Вікторія Дворецька стала першою в українській армії жінкою – командиром механізованих підрозділів
Готувалися з Майдану їхати в Крим, коли почалася окупація. Чекали два місяці, що нас відправлять. Потім почалася війна на Донбасі. На зборах сотники вирішили створити добровольчий батальйон із майданівців. Перший набір виїхав 8 травня. Мене не взяли. Сказали, з сотнею маю чергувати на 9 травня в Маріїнському парку – щоб не було провокацій.
Поїхала у другу відправку, 19 травня. Двома автобусами, чоловік 40. Ніякої підготовки не проходили. Приїхали в ліс під Старобільськом Луганської області. Нас вистроїли. Прапорщик пояснив криком: "Ви на війну попали!" Бачу, дівчата бігають із пістолетами. Думаю, нормально, на кухню не відправлять. Видали білухи (армійська білизна радянського зразка. – Країна), форму-дубок, банку консервів – на чотирьох. Берців не було. Автоматів вистачило тільки везучим. Їх було десь 70, а нас – майже 100 чоловік.
Жили в наметах. Щоночі будили по бойовій тривозі. Перші днів 10 я реагувала. А потім кажу: "То що мені робити? Автомата не маю. Хоч рогатку дайте". Була повна махновщина.
25 травня у день президентських виборів звільняли Новоайдар (районний центр на Луганщині. – Країна) від сєпарів. Коли брали Щастя (15 червня 2014 року. – Країна), знов лишилася на базі. В мене був тільки пістолет. Усі сміялись: дали по "пеему" (пістолет Макарова. – Країна), щоб хоч застрелитись можна було. А Коля Ніндзя поїхав тоді. Без автомата. З мачете. Вернувся щасливий – із купою трофейних "мух" (ручний реактивний протитанковий гранатомет одноразового використання. – Країна).
Щастя взяли без втрат. Прекрасна операція. Сєпари не очікували. У нас майже нічого не було, а вони – запаковані. Взяли їхній блокпост біля міста. А там, наче супермаркет – бери, що хочеш. Тепловізори валяються скрізь. Бронебійні набої. "Мух" – купа. У нас їх доти й не бачили.
Як взяли Щастя, нам привезли й видали автомати. І ми почали виїжджати на захоплений у сєпарів блокпост. Офіційно тоді була діловодом тилу.
17 червня відділилися в окрему розвідувальну групу з п'яти чоловік, із командиром Євгеном Войцехівським (командир підрозділу "Холодний яр" у батальйоні "Айдар", кавалер ордена "За мужність" III ступеня, загинув 7 липня 2014 року. – Країна). Вже наступного дня попала в госпіталь. Був бій під Металістом. Наша група мала висунутись на гольф-клуб – нейтральна територія за нашими позиціями. Ми мали попередити, якщо будуть іти назад відбивати блокпост під Щастям. Як казав Женя: "Нічого складного. Нам головне – подзвонити встигнути. Навіть якщо "Градами" накриють". Десь о третій–четвертій ранку приїхало туди чоловік 60 на нас п'ятьох. Звідти збиралися йти на наші позиції. Ми були в підвалі. Десь 2 години намагалися нас "викурити". Залетіло майже 20 гранат. Нас розділяв коридор. Вони стріляють у нас – ми у них. Таких ближніх боїв у мене більше не було. Потім наша артилерія відпрацювала мінометами по даху будівлі. З неї мало що лишилося. Пилява і дим. І по нас приїхали хлопці з 8-го полку спецназу. Вивезли. В усіх були сильні контузії. З вух і носа чорне йшло. Відкашлювались днів зо три. Досі ношу осколок від гранати під груддю. Малесенький.
Ніхто не думав, що ми там живі. Їхали по трупи. Виходили – світла нема, суцільний дим. Трималися за пояси одне одного – сил не було. Потім там знайшли з десяток гранат без чеки. Вони не спрацювали. Як ми їх пройшли, жодну не зачепивши? Суцільний фарт.
Хлопці поїхали на зачистку і чомусь минули гольф-клуб. Їх поранили. Потім Надя Савченко попала в полон. Після обіду наші вирішили: "була не була" – і взяли Металіст, це вже за гольф-клубом. Стали під самим Луганськом. Були там до кінця літа.
Загинули троє наших. Це – перші смерті. Шок у всіх. Дивлюсь на командира квадратними очима. Каже: "Не можна зараз плакать, на це в нас буде ціле життя".
У Києві поклали в цивільну лікарню. Там не розуміли, що з нашими контузіями робити. За три дні ми поїхали назад. Мама знайшла номер комбата. Сказала йому, що я не прокапалась. Два тижні через це не відпускав на передок.
Уперше була в морзі Старобільська, коли Женя загинув. Розуміла: потрібен розтин, треба зібрати документи. Бо в нього двоє дітей, вони мають щось отримати. Його товариш почав бігати, пересмикувати затвор автомата з криком "Застрелю, якщо розріжете!" У чоловіків – більше емоцій.
Усе літо 2014-го "200-ті" були мало не щодня. Займалася ними, бо треба було. Забираєш тіло. Потрібно упізнати, знайти номери рідних, зробити розтин, зібрати документи, вдягнути, відправити додому. Це займає два-три дні.
Привозять п'ятьох загиблих. У когось лице дуже понівечене, у цього – руки нема, у того – голови. Кажуть, можливо, це – той і той, а це – хтозна, обгорів. Одне одного знають тільки по позивних. І починається: хто що бачив, хто з ким був? Було таке, що одну людину хоронили тричі.
Можеш місяць бути в морзі щодня, з ранку до ночі. І поводитися адекватно. Бо нема як зірватися – завтра знову мусиш бути тут. А чоловіки витримували півдня, не більше. Поміг тіло занести – і тиждень п'є, розказує: "Я такое видел".
Приїздять товариші загиблого. Істеричать, стріляють у повітря. А ти дивишся на ці тіла вже п'ятий день. І це – твої друзі також. Я виганяла всіх. Закривала двері зсередини.
27 липня група розвідки і саперів підірвалася, коли заходили в Лутугине. Привезли 12 убитих. Із них із сімома дружила: "Лялік", "Сірко", "Шест"… І 13-й, за день до того, – Васька Гуцул. Був мені як брат, ще з Майдану. Якщо плакати над кожним – дахом поїдеш.
Найтяжче – дзвонити рідним. Треба адресу взнати, якісь дані для документів. Телефонуєш мамі, а там – крик. І потім вона набирає щогодини. У що вдягнули? Коли привезуть? На чому?
Матері безвісти зниклих телефонують досі.
Довго не могли Олександра Колотвіна з Дімою Дібрівним опізнати. Тіла були дуже розпухлі. Вони пішли в дозор. І їх накрили мінометами – убило осколками. Не могли знайти два дні. Коли мені привезли – були чорні. Жара. Дімку упізнала за кросівками – перед тим разом на базарі купували. А в "Сахи" татуювання трохи лишилося на руці.
Хотіла все кинути. Але не було нікого, хто б узявся за цю роботу.
18 червня прийшов автобус із новенькими. Комбат сказав: усі мають бути на передку. Їх того ж дня поселили на базі у Щасті, а оформляли в Старобільську, на перевалочній. Це значить, вони всі без документів. Ми їх на телефони їхали пофоткати, копії паспортів узяти, щоб хоч якісь дані були. Майже всі, хто приїхав після взяття Щастя, все літо були неоформлені. Так і гинули. Не люблю за це Сергія Мельничука (перший командир "Айдара", нині – народний депутат. – Країна).
Родина Жені Войцехівського мені, як рідна. Казав, хреститиме мого сина. А вийшло – я його дітей. На похороні не була, хлопці відмовили. Кажуть, раптом жінка не зрозуміє. Малим було 3 і 5 років. Я приїхала у вересні. Молодший, Русік, одразу на руки заскочив. Я стала його хрещеною наступного літа. Старшого, Валєрчика, хрестили, коли Женя в Петербурзі був на заробітках. У церкві малий сказав: "У мене хрещений батько кацап. І я, виходить, теж? Нє, так не піде – давайте й мене". Похрестили обох.
Була аполітична. Не завжди могла згадати, хто в нас президент. Але мала ненависть до ментівської системи. Таке воно було все гниле. Тато загинув у аварії. Бидло, яке його вбило, за два дні скупило всі потрібні експертизи й зробило батька винним.
З дитинства мріяла бути слідчим. Хотіла вступати в Академію МВС. Тато каже: "Не хочу, щоб ти йшла в мусора. Поступати не помагатиму". Сама подала документи. Але треба було дати 5 тисяч доларів хабара.
Про Євромайдан навіть не чула. 28 листопада 2013-го святкувала свій 21-й день народження. В ресторані, з друзями. Приїхала в гуртожиток і бачу – менти побили студентів. Почалася революція. Нас із блоку пішло двоє.
Якщо зверху сидить тупий зечара, то яке воно може бути нижче?
На Майдані було страшно 18 лютого. Нашій сотні сказали: "Дівчата, ваша головна задача – бути тут, щоб чоловікам було соромно втікати". І ми стоїмо в Маріїнському парку, тримаємо балончики з міцелярною водою – бризкати в очі від диму. Друга задача була – підносити ящики з "коктейлями Молотова". Але ніхто вже до них не пройшов. Упала світло-шумова граната, друга. Ми вище підняли прапори. Хлопцю відірвало руку. Почали виносити поранених. Усі відходять. І тільки прекрасні бабусі в шубах продовжують довбати бруківку. Підбігаю до Будинку офіцерів. Самооборона шикується. Кажуть, відходимо на Арсенальну й вертаємось на Майдан. Звідкись летять гранати. Підняла голову – Самооборона вже відійшла. А навколо мене чоловік 60 цивільних. Ми сховалися в підвалі-перукарні. Виглядаю – а там забивають хлопців. Чорно. "Беркут" – заглядає до нас у вікна. За 2 години приїхали кілька народних депутатів, зробили коридор, вивели нас. Зайшла в Будинок офіцерів – а там уже "200-ті" й поранені лежали.
Не хочу брати в підрозділ "вільних стрільців", які 2014-го повоювали трохи, а потім розвернулись – і додому. Через два роки приїздить, каже: "Давайте ще повоюю". А як мені на нього розраховувати? Він тут буде через місяць?
На війні, як у гуртожитку. Є люди, які завжди дбатимуть за інших. А є – егоїсти. Тут це прекрасно видно.
Боятися – це нормально. Якщо нам тут буде зовсім не страшно – переб'ють усіх. Приходять хлопці 18-річні, гонорові. Кажуть: "Я знаю, куда ехал". Нічого ти не знаєш. Чуєш, міна свистить – падай лицем у грязь.
Хлопці з "Айдара" запропонували йти на офіцерські курси. Я здала всі нормативи. В університеті сказали: ця спеціальність (командир механізованих підрозділів. – Країна) – тільки для чоловіків, а тобі можна лише на замполіта, та й то – два роки замість трьох місяців. Падлюки, думаю. Ми довбали Міноборони. Хлопці навіть до Турчинова ходили (секретар Ради нацбезпеки та оборони. – Країна): воювати можна, а вчитись – ні? На конференції з представниками НАТО розказала про дискримінацію жінок в армії. Після цього дзвонять: приносьте документи, можна вам навчатись.
Друзі, яких дала війна, – назавжди. Це тут найкраще. А найгірше – втрати. До осені 2014-го загинула більша частина першого складу "Айдара".
Наш ворог – не сепаратисти, а одна з найбільших армій світу. Бачу, що за три роки наше військо стало таким, що може гарно дати по зубах. Достатньо міцні, аби не просто охороняти поле, а наступати. Люди, які прийшли в армію два місяці тому, не цінують цього. Не розуміють, що вона з'явилася з нуля. І її кістяком у кожному підрозділі стали патріоти, які на війні від початку.
3 
1
Коментарі