"Із портрета Шевченка зробили мішень і стріляли йому в лоба"

Катівню виявили на території дитячого садка, там був навіть електричний стілець

Живу в селі неподалік кордону з Росією і щодня 13 років їздила на роботу у школу до Харкова. О п'ятій ранку 24 лютого ми з донькою вже були в підвалі, бо навколо все вибухало. А за кілька годин у село заїхали російські військові. Стягли український прапор, потовклися по ньому. Чоловік мій – прикордонник, тож був на службі, й це сильно зацікавило ворогів. 3 березня троє з них явилися і почали допитуватися, де Михайло. Відповіла правду: зв'язку нема, світла нема, інтернету нема, тож нічого не знаю. Пізніше довідалася, що нашу квартиру росіянам показав місцевий. Пальцем ткнув, а вони тоді направили кулемет у наше вікно.

Чомусь Липецька сільська рада, якій підпорядковується наше село, не спрацювала на початку війни. Треба було знищити списки атовців, військових, поліцейських. У мене є здогад, що цього не зробили навмисно ті, хто чекав на "русский мир".

 

На допит мене забирали тричі, хоча ховалася в різних місцях. Погрожували зброєю, лякали, душили шнурком, намагалися зґвалтувати. Усе хотіли знати, де чоловік, де атовці, депутати. Казала, що в нас своїх нема, а приїздять із Харкова. Забрали телефон і машину, обшукали будинок батьків. Не подобалося їм, що я вчителька української мови. Казали, що працюватиму на Росію й отримуватиму 40 тисяч рублів. Я не розуміла, багато це чи мало і як узагалі таке можливо.

Після допитів поверталася із сусіднього села у своє пішки, а дорогою саме почалася агітація за Росію, з машин лунало: "Дорогие братья і сестры". Спочатку подумала, що це чийсь похорон. Дійшло, що й сюди еленерівці приперлися. Зрозуміла, що спокою нам не буде і треба тікати.

Виїжджала разом із Вірою, свекрухою та її донькою. Їхали через Росію. Це був єдиний варіант: у Харків не пускали, зеленого коридору не давали. Оскільки ми були одними з перших, фільтрацій на кордоні не було – їх іще не вигадали. Дивилися косо, моніторили моє прізвище, але пропустили.

Біженський автобус довіз із Москви до кордону з Латвією. Там уже мордували, чоловіків затримували. У самій Латвії приймали гостинно. Господарі поставили на стіл жовто-блакитні квіти. А потім волонтери допомогли дістатися поромом у Німеччину. Вибрали цю країну, бо звідси ближче додому повертатися. Під Гамбургом живемо, є прямі рейси до Львова, Харкова, Києва.

Півтора місяця жили в таборі для біженців, під нього переробили військову базу. Мешкали в казармах, а на полігонах тренувалися наші військові. Серед біженців багато сирійців. Їхні діти й наші одразу починали гратися.

У Німеччині нам призначили виплати. Дали нову постільну білизну, місцеві багато хороших речей позносили. Нині ми живемо в гуртожитку. Його побудували для українців у травні. Меблі новісінькі, ми з плівки їх розпаковували. Мешкаємо у трикімнатній квартирі: дві кімнати займає наша родина, у третій живуть мати й донька з Херсона. У нас своя кухня, душ і туалет.

15 жовтня ходили на багатотисячну акцію "Стоп бізнес". Закликали, щоб німці не підтримували економічно Росії, а давали нам зброю. Хоча мітинг і український, німці нас підтримували. Взагалі вони – великі молодці. Прокидаються о п'ятій ранку, о сьомій – на роботі. Зате о 13:00 уже вільні.

У рідне село плануємо вертатися, але перебудемо спершу в Харкові. Бо страшно, не знаю, як там жити після росіян. Скільки такого є, що залишали гранати під подушками, а розтяжки – в ліжечках. Доньці 5 років, не можу наражати її на небезпеку.

Батьки мої жили в окупації, навідріз відмовилися кудись їхати. Вони ходили в нашу квартиру після звільнення. Дім, дякувати Богу, вцілів, а от квартири стояли відчинені. Там побували непрохані гості. І от батьки дивляться, а нема художніх українськомовних книжок, нема моїх учительських посібників із розробками уроків, із підготовкою до ЗНО. Не знаю, де вони: спалили їх чи викинули, чи забрали, а замість них на дивані – три збірки Пушкіна. Мовляв, читайте правильну літературу. І телевізора нашого нема, і пралки. А замість неї в коридорі стоїть чужа.

Батьки, як був зв'язок, нічого нам не розповідали: "Усе нормально". А яке ж воно нормально, як їхня хата між Росією і Салтівкою в Харкові, над головою постійно щось свистить. Їм прилетіло тричі, але обійшлося: лише дах пошкоджений, вікна вибиті, альтанку розтрощило. Батько працював сторожем у психоневрологічному інтернаті. Туди перестав їздити, бо й обстріли, й міни. Ночували вони в гаражі біля погреба, а виходили лише на город і по гуманітарку. Боялися всього, ні з ким не спілкувалися.

Я на початку місяць не могла до них додзвонитися. А як вийшло, то це така фантастика, всі наплакалися. Хоч і була можливість їх вивезти, батько не хотів кидати хату, а мама – тата. На вулиці змайстрували плиту й готували їжу і собі, і собакам, і курям, і качкам. Качки так лупили каченят багато, що не було куди їх дівати й чим годувати. Батько відвіз птицю з малими в сусіднє село й обміняв на мішок зерна.

У батьків було радіо, й вони чули наші новини. Тож росіяни не могли збити з пантелику. А коли тато видивився, що нікого не було, рушив до школи і зняв прапори – російський і ЛНР.

Нині в село не пускають жителів, бо йдуть слідчі дії, там виявили катівні на територіях дитячого садка й навчально-виробничого комбінату. Там навіть електричний стілець був, і в обласній психіатричній лікарні в підвалі людей катували. Забирали туди атовців, людей з українською позицією, хто не хотів "русского мира" чи той просто не подобався.

Зник сусід, дядько Анатолій. Йому років під 60. Досі не можуть знайти. Ходять чутки, що він передав відомості Збройним силам України про розташування російських військ. Нема й мого однолітка Сашка Рєзніка, він атовець.

В однієї жінки чоловік – у ЗСУ і троє дітей, то ховалися, а старша донька – їй 18 – переодягалася в хлопця. І ця родина попідбирала 11 собак, дев'ять котів, 11 кіз і турбувалася про них.

Один чоловік не витримав перевірок документів, вибухів. Повісився в березах.

До війни в Липцях жили понад чотири тисячі людей, тепер менш як тисяча. Багатьох вивезли в Росію – на Далекий Схід чи в Сибір.

Якби я лишилася в селі, мені світила б катівня. У школах найбільше глумилися над кабінетами української мови та літератури. З портрета Шевченка зробили мішень і стріляли йому в лоба. У росіян велика ненависть до всього українського, освіти зокрема. В одному селі директорка школи не погодилася працювати під російським прапором. Хотіла до Харкова виїхати, а на блокпосту в них список директорів шкіл. Одразу: "Какую информацию, сука, везешь в Харьков? – і ствол під шию. "Убивайте отут мене на моїй українській землі", – каже. Їй мішок на шию – і в якийсь підвал, тримали п'ять днів без води та їжі, навколішки ставили, а тоді кинули до полонених жінок.

Як люди зраділи, коли їх звільнили! Ожили. У батьків навіть голос змінився. Мама така: "У нас справи. Ідемо дізнаватися, як балони газом заправляти, кому дрова привезуть". Їм досі не віриться, що це все насправді відбувається.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×