Ярослав Ільчишин заліз на всі найвищі вежі львова

 

Паркур відкрив, коли побачив відео засновника француза Давида Белля. У Львові цього не вмів ніхто. Я самотужки навчився перестрибувати поручні та невеликі підвищення. 5­річний брат знімав на відео.

Після мого дворічного захоплення боксом батьки зраділи. Мама працює в реанімації, тато – нейрохірург. Я можу виконувати будь­-які елементи, все зремонтують.

Стрибав із поворотом через трубу. Проходила одна бабця, розкричалася: "Ти зараз заб'єшся. Я міліцію викличу!" За півхвилини йде друга: "Якби я була в твоєму віці, стрибала б із тобою".

Перший серйозний стрибок був із третього поверху на другий. Якщо впевнений на сто відсотків, то береш і робиш. Коли є маленький сумнів – тренуєшся далі. ­Розслабишся хоча б на секунду – можеш отримати переломи.

Долітаєш за рахунок перепаду висот і руху за інерцією. Перескочити з даху на дах на одному рівні ризикованіше й важче.

Падати – найперше вміння. Коли вже контролюєш своє тіло, можеш падати як завгодно. Якщо мене кинути зі сходів – я перекручуся, і всьо окей.

Є трейсери, які спеціалізуються на акробатиці. Як на мене, це показові витребеньки. Якщо доведеться тікати – робити сальто не будеш.

Якось стояли втрьох із хлопцями. Ні сіло ні впало набігли 10 якихось ультрас. Кількох удалося знешкодити, інші з бітами кинулися за нами. Вдвох утекли по дахах на проспекті Свободи. Третій наш приятель не займався паркуром: потрапив їм у руки, йому дали в око.

Вийшли з маршрутки – і просто в нас перед носом двоє чуваків у дівчини виривають сумку й біжать. Дівчина побачила, що ми в спортивному, підбігла: "Допоможіть. Там документи". До злодіїв було вже метрів 200. Із сумкою тікав швидше, бо мав більше адреналіну. Другий відстав. Нагнали його й дали по ногах, він упав. Юра йому ще два рази дав, щоб упевненіше лежав. Догнали першого, скочили на нього й потовкли трохи. Ті чуваки були в шоці, бо думали, що вже втекли.

Я не можу працювати в офісі через брак руху. Друг­-трейсер посеред робочого дня починає ставати на руки, віджиматися. Колега, якщо треба помити підлогу в хаті, стрибає на одній руці ногами догори й годинами миє. Потім змінює руку.

Нам подобається залазити на дах, спускати ноги, пити кефір і говорити на філософські теми. Раз залізли на музей Пінзеля на площі Митній по риштованню. Дуже тихо. Охоронець спав і не прокинувся. То висота гігантська, як 5­поверховий будинок. Риштовання не сильно закріплене. Вітер дме – воно гойдається.

У приятеля Льохи був день народження. Ми вийшли з "Піци". Я запропонував хуліганство – вилізти на Костел єзуїтів. Доки вибиралися, чувак у спортивному костюмі бігав довкола нас і наказував вернутися. Виявився майором міліції, викликав два патрулі. Приїжджають два "бобики", кажуть якомусь своєму салазі: "лізь!" Допхався до середини. Ми залізли ще вище. Він світить ліхтариком: "Хлопці, хлопці, що ви тут робите?" – "Фотографуємо панораму". Він не міг спуститися, я мусив йому помагати. На землі оточили нас і давай грузити: "Ви не бачите, що тут паркан? Туди не можна йти". Кажу: "Для мене паркан означає – треба".

Беркутівці під'їхали, коли ми тренувалися. Один каже: "Слухай, я вже давно заднє сальто не робив. Можеш під­страхувати?" Підстрахували, він потренувався, сів у джип і поїхав.

На проспекті Свободи вилізли на дах пентхауса. Там була велика тераса з басейном. Почувались, як ­олігархи. ­Походили, надибали джакузі. Насцяли в нього й злізли. Я люб­лю пісяти з висоти.

У Львові є три найвищі вежі, збудовані у 1980­х, – щоби створювати шумову завісу й обмежувати мовлення радіо­станцій з­за кордону. Одну демонтували, дві інші є – на Висо­кому замку й біля собору святого Юра. Висота – метрів 70. До собору пішли групою. Усі почали морозитися, я один заліз. Там драбина зроблена з прутиків. І між деякими рівнями – по 4 метри проміжки. Ліз собі, ліз, відпочивав і далі ліз.

Ще не виліз на телевежу на Високому замку, бо там воєні­зована охорона.

Мріяв стрибнути з 12-метрового мосту над вокзалом на поїзд і потім із вагона на вагон перестрибувати. Раз так і зробили. Звук був від тих порожніх вагонів: "Бух!" – і так чотири рази. ­Чувак із охорони схопив хлопця, у якого були наші рюкзаки з документами. А на нас нацькували вівчарок. Ми бігали між вагонами з такою швидкістю, що не знаю, де ті собаки поділися. ­Міліціонери за документами знайшли нас. Вичитували: "Ви собі уявляєте, що було б, якби поїзд рушив? Ідіть, займіться чимось".

Пішли з приятелем Юрою на Стрийський автовокзал тренуватися. ­Місток­перехід, а під ним бабульки торгують. Ми старалися тихо, щоб вони не помітили. Але все одно видно – щось пролітає над головою. Охорона забрала в каптьорку. У мене був паспорт, а в Юри – ні. Вони подзвонили до його матері. "Ви знаєте, чим ваш син займається? Він стрибає через голови людей". А мати їм: "Ну і шо? Ви пропонуєте, щоб він сидів під брамою із сигаретою й пивом?"

Раз перестрибнули через чувіху, яка навіть не помітила, що ми над нею пролетіли. Побачила, як щось мигнуло, й пішла далі.

Найекстремальніший стрибок чувак робив із дев'ятого на шостий поверх. Але поклав п'ять матраців знизу. Для паркуру це – вар'ятство. Важливо виконувати все в природних умовах і не забитися. Для правильного приземлення робиш кувирок через плече.

Для нас усе місто поділене на квадрати. Дахи найкрутіші на Сихові, бо високі. У центрі архітектура надихає. Можу бігти по яких завгодно поверхнях. Це, як танець – робиш усе, що в тебе в душі.

Наші предки, якби не рухалися швидко, не вижили б. ­Зараз усюди тиск, пропаганда, реклама. А наше гасло: "Будь сильним, щоб бути собі помічним".

×