четвер, 01 квітня 2021 08:56

"Як у групах анонімних алкоголіків, встаю і кажу: я – колишній псих"

Із німецьких університетів виганяють за списування

– Я потребую спілкування, живої кінестетичної енергії – торкатися, слухати, відчувати обійми. Жоден зум цього не передасть, – каже Ксенія Фукс. Підключається до розмови через відеозв'язок із Німеччини. Країна три місяці тримає суворий карантин.

– Сидимо по домах. Єдина розвага – супермаркет. Навіть у гості ходити заборонено. Це випробування. Чекаю травня. Сподіваюся приїхати до Києва на Книжковий арсенал.

Як опинилися в Німеччині?

– 2009-го закінчила Донецький національний університет, хай би він згорів. Там не було навчання. Це один із найкорумпованіших вузів в Україні. Нам постійно натякали: "Ну, якщо що, можна заплатити". Неповага до студентів. Розвиватися не давали. Я була найкраща на потоці – отримувала президентську стипендію. Коли мала переїжджати за кордон, попросила індивідуальний графік. Відповіли: "Дамо, якщо матимете одну з трьох причин – ви помираєте, виходите заміж чи народжуєте".

На останньому курсі отримала стипендію на мовні курси й перевелася на дистанційне навчання. А потім залишилася вчитися в Німеччині.

  Ксенія ФУКС, 32 роки, письменниця. Народилася 6 вересня 1988-го в Донецьку. Мати – інженер-технолог, батько займається торгівлею. Вивчала англійську філологію в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса. Керувала факультетською газетою. За програмою молодіжного культурного обміну їздила в Туреччину та Німеччину. 2008 року отримала стипендію на мовні курси DAAD та переїхала в Німеччину. У Штутгартському університеті медіа вивчала рекламу та маркетингові комунікації. З 2014-го їздить на Донбас. Допомагає армії та робить документальні фотографії. Їх показувала на виставках у Штутгарті й Івано-Франківську. 2016 року стала співзасновницею німецько-українського журналу Gelblau та громадської організації ”Українське ательє культури та спорту”. Авторка двох книжок психологічної прози ”По той бік сонця. Історія однієї самотності” та ”12 сезонів жінки”. Захоплюється живописом. Любить кататися на лижах. Відвідує музеї, галереї й театри. Подобаються романи Еріха Марії Ремарка. Серед улюблених книжок – ”Маленький принц” Антуана де Сент-Екзюпері, ”Колекціонер” Джона Фаулза, ”Бійня номер 5” Курта Воннеґута, ”Під скляним ковпаком” Сільвії Плат, ”Політ над гніздом зозулі” Кена Кізі, ”Маленькі та страшні казки” Катерини Калитко, ”Депеш мод” Сергія Жадана. Набила шість татуювань. Тримає кроликів Сьюзі та Семі. Незаміжня. Живе у Штутгарті
Ксенія ФУКС, 32 роки, письменниця. Народилася 6 вересня 1988-го в Донецьку. Мати – інженер-технолог, батько займається торгівлею. Вивчала англійську філологію в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса. Керувала факультетською газетою. За програмою молодіжного культурного обміну їздила в Туреччину та Німеччину. 2008 року отримала стипендію на мовні курси DAAD та переїхала в Німеччину. У Штутгартському університеті медіа вивчала рекламу та маркетингові комунікації. З 2014-го їздить на Донбас. Допомагає армії та робить документальні фотографії. Їх показувала на виставках у Штутгарті й Івано-Франківську. 2016 року стала співзасновницею німецько-українського журналу Gelblau та громадської організації ”Українське ательє культури та спорту”. Авторка двох книжок психологічної прози ”По той бік сонця. Історія однієї самотності” та ”12 сезонів жінки”. Захоплюється живописом. Любить кататися на лижах. Відвідує музеї, галереї й театри. Подобаються романи Еріха Марії Ремарка. Серед улюблених книжок – ”Маленький принц” Антуана де Сент-Екзюпері, ”Колекціонер” Джона Фаулза, ”Бійня номер 5” Курта Воннеґута, ”Під скляним ковпаком” Сільвії Плат, ”Політ над гніздом зозулі” Кена Кізі, ”Маленькі та страшні казки” Катерини Калитко, ”Депеш мод” Сергія Жадана. Набила шість татуювань. Тримає кроликів Сьюзі та Семі. Незаміжня. Живе у Штутгарті

Чим німецька освіта відрізняється від української?

– Все починається з інфраструктури. В Університеті медіа в нас були останні новинки техніки, своя фото- та кіностудія, радіо, комп'ютерні класи на найновіших "маках" із найкращим програмним забезпеченням. Навчатися цікаво. Хороші оцінки отримуєш за знання. Спробуєш списати – виженуть із вузу.

До студентів професори ставляться, як до рівних. Підлаштовують навчальний процес так, щоб слухачам було зручно.

Ви потрапили з гірших умов у кращі. Складно було стати частиною того суспільства?

– Звісно. Я пережила всі складові культурного шоку. Спочатку – азарт і радість туриста. Після заглиблення у процес – депресію. Коли все приймаєш, все одно переживаєш незручності. Вже потім адаптовуєшся і знаходиш баланс.

Німецькі студенти не одразу мене сприйняли. Я для них була дівчинкою з Ост-блоку, як вони казали. Мусила доводити. Є певна кількість обов'язкових предметів, решта – на розсуд студента. Коли обрала деякі з вищих курсів, мене стали вважати крутою. Жвавіше спілкуватися.

Що стало причиною депресії, яку описали у книжці?

– Психологічні проблеми були давно. Накопичувалися. А потім я дійшла до точки неповернення. Війна сильно зачепила. Додалося знущання в рекламній агенції у Штутгарті, куди пі­шла працювати. Змушували мити вікна, виносити сміття. Казали: "Це в тебе краще виходить, ніж дизайн". Перед зустріччю з клієнтом казали, що в мене штани не того кольору, й відправляли перевдягатися в чорні. Мовляв, такий дрескод. Один документ могла переписувати десятки разів. А потім начальник все одно казав, що десь помилилася. Я працювала багато за малу зарплату – отримувала 1200 євро на місяць. Більша частина цих грошей ішла на оплату житла.

Почала шукати іншу роботу. Мене ніде не хотіли брати, бо бачили зломлену людину без жаги до життя. Я поїхала в Донецьк. Наприкінці квітня 2014 року була однією з останніх пасажирів Донецького аеропорту. Ніколи не забуду: ми з батьком ішли гарним яскраво-помаранчевим залом і мали відчуття спустошеності. Вже була недобра атмосфера. Тато сказав: "Щось не те".

А за місяць я побачила в німецьких новинах палаючий будинок у Донецьку, в якому провела все життя. Там жили рідні. Мені просто знесло дах. Дзвонила своїм, але ніхто не брав трубки. Невдовзі я опинилась у психлікарні. Там почала писати книжку. Взяла псевдонім, щоб не наражати на небезпеку родичів.

Чому ви обрали цей псевдонім?

– Фукс – з німецької лисиця. Це моє прізвисько зі студентських часів. До того ж пов'язано з "Маленьким принцом". Коли приїхала в Німеччину, на всю литку зробила татуювання цього звіра. Моє перше.

Як вибралися з депресії?

– Опинилася в лікарні у кризовому стані. Не могла контролювати емоції. Була спроба суїциду. Коли стан стабілізувався і почалася робота з психологами, виявилося, що депресія була симптомом на тлі емоційно нестабільного розладу особистості межового типу. Лікувалась у трьох клініках – це забрало не один рік. А потім – нескінченна психотерапія та пігулки. Розлад особистості – діагноз на все життя. Якщо не опікуєшся собою, може статися рецидив.

У Німеччині лікарні не нагадують медзакладу. Великі кімнати з балконами, де можна покурити, подивитися DVD, пограти в ігри. До роботи з хворими комплексний підхід: мистецтво, музика, спорт, психотерапія. Це дає змогу швидше нормалізувати стан. Лікування покривало страхування.

А робота над книжкою допомагала?

– Щоденник – це теж терапія. Тоді я цього не знала. Але відчувала, що легшає. Потім захопило так, що писала безперервно.

Почала російською. Швидко зрозуміла, що треба робити українською. Та й друзі з літературного середовища порадили: перелаштовуйся. Допомогли з перекладом.

Відвідувала курси з літературної освіти. Там прочитала перші свої уривки. Слухачі казали: текст сильний. Відправила рукопис на конкурс видавництва "Смолоскип". Отримала диплом лауреата. Думала, до мене звертатимуться всі видавництва, але цього не сталося. Я сама їм писала. Більшість не відповіли. Інші казали: "Нам не підходить, тема складна", "Там сексу немає, вбивств". А я хотіла не просто видатися, а запустити соціальну кампанію, щоб на основі книжки будувати діалог із суспільством про важливу проблему.

Погодились у видавництві "Темпора". Директорка сказала: "Це справді проблема, про яку не пишуть. Видаємо". Перший договір підписала на Різдво 25 грудня. Ця дата в мене на номері машини – 2512.

 

Чому видавці ігнорують такі теми?

– Запам'яталася одна відповідь: "Україна не готова до таких книжок". Досі це здається надто особистим. Книжки про депресію не хочуть видавати, хоча 60 відсотків військових мають психологічні травми. Казали також: "Нащо так відкриватися? Тебе ж потім закидають помідорами, як психа". Цього не було, хоча кожну презентацію починала словами: "У групах анонімних алкоголіків прийнято вставати та казати: я – колишній алкоголік. Так от, я – колишній псих".

Як ви, живучи в Німеччині, волонтерите на Донбасі?

– Зараз тільки культурно. Бо немає такої гострої матеріальної потреби, як п'ять років тому. Коли почалася війна, в кожному німецькому місті заснували громаду чи спілку. Передавали все, що можна. Я доправляла військовим оптику й інше оснащення. Багато допомагали дітям – речами, харчами, памперсами. Це тривало, доки нам не сказали: вже не треба.

2016 року з друзями заснували в Німеччині журнал Gelblau. Вирішили писати для українців про Україну й Німеччину. Спочатку видавали за власний кошт. А потім створили громадську організацію "Українське ательє культури та спорту".

Влаштовували покази українських фільмів, брали участь у фестивалях культур. Звісно, на стендах була гастрономія – вареники, сало, борщ. Але поряд і журнали поставили. Доки людина випивала чарку й закушувала салом, ми їх підсовували та розповідали, що Україна – це не Росія.

Ви отримали німецьке громадянство?

– Маю українське. Чула, що в Раді збираються розглядати законопроєкт про подвійне громадянство. Якщо його ухвалять, прийму й німецьке. Воно цікавить мене лише з точки зору свободи пересування.

Та в Німеччині прекрасно живеться і з українським паспортом. Маю посвідку на проживання. Багато хто каже: ти не перестанеш бути українкою, якщо зміниш громадянство. Але я таки хочу брати участь у політичному житті моєї країни. Обирати, а не дорікати іншим.

Я почуваюся тут комфортно, але не можу довго не відвідувати Україну. Через карантин востаннє була в серпні, а до того їздила майже через місяць.

Чого українського найбільше бракує?

– Людей, мови та культурного життя. У Києві та Львові стільки подій, що аж не знаєш, куди піти. Гурт "Бумбокс" приїжджав у Німеччину кілька років тому. Виступав у камерному залі в Мюнхені. Це не можна порівняти з виступом, де на фестивалі 15 тисяч людей. Інколи сумую за рідною бруківкою. Не вистачає львівської кави. Люблю гори, катаюся на лижах. Банош на верховині поїсти можна тільки в Україні.

А які речі в Україні дратують?

– Через них живу в Німеччині. Це ставлення до своєї праці, сумнозвісний бізнес по-українському. Українці часто керуються принципом: не наї… ш, не проживеш. Навіть у культурних, літературних сферах натикаєшся на таке. У комунальних і банківських сферах – суцільний трешак. У 25 років треба було вклеїти фотографію в паспорт. Не змогла приїхати в Донецьк, бо вже йшла війна. Вимагали довідку переселенця, посилали від інстанції до інстанції. Це були і гроші, і нерви.

Книжка "12 сезонів жінки" – про важливі суспільні проблеми.

– Я прихильниця четвертої хвилі фемінізму. Це про взаємоповагу між гендерами, права, вибір. Хотілося написати про проблеми, які досі існують в українському суспільстві, але їх не обговорюють: побутове та психологічне насилля, сексуальна освіта. Вона кульгає на обидві ноги. Бо це табу. Звідси й гомофобія. 2021 рік, а я досі чую, як чоловіки відгукуються про лесбійку: "Та то в неї мужика нормального не було". Про що вони? Цього ж не обирають. У цих питаннях українське суспільство досі нездорове.

Як із побутовим і психологічним насильством дає раду Європа?

– Є багато центрів для матерів із дітьми, де їм дадуть притулок. Якщо дитина некомфортно почувається з батьками, з певного віку може мешкати в соціальному житлі.

Німецькі жінки іноді здаються аж занадто емансипованими, перегинають палицю. Не треба кричати на чоловіка, який допоміг і відчинив двері. Подякуй і йди далі. Доходить до абсурду – чоловіки бояться виявити увагу, щоб не наразитися на агресію.

Тягне на малу батьківщину?

– Ні. Хочеться, щоб там були правильні прапори і правильні люди. Тоді поїду. Я бачила в Донецьку багато страшного. Щоб ці картинки покинули мою голову, спочатку треба побачити інші. Востаннє їздила ­2016-го. Пробула тиждень, а відходила майже рік. Після того не могла спати й чути феєрверки. Мені поставили ще один діагноз – посттравматичний розлад.

Що робили в ту поїздку?

– Фотографувала окупований Донецьк. Ходила вулицями з камерою, щоб у Німеччині зробити виставку. Мене попередили: "Якщо твоє життя чогось варте, щоб ми тебе тут більше не бачили".

"Ксюша – це як запланована несподіванка. Йдучи з нею шукати пригод, можна бути впевненим в одному – вона буде вчасно вдома, щоб погодувати кроликів. Наче тендітна квітка, яка росте під лампою розжарювання, накрита скляним ковпаком, захованим у скриню, зачинену у сейф і закопану глибоко в землю, в місці без координат", –

Антон Власенко, 28 років, 3D-дизайнер

Робить більше, ніж наважаться попросити

– У Ксенії енергії на легіон. Відколи ми почали співпрацювати, моє творче життя пішло прогресивним шляхом. І не зважаючи на відстань, вона справляє емоційно-лікувальний ефект на друзів. Єдине, про що шкодую, – не познайомилися раніше, – каже ілюстраторка Катерина Дорохова, 35 років.

– Позаторік я акредитувалася на Франкфуртський книжковий ярмарок. Нервувала: інша країна, мови не знаю, їду сама. Але страхи зникли в аеропорту, коли Ксенія мене зустріла. Опікувалася мною, дбала, щоб я не загубилася та не пропустила жодної цікавої події. Зробити для людини більше, ніж наважаться попросити, – це про Ксенію Фукс.

Зараз ви читаєте новину «"Як у групах анонімних алкоголіків, встаю і кажу: я – колишній псих"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути