"Коли треба було розплатитися в ресторані, гроші діставав зі шкарпетки"

На гастролях у Польщі актори продавали техніку й капронові колготки

Коли я народилася, медсестра сказала матері: "Ты такая хорошенькая, а такого уродца родила". Мати не розуміла тих слів.

Друга світова війна застала нашу сім'ю в місті Любачів у Західній Україні. Зараз це територія Польщі. Батько був історик, мати – стоматолог. Неподалік нас стояла військова частина, й було чути, як солдати співають "Полюшко-поле". Раптом із неба почали падати бомби. Люди стали тікати з міста. Нас врятувала двірничка, сховала всіх за шафу – сестру, мене й батьків. Закидала подушками, там і пересиділи.

 

У матері лікувала зуби жінка, яка зійшлася з німцем. Вона допомогла зробити для нашої сім'ї пропуск, щоб виїхати з Любачева у Шполу.

Якось із дітьми гралися на ковзанці, прибігає баба з криком: "Сироти мої, йдіть попрощайтеся з батьками, бо їх забирають у гестапо". Батька заарештували за доносом. На війну не взяли через хворі очі. По радіо з Москви слухав, що робиться на фронті. Товариш його здав. Батько з матір'ю були в різних камерах, дідо носив їм передачі. Востаннє бачилися в коридорі, коли його вели на допит. Сказав: "Пашенька, бережи дітей". Його розстріляли.

Матір відпустили завдяки німецькому капітану-архітектору. Жив в одному з нами будинку. Вирішував, які міста зносити, а які лишати. Все казав, що в нього теж є кіндери. Порадив виїхати, бо можуть знайти іншу причину для арешту.

Ми повернулися в Західну Україну, де вже мали знайомих. Мати вийшла заміж за інженера Юрія, який давно залицявся. Його сім'я казала, що мати ворожка, бо бере її з двома дітьми. У Добромилі винаймали в поляків кімнати на другому поверсі. З вікна було видно кукурудзяне поле. Недалеко були костел і водокачка, звідки ми брали воду. Місто переходило з рук у руки. Вели то наших, то німецьких полонених. Одного разу виглянула за двері, а там солдат сидить під "Катюшею" із перебинтованою головою, весь у крові. Розплакалася.

Якось серед ночі постукали у двері, ніхто не відчиняв. А мати вже була вагітна моїм братом Олегом, мала наро­джувати через місяць. Коли спускалася, я пішла за нею. Підлітає господиня й просить не відкривати. Мовляв, то прийшли нас різати. Потім стукали двоє наших і один німець. Наказали відчинити підвал. Звідти винесли шматок масла, загорнутий у капустяне листя. Подивився той німець на вагітну матір і наказав лишити.

Ми переїхали у Стрий, бо тата Юру направили працювати на завод і дали кімнату. Мати відкрила вдома стоматологічний кабінет. Пацієнти розплачувалися продуктами.

Люди там після війни ходили модно вбрані. На місто дві кравчині прекрасно шили. Було багато військових, бо стояла танкова дивізія і діяв великий аеродром.

У батьків з'явився знайомий, який вів мистецький гурток. Почала там займатися. Як пішла у Стрию в театр, то здалося, що нічого кращого в житті не бачила. Артистки мали довгі вії, яскраві костюми. Найбільше дивувало, що вони в антракті курили.

Хотіла стати викладачкою російської або зарубіжної літератури. Тато Юра повіз мене вступати в інститут до Києва, бо мав там рідню. Побачили оголошення, що в театральний набирають раніше, ніж у педагогічний. Вирішила спробувати. Пройшла перший тур. Потім наді мною шефство взяв хлопець із режисури, спитав, який монолог я підготувала. В мене нічого не було, бо не знала, що таке треба. Дав монолог. П'єси сказав не читати, тому що вона трагічна. Лише вивчити уривок напам'ять. Так і зробила. Коли розказувала, вмилася слізьми, бо шкода стало героїню. Це було так щиро, що один професор сказав: "Оцю малу беру до себе".

Винаймала кімнату. В інституті подружилася з Ларисою Солнцевою (актриса й режисерка, 1935–2020. – Країна). Вона навчила мене пити вино. Собі наливала кружку, а мені – чарочку. Казала, що у професії це знадобиться. Якось вона захворіла, і я хотіла її провідати. На курсі сказали не йти, бо вона заразна. Виявилося, Солнцева зробила аборт. Від мене це приховали, бо я й слова такого не знала. Здавалося, як поцілуюся по-справжньому, то обвиснуть груди й мати про все дізнається.

На третьому курсі я почала отримувати персональну стипендію, грала ролі. Йшла вулицею, а Лариса бігла за мною і кричала: "Нездара, за що тобі це все дали?" А коли я вперше взула підбори, казала, що в мене ноги, як сірники.

 

Я зустрічалася з хлопцем. Водив мене в ресторани. Коли треба було розплатитися, гроші діставав зі шкарпетки.

Та я більше любила самотність. Йшла іноді додому, купувала п'ять заварних тістечок і чудесно проводила час наодинці.

На четвертому курсі в дипломній виставі мене побачив режисер Львівського театру юного глядача Олександр Барсегян. За кулісами спитав, чи хочу працювати у Львові. Погодилася. В колективі всі мене одразу полюбили. Хоча одна артистка казала, що маю негарні лікті.

Познайомилася з Романом Віктюком – чудовий і талановитий. Зіграла з ним дві вистави. Обожнював жіночу гримерку, сидів у нас постійно, ми багато жартували.

Повезли в польський Жешув спектакль "Я тебе знайду". Роман там отруївся. Не знаю, чим, бо алкоголю не пив. Нас добре годували – якщо це були котлета чи відбивна, то порція розміром із тарілку. Мабуть, переїв. То мене тоді кликали: "Іди, рятуй свого Віктюка".

У ті часи всі щось везли в Польщу на продаж – техніку, електроніку, навіть капронові колготки. Так непогано зароб­ляли. Не знаю, що віз Віктюк, але він тоді купив собі тканину на костюм темно-зеленого кольору. Любив гарно вдягатися. А я боялася щось везти, то вистачило тільки на бюстгальтер.

Мій чоловік Юрій Сатаров уперше побачив мене ще на дипломній виставі. Був тоді одружений із старшою на два роки жінкою. Коли я його знову зустріла, то вона вже була заміжня за його другом, мала дитину. Він знімався у Параджанова й Мащенка.

Якось на Новий рік у Будинку актора подруга порадила звернути увагу на Юрія. Дивлюся, а він під ялинкою корчиться зайчиком, всі хихочуть. Моя сестра каже: "Запроси його до нас на Різдво". Я послухала. Був пісний стіл. Але Юра наминав так, що мати сказала: "Наша людина, бо добре їсть".

Ми зустрічалися рік. Перші три місяці навіть не цілувалися. Якось Юра захворів, треба було провідати. Він жив у господині зі своїм другом і його дружиною. Я взяла із собою сестру, бо не могла сама піти до чоловіка у квартиру. Він лежав накритий пальтом, і тут раптом дзвінок у двері. Відчиняю. Переді мною стоїть якась жінка й каже, що вона його дружина. Швидко прошмигнула повз мене. Їй назустріч вийшла дружина Юриного товариша. Наказала забиратися.

Вирішили, що будемо одружуватися, але весь час були зайняті. Сестрина подружка працювала в загсі й мала домовитися, щоб нас розписали. Мене на церемонію викликали з репетиції, у шароварах. Потім пообідали в моєї матері й повернулися в театр грати виставу. Через тиждень приїхала свекруха. Всі разом пообідали. Після цього вже змушена була йти ночувати до законного чоловіка.

×