четвер, 24 жовтня 2019 14:45

Коли помер Сталін, мати сказала: "Ой, що ж це тепер буде", а вітчим, тихо: "Слава Богу"

У класичній музиці застій триває із 1970-х

Моя мати була росіянкою. Після вузу її направили на роботу в Кривий Ріг. Брала участь у будівництві Криворіжсталі. Жила в селі Глеюватка, звідки родом мій батько. У війну був партизаном. Його затримали нацисти, а він так вправно забалакав по-їхньому, що подумали: німець із колоністів. А він – український селянин, який добре вчився у школі.

Вони з матір'ю розлучилися, коли мені було півтора року.

Батько був ласий до жінок. Із вітчимом переїхали до Києва, коли мені було 3. Спершу жили біля кінотеатру "Київ", а тоді перебралися на вулицю Різницьку.

Небагато можу пригадати про вітчима. Він помер, коли мені було 9. Приходив додому пізно, часто бував у відрядженнях. Працював інструктором ЦК. Писав правдиві звіти про те, що бачив, – завідувач відділу брав те все, зіжмакував, викидав і казав: а тепер напиши, як треба.

  Володимир ШУМЕЙКО, 70 років, композитор. Народився 21 січня 1949-го в селі Глеюватка Криворізького району на Дніпропетровщині. Мати – інженер-будівельник, батько – вчитель. Розлучилися. У Києві закінчив музичне училище імені Рейнгольда Ґлієра та консерваторію, зараз – Націо­нальна музична академія імені Петра Чайковського. Від 1976 року – член Спілки композиторів України. Викладав музично-теоретичні дисципліни в Київському інституті культури. Був редактором у видавництві ”Музична Україна”. Пише переважно камерну музику. Має твори для симфонічного оркестру, серед них – ”Сонети мужности” для чоловічого голосу на вірші Василя Симоненка, ораторія ”Незнаному воякові” для хору на вірші Олега Ольжича. Автор музики до фільмів ”Меланхолійний вальс”, ”Для домашнього огнища” Бориса Савченка, ”Сорочка зі стьожкою”, ”Judenkreis, або Вічне колесо” Василя Домбровського, ”Кайдашева сім’я” Володимира Городька. ”Авангардистом ніколи себе не вважав. Серед кумирів ХХ століття в мене Бела Барток, Вітольд Лютославський і Борис Лятошинський, а із сучасних – Гія Канчелі, Арво Пярт, Євген Станкович і Авет Тертер’ян”. Викладає італійську, іспанську й англійську мови. Знає польську, португальську, чеську, словацьку та білоруську. Одружений. Від першого шлюбу є двоє синів і донька, від другого – двоє синів і пасерб. Має восьмеро онуків. Живе у Ворзелі під Києвом
Володимир ШУМЕЙКО, 70 років, композитор. Народився 21 січня 1949-го в селі Глеюватка Криворізького району на Дніпропетровщині. Мати – інженер-будівельник, батько – вчитель. Розлучилися. У Києві закінчив музичне училище імені Рейнгольда Ґлієра та консерваторію, зараз – Націо­нальна музична академія імені Петра Чайковського. Від 1976 року – член Спілки композиторів України. Викладав музично-теоретичні дисципліни в Київському інституті культури. Був редактором у видавництві ”Музична Україна”. Пише переважно камерну музику. Має твори для симфонічного оркестру, серед них – ”Сонети мужности” для чоловічого голосу на вірші Василя Симоненка, ораторія ”Незнаному воякові” для хору на вірші Олега Ольжича. Автор музики до фільмів ”Меланхолійний вальс”, ”Для домашнього огнища” Бориса Савченка, ”Сорочка зі стьожкою”, ”Judenkreis, або Вічне колесо” Василя Домбровського, ”Кайдашева сім’я” Володимира Городька. ”Авангардистом ніколи себе не вважав. Серед кумирів ХХ століття в мене Бела Барток, Вітольд Лютославський і Борис Лятошинський, а із сучасних – Гія Канчелі, Арво Пярт, Євген Станкович і Авет Тертер’ян”. Викладає італійську, іспанську й англійську мови. Знає польську, португальську, чеську, словацьку та білоруську. Одружений. Від першого шлюбу є двоє синів і донька, від другого – двоє синів і пасерб. Має восьмеро онуків. Живе у Ворзелі під Києвом

Вітчим був якщо й комуніст, то чесний. Думав, що можна щось виправити. Коли помер Сталін, мати сказала: "Ой, що ж тепер буде", а він тихо: "Слава Богу". Дивилася на нього й думала, що живе з ворогом народу, розповідала. Їй пропонували вступити в партію, але вітчим одрадив.

Ми з хлопцями подивилися радянський фільм, де критикували попів, то й собі почали їх висміювати. Аж батько кличе. Це був єдиний раз, коли я по сраці отримав. Інструктор ЦК повчив мене "політкоректності".

Смерть вітчима стала для мене й брата величезною втратою. Був молодий, ніколи не скаржився на здоров'я. Після чергового відрядження поїхав у санаторій, і нам повідомляють, що в нього розрив серця. Казали, з чоловіками його віку таке буває. Але хтозна, чому так сталося. Такі люди були не дуже потрібні системі, у неї не вписувалися.

У 92-й школі на вулиці Леніна (теперішня Богдана Хмельницького. – Країна) училися діти партійної верхівки й творчої інтелігенції. Моїм однокласником був син письменника Михайла Стельмаха – Ярослав. Він став яскравим прозаїком і драматургом. Учителі з дітьми на перервах розмовляли українською, що Києву було непритаманно. Потім ця школа двічі горіла – й педагогів розкидали по інших закладах.

Початкову музичну освіту отримав у студії при Палаці заводу "Арсенал". Мені пощастило з учителем. Валерій Кравець був людиною з добрим музичним смаком.

У студії на мене дивилися з надією. Тому вирішив вступати до музичного училища на баян. Потрапив у клас до Івана Івановича – брата композитора Миколи Різоля. Він був сильний викладач, але ми з ним мали деякі непорозуміння. Я часто ходив на концерти – до філармонії, в оперу. Дивився, наприклад, як веде себе на сцені диригент Стефан Турчак. Перейняв його збентеження музикою, несамовитість при виконанні. А Іван Іванович: "Зовні не треба це проявляти, музикою передай". Можливо, якби я був старший, порозумілися б.

Сольфеджіо й гармонію викладала Лія Малявська. Загадала гармонізувати якусь мелодію. Коли я приніс завдання, це стало для неї несподіванкою. А хлопці кажуть: та він музику пише. Я насправді її не нотував, це були імпровізації. Захотіла послухати. А тоді зібрала теоретичний відділ, і там вирішили, що мені варто вступати на композиторський до консерваторії. А для цього мушу повчитися на музично-теоретичному відділі в училищі. На третьому курсі склав іспити й перевівся.

Моїм учителем був Валерій Подвала. Допоміг зрозуміти: інтонація – це невід'ємна частина музичної свідомості й людського спілкування взагалі. Подвала належав до покоління Грабовського, Сильвестрова – молодих композиторів-авангардистів. Але тримавсь осторонь. Не в усьому з ними погоджувався.

На другому курсі училища я почав щось писати, награвати на фортепіано прелюдії. До консерваторії вступив 1968-го. Мій викладач Мирослав Скорик був на 10 років старший. Він був гарним прикладом – молодий, успішний, україномовний.

Тоді я дізнався, що людей, які приходять до пам'ятника Шевченку 22 травня, арештовують. Мене це неприємно здивувало. Хтось сказав: ти ж українець, чому своєю мовою не говориш? Перейшов на українську.

До третього курсу поводився зухвало й навіть провокаційно. Міг прийти в консерваторію в блакитній сорочці й жовтій нашийній хустині. На ногах були постоли, а в руках замість портфеля – плетений кошик. Це було таке самоствердження й вияв національної свідомості.

Автор: фото надане Володимиром Шумейко
  Композитор Володимир Шумейко (сидить) чекає початку репетиції Київського квартету саксофоністів. На сцені Національної опери мають грати його твір. 1988 рік
Композитор Володимир Шумейко (сидить) чекає початку репетиції Київського квартету саксофоністів. На сцені Національної опери мають грати його твір. 1988 рік

Коли закінчував третій курс, після іспиту з політекономії працівниця відділу кадрів попросила зайти в кабінет. Побачив двох чоловіків. І так жартома: а-а-а це хлопці з КДБ, будуть мене, мабуть, бити. Так і сказав, дурний. А вони тільки переглянулися: "Ми за вами спостерігаємо, ви були радянською людиною, чесною, порядною. Ваша душа почорніла. Розумієте? Треба цю чорноту на папері викласти. А інакше постає питання про членство в лавах комсомолу і подальше навчання". Запитали, хто в консерваторії розмовляє українською. Мав назвати всіх поіменно. Сказав, що ректор, викладачка історії української музики, пару галичан. Цього було недостатньо: "Подумайте добре".

Кум порадив відмовитися від свідчень. Бо невідомо, що може бути з тими людьми. Так я й зробив. Кадебіст прочитав, і в мене було враження, що йому навіть легше стало. Відпустив. Після цього я вже знав, де та червона риска, через яку не варто переступати в спілкуванні. Став обережніший.

Після консерваторії мене направили працювати до Рівного. Три роки викладав сольфеджіо, гармонію, народну творчість. Постійно їздив до Києва. У мене вже було двоє дітей – Тарас поїхав із нами, а Оксана залишилась у столиці з бабою.

1976-го вступив до Спілки композиторів. Міг продавати свої твори Міністерству культури. Коли приносив музику до видавництва, була певність, що надрукують.

Перший успіх – твір для оркестру народних інструментів Українського радіо. Це була спроба нового використання цимбалів, бандури, сопілки, зозульки в українській музиці. Хтось із редакторів, послухавши запис, подумав, що я грав на синтезаторі.

Маю три твори, які називаю "виповідь". Це спроба знайти наш відповідник до слова "симфонія". Перша й третя – для камерного оркестру, друга – для українських народних інструментів.

У 1970-х задзвонив композитор і мій кум Микола Каландьонок: "Володю, хочеш програвача?" Звичайно, хочу. "Іди до мене, віддам, собі купив нового". Вдома ніякої пристойної сумки не знайшлося, взяв мішок для картоплі. Кум на мене подивився трохи здивовано, хоч йому й відома моя безпосередність. Я взяв того програвача і пішов на трамвайну зупинку біля Печерського мосту. Вже сутеніло. Стоїть літній міліціонер і дивиться з підозрою. А я, крім того, що ніс програвач у мішку, мав сандалі на босу ногу. У радянському суспільстві це було надто сміливо. Свідчило про буржуазний смак.

Міліціонер зупинив – що це в тебе таке? Він був сільським дядьком, говорив українською мовою – це мене підкупило. Відповів, що взяв у кума програвач. Попросив показати. Я розкрив мішок, а він: "Ага, я зараз як нахилюсь, а ти мене по шиї". А паспорт є? У мене був при собі. Він бере документ – і в кишеню. Тепер, каже, підемо в міліцію. Сідаємо на трамвай, дістаємося моєї зупинки, навпроти якої був відділок. Спитали, де працюю. Відповів, у видавництві "Музична Україна". – "А, композитор. То будеш камерну музику писати". Відповів: "Це якраз мій напрямок". Години дві посидів у мавп'ятнику.

Наприкінці 1980-х режисер Борис Савченко запропонував написати музику до кінофільму "Меланхолійний вальс". Якщо композитор пише лише академічну – для певного кола слухачів, то замикається у своєму просторі. З нього часом необхідно вийти. Кіно мені в цьому допомогло.

Незалежність я сприйняв із величезними сподіваннями. До цього майже 10 років жив на творчих хлібах. У 1990-х закупівлі з боку Міністерства культури дедалі зменшувалися, музичні видавництва, кіно занепадали. Я не знаю, як сьогодні живуть композитори. Може, хтось отримує який грант. Але чи багато таких? Декому з мого покоління виплачують невелику президентську стипендію, дяка й за це.

Для мене композиторство – вже не фах, а втіха. Розквіт кар'єри припав на 1980-ті. Мої твори лунали на радіо, їх виконували в концертних залах усього СРСР. Від середини 1990-х більше пишу до шухляди. Через відсутність замовлень відпала звичка дотримуватись дедлайнів. Професія перетворилася на "чисте мистецтво" – один чи декілька творів можна дописувати, вдосконалювати до нескінченності.

У класичній музиці триває доба застою. Почалася у 1970-ті. Студентом я читав польський журнал Ruch Muzyczny. Натрапив на статтю, що якість твору визначає наявність прийому, якщо ще ніхто не застосовував. Тобто композитор перетворюється на вправного ремісника. Найвищий рівень майстерності у музиці – це коли слухач просто захоплений настроєм твору, красою звуку.

Останнього разу мою музику виконували рік тому у ворзельському "Уваровському домі". Пролунали "Думка й Шумка". Виконавці – лауреати міжнародних конкурсів Ольга Аколешнова – скрипка та Микола Чикаренко – фортепіано. "Думка" – це прелюдія, а "Шумка" – скерцо. Українські композитори почали давати такі назви своїм творам у ХІХ столітті, що було своєрідною українізацією класики. Але в ХХ столітті цю традицію перервано. Останній, хто її дотримувався, був Микола Лисенко.

Зараз ви читаєте новину «Коли помер Сталін, мати сказала: "Ой, що ж це тепер буде", а вітчим, тихо: "Слава Богу"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути