"Якщо тебе вб'ють, хто відповідатиме?"

Фотограф Єфрем Лукацький знімав затримання Саддама Хусейна та війну в Придністров'ї й Чечні

Наприкінці 1980-­х Валерій Кур, один із організаторів майбутнього ­УБОЗу, запросив усіх охочих журналістів до участі в міліцейських операціях. ­Спочатку придивлялися, чи можна на мене покластися. Довіра з боку тих, із ким працюєш, – головне в нашій професії. Потім переконалися, що я не підсадна качка. Про затримання я знав завчасно – хоч не всі міліцейські керівники мали інформацію, коли і де воно відбудеться.

Один із перших знімків – коли викрали людину і вимагали за неї викуп. Цей чоловік мав стосунок до грошей, які давали Народному руху. Про це дізналися злочинці, вони хотіли якусь фантастичну на ті часи суму. Передача грошей відбувалася на Борщагівці. Міліція мені ще не довіряла, привезли й сказали: "Сиди на зупинці", – і пішли. Сиджу, нічого не відбувається. Я був дуже голодний і в сумці мав бутерброд. Жую, дивлюся – з протилежного боку дороги зупиняється машина, виходить людина. Раптом водій різко б'є по газах, по машині відкривають вогонь, звідусюди біжать люди. Я теж підскочив, біжу, з рота стирчить бутерброд, і на ходу щось фотографую. Ця зйомка вийшла на розвороті в журналі "Огонек". Фото­графії обійшли весь світ. Так до мене прийшла слава.

Воєнні дії вперше знімав у Придністров'ї. Тоді парламент Молдови проголосив молдавську державною ­мовою. Російськомовне Придністров'я закричало: "Ах, румунські фашисти хочуть нас завоювати". Коли заїхав до Тирасполя, водій в машині включив приймач. Голос ведучої аж дзвенить, нагадує дикторів часів Великої Вітчизняної війни: "Фашисты хотят завоевать нашу землю, убить наших детей". У центрі міста роздають зброю та формують загони. Вільно можеш отримати гвинтівку – треба тільки записатися добровольцем. Пізніше там з'явилися наші земляки з УНА­УНСО і багато козачків із Росії. Вони мене вразили переважно тим, що завжди були добре випивші.

У Придністров'ї відзняв, як снайпер убив людину. Того ж дня сфотографував і труп снайпера. Добрався до Тирасполя, взяв таксі, за 2 години був у Одесі. У Києві проявляю плівку, думаю: "Оце у мене ексклюзив!" Проявляю одну – чиста. Другу – те саме. А третя – чорна. Такий був стрес, що я на одну плівку знімав кілька разів. Після того завжди обривав на плівці кінці.

Перед тим, як їдеш у гарячу точку, – страшно. Коли туди потрапив – ти вже на роботі, і організм працює інакше. дивишся у видошукачі, і здається, що бачиш фільм. Ти ніби перебуваєш в одному світі, а події відбуваються в іншому.

У грудні 1994­-го Єльцин відправив війська в Чеченську республіку: сотні танків, колони бронетехніки. Місто Грозний вважали заблокованим, журналісти туди потрапити не могли. Мене відправили знімати біженців – в Осетії, Інгушетії. Прилетів до Владикавказа. У готелі якийсь бородань розмовляє з дівчиною на ресепшені: мовляв, приїхав із Грозного хліба купити і зараз буду повертатися – він знав якусь паралельну дорогу. Попросився з ним. Їхали "Нивою", дорогою оминали знаки "Міни". За 2 години був у центрі Грозного, на площі перед палацом президента Дудаєва – високою радянською будівлею, подібною до нау­кового інституту.

Особиста охорона Дудаєва – підтягнуті бійці-­чечени, що могли б працювати моделями, – почала мене перевіряти. Викликали якогось спортсмена, що тренувався в Києві. Назвався він Аліком, почав розпитувати, чи знаю я Київ. Я його заспокоїв: сказав, що знайомий з Борисом Савлоховим – знаменитим тренером із боротьби. Окрім того, він був відомий кримінальний авторитет. Потім для перевірки запросили Сашка Білого – хлопця з УНСО. Раніше я фотографував його в Придністров'ї. До приймальні він зайшов весь у жовто­блакитних стрічках і з величезним кулеметом.

Відзняв Дудаєва, поговорив. З прий­мальні телефоную в своє бюро: "Я в приймальні Дудаєва, ля­ля, фа­фа". З моїм шефом – американкою – починається тиха істерика. Каже: "Вважай, що тебе звільнено – ти не мав права їхати в зону бойових дій. Ти не­за­стра­хо­ва­ний! Якщо тебе вб'ють – хто відповідатиме?"

Колону біженців із Чечні, за 8 кіло­метрів від станиці, перебила колона російської техніки. Стріляли по всьому, що рухалося. Зранку я був там перший. На снігу відбитки і кров – сліди зґвалтування. Але ні тіл, нічого. Тільки річечка, в яку росіяни навіщось кинули отруту – і по ній стелеться жовто­­зелена курява. Ще там були "­Жигулі", розчавлені до товщини ­сковорідки.

Неподалік знайшли БТР, розірваний на друзки, – таке враження, що всередині вибухнув боєкомплект і його вивернуло назовні. Метрів за 100 в канаві лежав труп російського солдата. Помер від втрати крові й переохолодження – у нього був відкритий перелом плеча. В нагрудній кишені цього хлопчика знайшли телеграму від батьків, які вітали його з днем народження. Я розмовляв із заступником міністра МНС Росії генералом Востротіним, він теж там був. Можливо, того хлопчика вбили свої. Він був татарин, сам із Уфи, ­мусульманин.

Не втримався – знову поїхав до Грозного. Над містом низько пролітали літаки, почали скидати бомби. Людей розривало на частини, я все це відзняв. Передавальна система була в Інгушетії – це зараз вони маленькі, а тоді важила 80 кілограмів. Зупинив якісь "Жигулі", там сидять бойовики з автоматами. Дорогою гальмують біля кладовища. Подумав, що там мене і грохнуть. Вони кажуть: "Вибач, але нам треба помолитися". До Інгушетії я таки дістався, фотографії передав. Колеги говорили, що це був чи не рекорд серед перших шпальт. Редакторка знову сердилася, але про звільнення мова вже не йшла.

Коли йдеш проспектом Леніна – центральною вулицею Грозного, – всюди бачиш трупи. У чоловіків спущені штани. Не зразу зрозумів: дивилися, обрізаний чи ні. Якщо мусульманин – ­ховають. Російський солдат – залишають собакам. Псів там дуже багато, трупи вони об'їдають до кісток.

Тобі несуть помираючих від хвороб дітей і кричать: "Врятуйте!" А ти можеш тільки їх сфотографувати.

В Іраку був разом із четвертою Американською дивізією, одна з ­місій якої – знайти Саддама Хусейна. ­Американські солдати не заважають журналістам працювати: якщо хочеш, можеш перший штурмувати фортецю. Бо ти – професіонал і за своє життя відповідаєш сам.

Був відомий, грубо кажучи, тільки квадрат, де міг би перебувати Саддам. Обшукали одну ферму, іншу – нічого. У дворі наступної солдат знайшов прикриті ганчіркою дротяні зашморги. Виявилося, від люка. Підняли – там якийсь льох. Лізти ніхто не хоче. Хтось голосно говорить: "А давайте гранату туди кинемо і заспокоїмося – а раптом там заміновано". І тут крик: "Не кидайте, я – Саддам". Виліз обірваний бомж, і ще там був ящик із 750 тисячами доларів. Саддама одразу відвезли на базу, а я заліз до ями. Справжня могила, накрита плитою – не глибше за півтора метра.

В інтернеті мене звинуватили, що обдурив світову спільноту стосовно дати арешту, – на моїх фотографіях на деревах є якісь плоди, їх не могло бути в грудні. Мовляв, зняв це у вересні, але, оскільки я, напевно, "цереушник" – адже не міг рядовий журналіст там опинитися, – тож чекав на команду. Присягаю будь­чим – я зняв це в грудні.

У США вийшла розкішна книжка полковника Стівена Рассела, що керував операцією, називається "Ми його впіймали". У ній повно моїх знімків.

На війні обов'язково наймаєш перекладача, охоронця й водія. Під час Другої чеченської кампанії мене охороняв автоматник. Як ходили базаром, місцеві питали в нього: "Як ти думаєш: скільки за нього дадуть, у мене якраз дах протікає?" На мене дивилися як на товар. Колега, що працює в Іраку для журналу TIME, вписує в бюджет закупівлю патронів.

Коли тебе затискають люди зі ­зброєю – ти повинен говорити. Якщо замовк – усе, програв і тебе зараз уб'ють. Маєш розказувати, що журналіст, помічати, на які слова вони реагують. На Україну реагують добре, на дівчат – теж добре. З чеченськими бойовиками я вітався: "Асалам алейкум". Наступна фраза: "Я журналіст із України", – вони не люблять росіян, але дуже поважають українців. Такі моменти треба прораховувати щоразу, бо загинеш.

Західні журналісти проходять у Великій Британії вишкіл "Випалена земля і надання першої медичної допомоги". Викладають спецназівці, які були в усіх гарячих точках. Є речі, з якими я там не згоден. Учать, що треба носити із собою компас, бінокль і мапу. Як їх у мене ­знайдуть – розстріляють одразу: ­шпигун!

Якщо в Чечні дізнаються, що представляєш російський телеканал, – можуть не просто вбити, а розірвати на частини. Російське телебачення і преса повідомляють, що "кроме точечных ударов, ничего не происходит и мирное население не страдает". Природно, що це викликає ненависть до журналістів.

Моя теорія – перші на війні гинуть порядні люди. Ті, що не відбиратимуть їжу в дітей чи старих, не стрілятимуть у спину. Їх убивають першими, а потім нагору випливають бандити, терористи й маніяки. Для них війна стає бізнесом.

Мені пощастило зробити унікальну фотографію – внесення прапора в парламент України. Вона вийшла в журналі TIME, але в нашій країні нею не надто цікавляться. У кабінеті спікера її немає.

З Леонідом Кучмою ­познайомився на перших виборах за його участі. Я єдиний із журналістів їздив із ним Західною Україною. Його сприймали як російського кандидата, тому зустрічали недоброзичливо: шуміли, не давали говорити, кричали: "Геть! Ганьба!" В якомусь містечку на трибуні він чекав, доки народ перестане кричати, і тут виходить бабця з квіточками, простягає йому. Я це фотографую, і зал вибухає криком: "Тепер усі думатимуть, що його зустрічали тут квітами". Кілька людей кидаються на мене, намагаються зірвати камеру. Я зависаю паралельно підлозі, бо охоронець ­Даниловича хапає мене за ноги. Але я знав секретні слова – що я "американський журналіст". Мене одразу відпустили і почали вимагати документи. Я надав папери. Сказали: "КДБ може зробити що завгодно", – але конфлікт був вичерпаний.

Моя найстаріша фотографія – знімок у метро, де Леопольд Ященко (музикознавець, фольклорист і композитор. – "Країна") грає на сопілці. Тоді я ще не був професійний фотограф – працював у Інституті електрозварювання імені Патона, в закритій лабораторії підводного зварювання й різки металу. Фото показали на виставці в Будинку профспілок. Зустрів там свого колегу з дівчиною – студенткою Гарварду, яка в Київ приїхала на стажування. Це була Христина Фріланд – зараз шеф­­редактор агентства Reuters, а тоді її ніхто не знав. Їй сподобалися мої фото, і вона попросила показати їх у Великій Британії. Вийшли вони в газеті ­Independence. Зі мною зустрілися люди з КДБ. Пояснили, що я був неправий, що це – шпіонаж і зрада інтересів батьківщини. З інституту мене звільнили. Я почав давати матеріали в журнал "Огонек". А тоді мені запропонували роботу в агентстві, в якому я працюю вже понад 20 років.

Не хочу, щоб мене впізнавали, – це дуже заважає роботі. Фотограф­-репортер не має бути публічним. Якщо він став таким, це означає, що пішов із професії і починає писати мемуари. Тому майже на всіх фотографіях я – в темних окулярах.

×