонь перекинувся на десятки сіл. Найбільше постраждав Овруцький район. Стихія знищила 43 будинки, ще 38 пошкоджено. У селах Личмани й Магдин горіли цілі вулиці. 48 людей, які там жили, евакуювали до будинку культури сусіднього села Гладковичі.

Пожежі на Житомирщині локалізували 24 квітня. Уряд виділив 25 мільйонів гривень на їхню ліквідацію.

Поліція розглядає дві версії займання – суховій обірвав електродроти й підпалення

Четвер, 23 квітня, Шоста ранку. Автотрасою "Варшавка" мчать поодинокі вантажівки. Що ближче до Овруча, то більше чути запах горілого. За містом зустрічаємо колону пожежних машин у супроводі поліцейської автівки. Обабіч дороги – згорілий чорний ліс. Біля села Бехи з нього валить дим. Видимість майже нульова. Звертаємо з траси на кам'яну дорогу села Левковичі.

Фото: Анатолій Гаєвський

– Це моя хрюшка Машка, – місцева жителька Світлана, запнута синьою хусткою, хворостиною підганяє свиню. – Вона ручная. Водила її до женіха. Через чотири місяці будуть маленькіє.

– До нас пожежа не дійшла, тільки дихати не можна було, – продовжує. – Техніки багато туди їхало. Пожарниє єздят одо каждий день. Воно ж тліє все равно ще. Там мало жилих домов. В основному погоріли ті, в яких ніхто не живе.

Наше село в диму стояло. Вечером зарево було страшнійше. Боялися даже спать лягати.

Хто його знає, хто підпалив. Всяке балакають. Кажуть, що ломи (гілля. – Країна) палили, а вітер роздмухав. Може, то й не моє діло, але наші ліси повирізували, пооставалися одні корчі. Тут же пилорами одна на одній. Люди мільйонерами поставали на державному лісі. Може, кому й вигідно було, щоб пожежа почалася.

Зупиняємося біля покинутої хати. Вона перекошена, в даху – дірки.

– У нас одна бабка на той коронавірус заболіла. 84 годи. Появилася температура 37, і забралі в Овруч, в інфекцію. Зробили теста, і всьо – коронавірус. Уже третя неділя пішла. Но нікто в це не вірить. Бабка нікуда не ходіт. Сама в хаті живе. Нігдє ніхто до неї не ходів. Ну, тільки доглядачка. Откуда та бабка, сидячи в хаті, могла вірус добуть? У неї даже родні немає. А тепер її сусіди сидять на самоізоляції.

Із Левковичів до села Острови – 7 км. Дорога ґрунтова, в ямах. Де-не-де димить ліс. Видно повалені дерева. Праворуч при в'їзді в село – ставок. Навпроти три згорілі хати. Поряд – великий одноповерховий білий будинок. На дверях табличка: виборча дільниця.

На стінах розвішано плакати з кандидатами минулорічних президентських виборів. У приміщенні стоять мішки з гуманітарною допомогою. У них порпається жінка в сірій спідниці поверх червоних штанів.

– Це клуб, дом культури, – каже Ольга Михайлівна. – Він загорівся десь зверху, то пожарники вибили вікно й затушили. А то був би згорів. Я вранці дізналася, що привезли гуманітарку. Оце діткам візьму, – дістає з купи чорний сарафан. – У мене восьмеро онученят, одне правнученя. Вже й чоловіку набрала речей, і зятю.

У клубі холодно, тхне горілим. Зі стелі звисають патрони – лампочок немає.

– Тут і вибори без світла проходили, – показує кімнату, посеред якої стоять зсунуті столи і кілька стільців. – Це була бібліотека. Як хто вмирає, столи тут накриваємо, щоб труну поставити.

Кажуть, ліснічєство запалило ломи – й воно оттудова десь пішло горіти. Чула, що тій, хто заставила палити, дали мільйон штрафу і 15 год тюрми.

Ліснічєство ще зімою получило гроші за ломи, але їх не попалили. Начали це робить, як знявся вітер. Уранці підпалили. З Козулів до нас вогонь дійшов через пів часа. Мій чоловік у Дивошині помагав племінниці картоплю садити. Перед тим казав: "Щось у мене душа предчуствує, так не хочу їхати". "А де ти шістсот рублєй заробиш?" – кажу йому. Поїхав – послухав мене, дуру. А я на Київщині в зароботках була. Коли дзвонить дочка Надя: "Мамо, ми горимо". Отута все вогнем пилає, до траси нельзя підійти. Вона за дітей, даже документів не узяла. Порозривала сорочечки, тряпочки зробила. Сказала дітям, щоб мочили й до обличчя прикладали. Сиділи в канавці. Її хата вціліла. Два погреби згоріли, а там було 40 мішків картоплі. Але вчора картоплі їй привезли, то буде, чим посадити.

Надя розказувала, що забігла в хату, схопила якусь сумку, а там насіння для посадки – не соображала зовсім. Чоловік забрав документи. Коли вийшла з хати, погріб зайнявся. Він побіг тушити. Але чим – води немає в колодязях. Два відра набереш, третє вже пісок черпає. В сусіда Івана хата згоріла, а в Лєни – хлів зі свиноматкою і поросятами.

За вікном чути гуркіт – через село їде лісовоз із колодами.

– То було перестали возити, доки не перегоріло. Оце сьогодні перва ходка. Щоб не лісхоз, дорога була б, як яєчко. Та й так у нас вона ще райська. Раніше канави були у зріст людини. Об'їжджали, як могли, навіть звалювали дерева, щоб проїхати обочиною. Років із 10 тому засипали ями.

Вулицею йдуть поліцейські. Записують свідчення погорільців. До нас підходить чоловік із розкуйовдженим волоссям. Представляється Ігорем. Каже, під час пожежі його діти й дружина ховалися від вогню біля річки.

 

– Усе почалося вдень 16 квітня, – розповідає. – Вогонь ішов вище дерев. Від диму темно було. Вітер такий, що з ніг збивав. Намочували, зав'язували обличчя полотенцями й тушили вогонь. Колодці були пусті, то носили з річки. Спочатку димок маленький був, а потім мгновєнно вогонь – і крайні хати почали спалахувати, як спічки. Машини давали задню, бо могли загорітися – така температура була. На мені куртка сплавилася. Добре, що під нею мав олімпійку, то не пристала до тіла. Летіли куски жару. Такого в житті не бачив. Мій малий кричав: "Це вже кінець світу, тату". Я жінку й дітей відвів до річки.

Пожарні не могли під'їхати – кругом вогонь, дерева падали. Як прогоріло трохи, одна пожарна приїхала. То шо вона там – поляпала водою й назад. Доки заправилася, двох хат нема. Машина розвернулася й поїхала дальше.

Зберіг свою хату й сусідову. Бігав туди-сюди, заливав водою. Двоє суток не спав. Двічі заправляв бензопилу. Позрізав дерева, що горіли біля хат. Та воно й зараз де-не-де спалахує, як вітер подує.

Худоба по городах ходила, поодв'язували всіх. Я кролів випустив, до сих пір немає.

За клубом стоять три згорілі хати – від них лишилися тільки печі з димарями. Згарищем іде 37-річний Олександр Липківський із сином.

– Купив у селі три хати. Живу в Овручі, тут у мене дача, бо природа гарна. Мав сарай, поробив бєсєдки, великого вольєра на 30 сотках. Тримав 12 в'єтнамських свиней, шість баранов.

Був на роботі, коли подзвонили, що горить. Я відпросився й одразу поїхав. Біля Млинка ще поліція зупинила – не пускали, бо вогонь поверхносний ішов. То я їхні машини якось об'їхав і рушив далі. Сподівався хоч якогось телевізора, холодильника, комп'ютера винести. Приїхав – усе догорало. Спутнікова антена на груші вціліла. Люди казали, не могли підійти, такий жар був. 15 хвилин – і хати немає. Пес був на прив'язі, задихнувся від диму. Син дуже за ним жалкує.

За п'ять років уклав сюди 120 тисяч гривень. Тільки ремонт закінчив. Два колодязі були, давні кам'яні. Одну криницю називали живою, бо в інших вода висихала, а в цій завжди була. Обіцяють компенсацію. В області сказали, дадуть від трьох до 12 неоподаткованих мінімумів. Максимальна сума – 30 тисяч гривень.

На кладовищі люди ставлять хрести, що попадали після пожежі. Біля однієї могили збивають нового стола. Пожежа зачепила край цвинтаря – знищила паркан.

Навпроти кладовища – згорілі хати. Двоє чоловіків завантажують у машину залізну покрівлю. 72-річний Іван Немержицький дає свідчення поліцейським. Держить цигарку. Біля ока видно слід від опіку.

– Дача згоріла. Дід водив сюди молодих, – жартують чоловіки. Один заповнює протокол допиту потерпілого.

– Ето уже слішком, – махає рукою Іван Васильович. – Я вже старий.

– Ви кажете, ця хата вам дісталася у спадок від тітки і дядька вашої дружини? – уточнює слідчий Дмитро Макаревич.

– Ми ж платимо за цю хату, і за свиней, – каже Іван Немержицький. – Хвалі Бога, що свині, коровка й поросята не погоріли. Зерно згоріло. В хаті два телевізори, пральна машина була, балон. От тепер здаю бляху, шо від хати осталася. Куди я її подіну? Добре, що люди добрі забирають. Платять 2 рублі за кіло. Отримав 450 гривень. А хата коштує 50 тисяч.

Будинок, в якому живе Іван Васильович, стоїть біля лісу. Вогонь його обійшов. Згорів лише сарай.

– Ні сонця не видно було, ні хатов – усе горіло і тріщало, – з дому виходить дружина Немержицького 68-річна Олена Адамівна. – Чотири дня димота така була, що нічим дихати. Не знаю, як ми не згоріли. Це благодаря сину і мнє. Плам'я було вище груші. Заливали водою. Син обгорів. Та одстроїмося, може ж, поможуть.

– У лісі погоріли ягоди, не знаю, коли знову будуть, – продовжує. – Житєчко трохи пригоріло. Картоплю посадили, хтозна, чи виросте. Може, попеклася в землі.

Неподалік на великому обійсті здалеку видно згорілий КамАЗ. Поряд стоїть зелений намет. У вікно видно плитку й пакунки з крупами.

– Іван Машинюк не дуже общітєльний, – кажуть про господаря сусіди. – Його хата згоріла. Живе тепер у наметі, який сестра привезла. Пропонували йому в нас перебути, відмовився. Оце поїхав на Овруч. Мо, буде компенсація.

На в'їзді до села Колесники висить знак "Радіоктивність". Після аварії на Чорнобильській атомній електростанції воно входило до зони обов'язкового відселення. З обліку зняте у квітні 2008 року. На контрольно-пропускному пункті шлагбаум –на замку.

– Осередків займань було кілька, йшло з Рудні, – розповідає командир окремої роти поліції з охорони зони радіоактивного забруднення Сергій Сергійчук. – Поривчастий вітер, ослаблені проводи замкнуло, іскри бризнули на траву – й почався пожар. У двох напрямках розійшовся. На північ у сторону Білорусі і в наш бік. Молодий ліс розгорівся, вогонь пішов на Магдин. На вечір вітер повернув на Личмани. І за 40 хвилин прискакало сюди. У Личманах люди вибігали з хат, речі забрати не встигали. Горіло так, що гілки по вітру відлітали на 150 метрів. Тут були і пожежники, і керівництво, спільними зусиллями цей пост відбили від вогню.

Пожежа – від електромережі, це желєзно. Відділ поліції займається цим. Є свідки. Провели огляди місця подій і задокументували.

На контрольно-пропускному пункті Сергій Сергійчук працює з 1992 року вахтовим методом – по 15 робочих і вихідних днів.

– Спочатку тут був батальйон – 350 чоловік особового складу. Залишилися 55. Зону потрібно охороняти. Ці гриби-ягоди нікому здоров'я не додадуть. Територія 485 квадратних кілометрів. Патрулюємо на автомобілі або велосипедах. Раніше були браконьєри, зараз активізувалися мисливські товариства. Встановлені фотоловушки – якщо є рух, отримуємо сигнал і виїжджаємо.

Після пожеж радіація не піднялася, радіонукліди – у нижчому рівні ґрунту, якого вогонь не зачепив.

Проїжджаємо кілька покинутих сіл. Табличок із назвами немає. У кущах видніють старі хати без вікон і дверей. За кілька кілометрів бездоріжжя помічаємо перекошений знак "Личмани". Після 1986 року село увійшло до зони гарантованого добровільного відселення. Біля хати на початку вулиці жінка рубає сокирою дрова.

 

– Пофестивалили чуть-чуть,

– 50-річна Олександра витирає піт із чола. – Огонь пришел к нам из Магдина. Был сильный ветер. Я развешивала белье сушить, то срывал с прищепок. Люди перепугались. Мужчины остались, женщины убежали в сторону Гладковичей. Я не захотела уходить. И отбила свой дом от огня. Сначала он обошел его с одной стороны, перекинулся через дорогу. Ветер поменялся, огонь начал подступать к дому с другой стороны. Загорелось болото, опять ветер поменялся, огонь взял нас в кольцо. Позвонила людям: "Где вы? Давайте помогайте тушить". Тогда и вернулись. Если бы все остались, так много домов у нас не сгорело бы. Болото за домом до сих пор тлеет – дышать нечем. Говорят, кто-то отдыхал так. Карантин, посбегали мужики из дома.

Живу здесь 10 лет. Убежала из Киева от цивилизации, надоела она мне жутко. Живу с земли. Я человек творческий – заскучать для меня невозможно. Здесь такая тишина – аж глохнешь.

Дрова научил рубить мой духовный отец. Не дал мне людей, чтобы помогли. Так я разозлилась и пошла рубить сама. Так и научилась.

Ничего страшного в сельской жиз­ни нет. Разве что болит все, когда работаешь. Посуду научились мыть без крана. Для меня поначалу было жутко – как это делать, если вода не течет. Придумывала разные приспособления. А сейчас мою в тазике

и удивляюсь, как это я раньше мыла под краном. Единственное, чего не хватает, – джакузи. Его заменяет большой алюминиевый таз.

Стіни будинку утеплено сіном. На ґанку сидять коти. Трохи далі на двох цеглинах стоїть великий казан.

– Это моя барбекюшница, – сміється Олександра. – Когда приехала, тут руины стояли. Печки не было, в доме 40 кур жило. Ни окон, ни дверей – все сняли. Отремонтировала. Дом из старых бревен. Когда утеплила сеном, стал теплее процентов на 70.

У центрі села на контрольно-пропускному пункті працює генератор – після пожежі немає світла.

– Я з Магдина, моя хата згоріла, – розповідає 65-річна Ольга Панфілова. Йде дорогою в пальті, хустці й зимових чунях. – Загінули животниє – котики, собачки. В мене хата біля ставка. Побачила, що за ним уже ліс горить, то побігла до Личманів. У чому була. Коли вернулася – хата згоріла. Тепер живу в батьківській у Личманах. Чоловіка торік поховала, дітей не маю.

Звідси до села Магдин – 5 км. Воно постраждало найбільше. Вціліли чотири хати, згоріли 26. Від будинків лишилися тільки печі. Вулиці села порожні. На одному зі згарищ лежать троє чорних велосипедів. Поряд у відрі складено погнуті цвяхи. Трохи далі пасуться дві корови. Дорогу перебігають кози. За ними спішить дівчина.

– Наша хата вціліла, – каже. – Ми в той день були в Овручі у знайомих. Приїхали, а села вже нема.

×