– Спочатку дорослі переселенці скаржилися на те, що їхні діти стають агресивними або, навпаки, замикаються в собі, підвищується тривожність. Трапляються випадки, коли в школі називають "сепаратюгами". Найскладніше підліткам: вимушений переїзд наклався на вікову кризу – коли вони мають психологічно відокремитися від батьків, стати самостійними. В цьому віці дуже важливі зв'язки з друзями, розлучитися з ними важко. Бувають ситуації, коли батьки підлітка налаштовані патріотично, а друзі – навпаки. І він чи вона конфліктує зі своїм новим оточенням, бо намагається зберігати вірність друзям. Багато сімей повернулися додому саме через проблеми з дітьми. Мій 16-річний син також не хотів залишати Алчевськ через друзів, довелося виманювати його.
Свої проблеми батьки-переселенці намагалися тримати в собі. Коли пояснювала, що всі ми переживаємо травму втрати, жінки починали плакати. Вимушене переселення є сильним стресом для людини, навіть якщо вона цього не усвідомлює. Багато людей винять себе в тому, що трапилося. Мовляв, ми не захистили своє місто. Замість того, щоб вийти на демонстрацію, коли це ще було можливо, глузували з тих, хто повилазив із російськими прапорами. Доки одного дня зрозуміли, що України навколо вже немає. Зараз дві типові реакції: людина вважає себе винуватою або звинувачує в усьому інших.
У торговельно-розважальному центрі "Дрім Таун" спостерігала сцену: волонтери роздавали переселенцям одяг, посуд, іграшки. Дехто почав звинувачувати дівчат: "Ви, мабуть, собі все найкраще позабирали!" Волонтери були шоковані. Подібна реакція не спрямована особисто на тих, хто попав під гарячу руку. Це злість на ситуацію, владу, Всесвіт. Реакція не співмірна подразнику. Образно кажучи, людина може кинутися з кулаками на того, хто наступив їй на ногу.
Протилежна реакція – надмірна пригніченість, відстороненість від усього, неспроможність зосередитись. Якщо така людина влаштувалася працювати, керівнику варто пам'ятати: доки не минув період адаптації, вона може робити елементарні помилки. З другого боку, якщо переселенців не брати на роботу, то їхня адаптація значно ускладниться. Тим, хто звинувачує себе, можна казати: "Так, тоді ви не проявили своєї громадянської позиції, але зараз маєте можливість робити щось для суспільства. Запобігти повторенню донбаського сценарію в інших областях".
Моя сім'я теж пережила травму переміщення, але зараз спостерігаю покращення в наших відносинах. Через різний тип реакції на стрес, члени родини можуть втратити взаєморозуміння. Найчастіше чоловіка охоплює апатія, а дружина стає занадто активною. Або навпаки, чоловік докоряє жінці: "Чого ти ревеш цілими днями? Ми живі, цілі, з нами все гаразд".
Ті, хто виїхав на початку конфлікту, вже починають пристосовуватися. Їхні реакції стають нормальними. Зазвичай на це йде близько півроку. Окремо треба говорити про проблеми людей, що виїхали із зони АТО пізніше, наприклад, минулої зими. Багато з них потрапляли під обстріли, звикли до постійної присутності озброєних терористів. Їхній стрес набагато сильніший і може розвинутися у так званий посттравматичний стресовий розлад. Він характеризується нічними кошмарами, недовірою до інших. Спогади про подію, що спричинила травму, супроводжують прискорене серцебиття і дихання, нудота, напруження м'язів. Розлад може стати хронічним, і людина потребуватиме допомоги психіатра.
До війни до мене часто зверталися ті, хто пережив насилля: фізичне, сексуальне або психологічне. Помітила особливість: людина, яка має нормальні уявлення про побутову агресію й насилля, легше розуміє, що війна стала результатом дій Росії проти України. А ті, хто схильний виправдовувати насильника в побутових ситуаціях, казати, що жертва "сама дала привід", зараз говорять: "Якби не Майдан, то й війни не було б".
3 
1
Коментарі