вівторок, 01 березня 2022 11:44

"Іде війна за українські серця. Якщо виграємо на культурному фронті, переможемо й збройно"

ХХІ століття буде епохою нового відродження

– виступав на концерті до 158-річчя Володимира ­Самійленка. Щороку громадою відзначаємо день народження та смерті письменника в Боярці, де він похований. А після нашої розмови поїду з колегами на студію писати різдвяний альбом. Щільний графік тримає в тонусі, – каже Тарас Компаніченко. Спілкуємося 3 лютого на столичній вулиці Ярославів Вал.

Вірші Володимира Самійленка й музика 1920-х актуальні нині?

– Як ніколи. Це та сама боротьба за українську державність, тільки інший етап. Досліджую не тільки музичний спадок барокової доби, а й часів Української Народної Республіки. Відзнімкував у бібліотеці Вернадського все, що було надруковано за цей період. Знайшов поезії Володимира Самійленка, що не увійшли до жодного вибраного. У нашому альбомі "Пісні української революції" є два його твори. Їх часто просять заспівати на концертах, і це показник актуальності.

"Хорея Козацька" не має державної підтримки

Робота у студії – це праця переважно власним коштом?

– Абсолютно. Ані запис, ані концертна діяльність "Хореї Козацької" не мають державної підтримки. Ми з колегами по гурту хочемо відчувати, що наша творчість потрібна людям. Спільно з Інститутом національної пам'яті записали подвійний альбом "Пісні української революції" мінімальним коштом. Якби був шкуродером, зробив би один із широкою презентацією по всій Україні. Однак видали таки подвійний із концертами в Запоріжжі, Полтаві, Одесі й Харкові. Презентацію в Києві робили за власні гроші. Деякі міста цього проєкту так і не побачили. Недавно було 100-річчя польської незалежності. Якби подібний проєкт відбувся там, музикантів на руках носили б. Він став би подією національного значення. А тут ніби нікому це й не треба.

Чому так відбувається?

– Немає достатньої державної політики на підтримку українського продукту. Бракує усвідомлення цінності культури як чинника національної ідентичності. Живемо в період хайпу й примітиву: що простішу музику й тексти твориш, то більше заробляєш. Хочеш бабла? Пиши у стилі: "Ах эти белые, белые розы. А я поверила в Деда Мороза". Але примітив тимчасовий. ХХІ століття буде епохою відродження ідей і сенсів. Зараз іде війна за українські серця. Якщо виграємо на культурному фронті, переможемо й збройно. Своїми сенсами ми творимо дійсність. Вона залежить від нас.

  Тарас КОМПАНІЧЕНКО, 52 роки, музикант. Народився 14 листопада 1969-го в Києві. Батько – фізик, мати – хімік. Закінчив музичну школу по класу бандури, Косівський коледж декоративного та прикладного мистецтва імені Василя Касіяна за спеціальністю ”Художня обробка шкіри” та факультет історії й теорії мистецтв Української академії мистецтв та архітектури. Провідний науковий співробітник Музею книги та друкарства. Досліджує нотні стародруки й геральдичну поезію. 2005-го створив гурт стародавньої музики ”Хорея Козацька”. Знявся у двох стрічках: ”Поводир” Олеся Саніна й ”Посттравматична рапсодія” Павла Когута. Під час Революції гідності дав десятки концертів на Майдані. Виступав у зоні бойових дій на Донбасі. Грає на кобзі, бандурі, лютні, лірі, дудi й волинці. Народний артист України. 28 років у шлюбі з фольклористкою 47-річною Ніною. Виховали синів 24-річного Богуслава-Миколая і Святополка-Віталія, 22 роки, доньок 25-річну Вишеславу-Богдану та Предиславу-Софію, 20 років. Колекціонує старовинні музичні інструменти, картини, ікони й ­вишиті рушники. Любить читати твори Григорія Сковороди, Данила Братковського, Миколи Зерова, Франсуа Війона й Василя Герасим’юка. Слухає музику Людвіґа ван Бетховена, Фредеріка Шопена, Ґустава Малера, Василя Барвінського, Жорді Саваля. Улюблена страва – смажена картопля. Має трьох лабрадорів – Масика, Бормасика й Басю. Живе в Боярці на Київщині
Тарас КОМПАНІЧЕНКО, 52 роки, музикант. Народився 14 листопада 1969-го в Києві. Батько – фізик, мати – хімік. Закінчив музичну школу по класу бандури, Косівський коледж декоративного та прикладного мистецтва імені Василя Касіяна за спеціальністю ”Художня обробка шкіри” та факультет історії й теорії мистецтв Української академії мистецтв та архітектури. Провідний науковий співробітник Музею книги та друкарства. Досліджує нотні стародруки й геральдичну поезію. 2005-го створив гурт стародавньої музики ”Хорея Козацька”. Знявся у двох стрічках: ”Поводир” Олеся Саніна й ”Посттравматична рапсодія” Павла Когута. Під час Революції гідності дав десятки концертів на Майдані. Виступав у зоні бойових дій на Донбасі. Грає на кобзі, бандурі, лютні, лірі, дудi й волинці. Народний артист України. 28 років у шлюбі з фольклористкою 47-річною Ніною. Виховали синів 24-річного Богуслава-Миколая і Святополка-Віталія, 22 роки, доньок 25-річну Вишеславу-Богдану та Предиславу-Софію, 20 років. Колекціонує старовинні музичні інструменти, картини, ікони й ­вишиті рушники. Любить читати твори Григорія Сковороди, Данила Братковського, Миколи Зерова, Франсуа Війона й Василя Герасим’юка. Слухає музику Людвіґа ван Бетховена, Фредеріка Шопена, Ґустава Малера, Василя Барвінського, Жорді Саваля. Улюблена страва – смажена картопля. Має трьох лабрадорів – Масика, Бормасика й Басю. Живе в Боярці на Київщині

Нещодавно ви виконували пісні пам'яті героїв Крут. Історія поразки української революції 1917–1921 років може повторитися?

– Ми стали сильнішими й одностайнішими. Цивілізований світ в особі колективного Заходу дивиться на загрози Росії дедалі тверезіше й подає нам руку допомоги. Шанси на поразку менші, але і ставки та ризики вищі. Мусимо пам'ятати Крути, але не маємо права повторити.

Що формувало вас українцем у часи радянської окупації?

– Родина й батькова бібліотека. Я зростав у Академміс­течку, де більшість наукової інтелігенції була українськомовна. Канікули проводив у баби на Сумщині, де теж панувала українська, хоч і діалектна. А от школа й вулиця були переважно москвомовні. Колись прийшов із прогулянки й заговорив російською. Мама запитала: "Ти що, мене не любиш?" Потім якось узяв бандуру й заграв пісню "Ах, только бы тройка не сбилась из круга". Бабуся запитала: "Як це: на бандурі й російською?" Я розплакався й кинув інструмент. Але це був урок на все життя.

Як сприймали це у школі?

– Одного разу в нас не було якогось уроку. Вчитель на заміну теж не прийшов. У мене була книжка Олени Апанович "Збройні сили України", і я наївно запропонував колективно її почитати. Однокласники не оцінили моєї ідеї й заходилися читати "Чотирьох мушкетерів" по-московському.

Що простішу музику й тексти твориш, то більше заробляєш

Коли треба було вивчити напам'ять щось із Маяковського, я обрав "Долг Украине" і прочитав: "Говорю себе: товарищ москаль, на Украину зубы не скаль". Там був рядок "Трудно людей в одно истолочь". Цієї фрази совєцька влада боялася. Учитель тільки й спромігся сказати: "Садись, Тарас".

Чому стали музикантом, а не художником, адже вчилися на нього?

– Бандура переважила папір і олівці. Мене вразив Вік­тор Мішалов, який грав одночасно на трьох бандурах – старосвітській, Гончаренка й чернігівській. Подумав: я теж так хочу. Відкрив для себе старосвітську бандуру, думи, старцівський репертуар. Був приємно здивований: виявляється, цього пласту культури не втрачено.

Як виникла ідея гурту "Хорея Козацька"?

– "Хорея" постала 2005-го. Назву підказала однойменна клавірна табулатура Chorea Kozacky, датована 1640 роком. Її знайшли в музичному архіві Братислави у Словаччині. Доти я був учасником гурту "Карпатіянс", який грав суміш фольку й року. Набридло. Це було не моє. Хотілося високої музики з чітким українським вектором і джерелом. Захотів залучити бандуру, кобзу й колісну ліру, струнні й духові інструменти. Хотів, щоб давня музика звучала гармонійно.

Що дає людині зв'язок із традицією?

– Відчуття, що вона може обдурити час. Ілюзію безсмертя й понадчасовості. Адже традиція – це продовження, отже, безперервність. Це спосіб пізнання себе. Тому треба бути обережними з терміном "модернізація". То вже хіба фольклорні мотиви й варіації. Інша річ, що вважати відтворенням традиції, себто оживленням, а що – продовженням. Скажімо, коли я з друзями наприкінці 1980-х колядував у Києві – це була реконструкція чи тривання традиції? Бо з колядою на Сумщині, звідки походить мій рід, все зрозуміло: там це було безперервно. А от Київ уже під сумнівом.

Шанси на поразку менші, але й ризики вищі

Як правильно має відбуватися відтворення традиції?

– Давні пам'ятки інтерпретує кожен виконавець. Адже аудіозаписів не збереглося, є тільки ноти. Ніхто не знає достеменно, як саме це має звучати. Важлива правдивість інтерпретації. Можна гармонізувати по-різному, але ж мелодії ти не можеш змінювати. Саме тому розділяю фольклорне і своє. Коли мій твір хтось називає українським кантом ХVІІ століття, то криком кричу, що це не так. Чи кажуть: от гарна пісня "Та шукав козак щастя й слави", наче про наш час, тільки хіба тоді було слово "град" як зброя? На що мій друг, реконструктор Андрій Ковальов, відповідає: "Так це ж Компаніченко написав". Люди думають серцем, а іноді треба й розумом. На жаль, у масовій свідомості все перемішалося. Нам важливо показати, що давня українська музика була і є засобом становлення національної ідентичності.

Легше писати музику на вірші класиків чи на свої?

– Свої краще відчуваєш. Озвучення класиків – висока відповідальність. Важливо не схибити. Якщо зробиш невдало, краще покласти в шухляду й не співати.

Як задавати українськоцентричні тренди молоді?

– Недавно одна жінка подарувала виступ "Хореї Козацької" на 18-річчя сину. Я був приємно здивований. На першому нашому концерті йому було так добре, що заснув від музичної медитації. Діти – вдячна аудиторія. Тільки до них треба підходити делікатно й щиро.

Ви виступали на фронті. Які пісні сприймали найкраще?

– Воїни – уважні та щедрі слухачі. Весь репертуар слухали заглиблено, емоційно. Одначе "Думу про Савур-Могилу" сприймали як щось особливо актуальне і своє.

Товарищ москаль, на Украину зубы не скаль

Написав цей твір у липні 2014-го після трагедії під Зеленопіллям. Тоді російська артилерія зі своєї території накрила українські війська й загинули 36 наших вояків. Це було перше масоване застосування регулярних російських військ проти нас. Ці події зрезонували в мені глибоко й вилилися в думу.

Історики й політологи кажуть, що Донбас і Крим можна повернути й деколонізувати ментально, коли там запанує українська мова. Як її там поселити?

– Тільки через пісню це зробити неможливо. Потрібні й інші канали. Українське кіно, література, театр. Весь спектр культурних послуг і сфери обслуговування має бути українськомовний. Насамперед – телебачення, радіо й державні установи. Тоді правило стане звичкою, а винятки не будуть визначальні. Коли почнуть переходити на українську й думати нею, це буде точкою неповернення.

Як бути успішним, не граючи попси?

– Музикант цікавий, коли він самобутній. Цього не треба боятися. Коли займаєшся музикою, маєш думати про якість, а не про успіх. Інакше ризикуєш стати халіфом на годину.

Як визначаєте, своя людина чи чужа?

– В дитинстві-юності це було просто. Приходив до когось у гості й дивився на бібліотеку. Якщо там були двотомники Бориса Грінченка й Михайла Драгоманова, повне зібрання Лесі Українки й зелений словник української мови, то це ця людина – своя і їй можна довіряти. Тепер усе змінилося.

Із чого живете?

– Здебільшого з концертів. Особливо в час локдауну. Тоді зробив серію довгих онлайн-виступів, які комбінував з мінілекціями про походження й історію пісень, що їх виконував. Слава Богу, нині маємо змогу виступати наживо. Маю статус фізичної особи-підприємця. Так легше співпрацювати з організаціями, які замовляють виступи "Хореї Козацької". Крім того, працюю в Малій академії наук і Музеї друкарства. Читаю лекції й дослі­джую стародруки.

Люди думають серцем, а іноді треба й розумом

Де краще приймають – в Україні чи в діаспорі?

– Не їжджу полювати за діаспорними долярами, як дехто. Я не лабух-заробітчанин. Виступаю перед німцями, шведами й іншими європейцями, яким цікава українська музика. Це зовсім інше.

Чи бували випадки, коли вас звинувачували в непрофесійності через брак вищої музичної освіти?

– Бували. Коли номінувався на Шевченківську премію, казали: "Та що він там може? Він же аматор". Не відповідав нічого. Далі робив свою справу. Опускатися до рівня мишачої вовтузні "критиків" – не моє. Я знаю тих грамотіїв. Дехто закінчив консерваторію й грає по нічних клубах. Це творці академічної порожнечі.

Народний артист України – це визнання таланту чи радянський архаїзм?

– Це ознака, що твою працю цінує народ. Коли в Англії королева Єлизавета ІІ присвоїла титул лицаря Полу Маккартні, в когось були зауваги? Хтось казав, що це архаїчні монархічні заморочки? На відміну від англійської монархії, де королева – вінець влади, в Україні – це народ. Він обирає керівників і делегує їм повноваження, отже, від нього й державні нагороди. А народна довіра – найвищий комплімент і спонука до розвитку.

На концерті було так добре, що заснув

У політику не тягне?

– Слабо себе уявляю політиком. 2012-го балотувався разом зі Шклярем, Капрановими й сестрами Тельнюк від партії "Собор". Знялися на користь Яценюка й решти опозиції. Кожен має робити професійно те, що вміє. У політиці треба бути циніком із товстою шкірою, а я – митець, чутливий, як нерв.

Як познайомилися з дружиною?

– Побачив її в церкві Миколи Притиска на Подолі. Після служби люди обмінювалися вербовими гілочками. Помітив красиву дівчину й обмінявся з нею. Далі шукав зустрічі з Ніною. Мобільних телефонів не було, тож удруге зустрів її теж біля церкви, але вже біля Покровської. Вийшла з храму і згорда спитала, чи не її часом чекаю. Далі зустрічалися. Згодом заслав старостів – і побралися. Вінчалися в Покровській церкві. Ніна – моя менеджерка й муза, а часто – ще й водійка. Мій надійний тил.

Музикант цікавий, коли самобутній

"Може співати цілу ніч"

– З Тарасом я знайомився двічі: вперше – з його записами, а вдруге – наживо, – каже музикант Ярослав Крисько, 51 рік. – Перетнулися з ним у Львові. Після концерту Тарас був насторожений і небагатослівний. Утім, коли почув, що хочу вчитися грати на старосвітській бандурі, потеплішав. Розмовляли про кобзарство так, ніби були сто років знайомі. Зблизилися: я став братчиком Кобзарського цеху, а Тарас – моїм учителем. 2010-го запропонував приєднатися до "Хореї Козацької".

Перше, що мене вразило в Тарасові, – поінформованість. Обсяг знань, що їх він тримає в голові, – колосальний. Довгі тексти, поезія, прізвища й дати. Ділиться знаннями з іншими, не цурається просвітництва.

Тарас працює на 300 відсотків. До повного розря­джання акумуляторів. Може співати цілу ніч і не повторитися в жодній пісні. Потім упасти й проспати цілий день. Його дружина Ніна каже: "Тарасові треба люди й концерти. Якщо вони є, співатиме безперервно".

Події, речі й людей він бачить об'ємно й глибоко. Майстер переконувати. Я часто змінював думку під його впливом. Людина шляхетного крою й високих цінностей. Уміє запалювати ідеями інших. У діалозі завжди відкритий і аргументований. Горить тим, що робить.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

Зараз ви читаєте новину «"Іде війна за українські серця. Якщо виграємо на культурному фронті, переможемо й збройно"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути