"Нас у класі було 22. Лише троє пішли навчатися"

5

ЯК ЖИВЕ МОЛОДЬ У ГЕОГРАФІЧНОМУ ЦЕНТРІ ЄВРОПИ

У п'ятницю близько десятої ранку Іван Ярінко їде в забитій маршрутці додому з райцентру Рахів. Виготовляв картку у банку.

Іван – родом із села Ділове на Закарпатті, за 50 км від кордону з Румунією. При в'їзді до нього височить присвячена географічному центру Європи блискуча металева стела. 1887 року його позначили тут австро-угорські науковці.

Іван стоїть у проході маршрутки, тримається за поручень. На середньому пальці виблискує срібний перстень із чорним каменем. Худорлявий, у модній куртці та джинсах. Поруч на сидіннях – дві жінки розмовляють про роботу на складі у Чехії. За ними – чоловік по телефону з'ясовує ціну на робочу польську візу. Більшість жителів Ділового працюють за кордоном – у Чехії, Словаччині, Польщі.

 

Іван виходить у центрі села. Знайомимося. Ледь потискає мені руку. Він навчається на "міжнародній економіці" та заочно здобуває фах вчителя географії у двох вузах. У школі хотів стати перекладачем.

– З англійською не склалося. Вирішив мати справу з фінансами, – каже Іван. – Мріяв вивчитися, працювати у банку, згодом мати жінку. Зараз реально дивлюся на речі – у селі чи найближчих містах знайти роботу неможливо.

Троюрідна сестра вивчилася й пішла працювати у податкову в Рахові. Щоб отримати місце, заплатила тисячу доларів. Попрацювала півроку. Навіть не відробила хабар.

Жінка двоюрідного брата працювала на міжнародній митниці на кордоні зі Словаччиною. Заплатила чотири тисячі доларів. Але теж довго не протрималася.

Я пішов влаштовуватися касиром-консультантом у банк у Рахові. Сиджу, розказую про себе в кабінеті начальника відділення. А через 15 хвилин розмови він говорить: "Ми беремо на роботу тільки дівчат".

Тому їжджу за кордон. Востаннє, з липня до листопада минулого року, працював у Чехії у фірмі з ізоляції дахів. Отримував 23 тисячі гривень на місяць. Чимало забирала оплата квартири, проїзний, оформлення документів на перебування у країні.

 

Коли повертаюся, доводиться бігати в університеті, усе доздавати. Змучуюся від цього.

Але треба платити за гуртожиток 500 гривень на місяць, за навчання – у Львові 10 тисяч гривень на рік, у Франківську – 5 тисяч. Батько допомагає. Він на заробітках.

15 тис. грн – зарплата, яка влаштувала б Івана в Україні. При цьому він не погоджується їздити на роботу далі, ніж 20 км від свого будинку.

– Тоді доробив би ремонт, – каже. – Якби з'являвся залишок, виділяв би його на дитячий майданчик у селі. Щоб із тих грошей була користь громаді.

Опівдні за стійкою бару-ресторану порається Світлана, на вигляд років 35. Підкладає у піч дрова.

– П'ять років у Чехії вчилася піцу робити. І 10 років тут, – жінка прибирає з барної стійки склянки з-під соку. – Нема тут молоді чого робити. Але не скажу, що погано живемо. Може, через те, що люди у нас трудолюбиві. Ліс дає ягоди, гриби. У сезон всі йдуть їх збирати, здають закупівельникам.

У Чехії молоді не легше живеться. Виповнилося 18 років – пішов вон із дому. Зі мною на кухні працювала їхня студентка. Сама себе утримує, бо батьки не допомагають. А ще – усі в кредитах.

– Завжди ходили звідси на заробітки. За Союзу мої батьки їхали до Києва, у Москву, – каже 38-річний Василь, батько чотирьох дітей. Із товаришем – єдині відвідувачі бару. Перед ними на столику графин із горілкою, розсипані на тарілці чипси, зелений лимонад у склянках. – Я проробив за границею 10 років. Мене постійно тягнуло додому. Але працював, аби щось краще построїти, а не елементарно прожити.

До бару заходить 20-річна Вікторія Варга. Через плече перекинула товсту темно-русу косу, губи нафарбувала бордовим. Працює тут півроку, тиждень через тиждень, офіціанткою. Після школи навчатися не пішла. Раніше працювала на гірськолижному курорті "Буковель" і продавцем у Діловому.

 

– У школі хотіла йти на перукарку або медсестру. Але подумала: за навчання платити, потім за місце – платити. Дивилася по інших – мало хто влаштувався по професії. Ішли барменами, на заводи. Нас у класі було 22. Лише троє пішли навчатися.

Найближчі п'ять років хотіла б поїхати за кордон на заробітки. А потім будувати тут сім'ю. Але доки мама у Чехії, доглядаю за бабусею і 10-річним братиком.

Мама допомагає коштами. На карманні розходи сама заробляю. Як відкладу тисячу-дві, то можу купити джинси, кофточку, кросовки. Але то випадає раз на місяць. На шопінг їду в Рахів, або у Бичків – там є базар.

– Що робитимете сьогодні ввечері? – цікавлюся.

– Той інтернет уже дістав! Без нього було цікавіше. Діти гралися у ховачки, у м'яч. А тепер рідко таких побачиш на вулицях – усі сидять по домах. Оскільки я ще незаміжня, то влітку з дівчатами ходжу у волейбол пограти.

– Хіба чоловік не пускатиме?

– Одразу діточки мають піти.

У Діловому живуть 3,5 тис. людей. Робочі місця дають державні установи, магазини, бари. Дехто служить у прикордонниках. Є лісництво, занедбаний мармуровий кар'єр і заморожений золоторудник.

24-річна Мирослава Гринчук третій рік викладає українську мову й літературу у шостих і сьомих класах. Директорка пропонує нам поговорити у її кабінеті.

– З дитинства мріяла бути вчителем, – Мирослава сідає на стілець біля директорського столу. Вона – тендітна, у вузьких джинсах, блискуче чорне волосся спадає на плечі. – Зразком для мене була класна керівничка. У 17 років не думаєш, що в Україні робота вчителя малооплачувана.

Мої батьки – економісти. Живу з мамою. Тато – за кордоном. Інколи мені фінансами допомагає.

– Чого у Діловому хочуть жінки?

– Вийти заміж, народити дітей, мати благополучну сім'ю. Я свого судженого ще чекаю. Зараз хлопці якісь нестримані, невиховані. Хороших уже розхапали. З іншого боку, тут усі чоловіки їдуть за кордон. Доводиться жити у розлуці. Правда, деякі дружини радіють, коли чоловік їде. Але частіше буває так: тільки побралися, не встигли відчути радості родинного життя, затишку, а чоловік уже мусить збирати валізи. Навіть мої учні говорять, що після школи планують податися на заробітки, і навіщо їм вчитися.

 

25-річного Сергія Чаплю застаю в бібліотеці. Вона займає дві кімнати в клубі. Сергій – в окулярах, малиновій спортивній кофті. Приніс у подарунок бібліотеці з десяток старих номерів National Geographic. Вони лежать купою на столі перед працівницею передпенсійного віку.

Із Сергієм заходимо до читального залу з двома рядами парт. У кутку експозиція показує побут гуцулів, які заселяють ці краї. Виставлені рушники, традиційний посуд, ремісничі інструменти.

Сергій сідає за крайній стіл. Він – безробітний. Закінчив юрфак івано-франківського відділення міжнародного університету "Україна". Вступив до аспірантури, але навчання залишив.

– Через фінансові проблеми, – розповідає. – Мав платити 12 тисяч гривень у рік. Вирішив, що воно того не варте.

Магістратуру закінчив із червоним дипломом. Пішов на практику до виконавчої служби в Рахові. Мене забирали туди з руками і ногами. Але працювати на мізерну зарплату не було бажання.

Поїхав до двоюрідної сестри в Київ. Намагався влаштуватися там. Однак через проблеми зі здоров'ям повернувся додому.

У мами була мрія, щоб я працював адвокатом, був у політиці. Їй головне – стабільність. А мене постійно несе не у ту стєпь. Планую їхати у Київ на курси при студії звукового дубляжу. Тягне до озвучки фільмів.

– А як же юриспруденція? – запитую.

– Не все так виглядає в житті, як нас вчать. На практиці побачив, що великих знань не потрібно. Всі питання вирішують по накатаній схемі. Це нудно.

Однокласники й друзі переважно працюють за кордоном. Хоча перспективи тут є. Звідси піднімаються в гори. Туристи ходять тут, як бомжики – нема, де притулитися, заночувати. Місця у нашому готелі дорогі. Потрібно відкрити хостел.

Провідники туристів приїжджають із Києва. Інколи не знають дорогу. Цим могли б заробляти місцеві. У лісі можна було б організувати велозмагання, – Сергій починає жестикулювати. – З друзями часто обговорюємо ці ідеї. Але у кожного сім'я. Приїжджають з-за кордону – беруться за ремонти.

Повертаються стомленими, фізично і морально. Перший тиждень по приїзді – забіжить, привітається і відпочиває вдома. Навіть у село не виходить. Сидять в інтернеті цілими днями. Я теж багато часу проводжу перед комп'ютером. Але й читаю чимало. Часто ходжу з друзями на стадіон. Навчив їх кидати фрізбі. Замовив його з Києва.

 

Романна, Еріка та Вікторія після шостого уроку виходять на шкільне подвір'я. Вони – найкращі учениці 11-го класу. Усі пов'язують майбутнє з англійською мовою.

– Планую йти на англійську філологію. Батьки підтримали мій вибір. Не хочуть, щоб жила, як вони. Кажуть: "Вчися, виривайся у місто, дивися світ. А в Ділове завжди зможеш повернутися", – говорить чорнява Романна Бойчук, 17 років.

Розмовляємо біля дверей школи. Вулицею проїжджають фури, які перетнули кордон із Румунією. Здіймають високо клуби пилу.

– Працювати хочу за кордоном, – продовжує Романна. – Особливо – у Великобританії, у величезному офісі, як у компанії Google. У мене друг працював у їхньому київському відділенні. Багато про це розповідав. На роботі можна комфортно відпочити, якщо стомився. Колеги привітні й позитивні. Його розповіді переросли в мою мотивацію.

– Теж вступатиму на англійську мову чи міжнародні відносини, – каже 16-річна Еріка Спічкей. Її мати – психолог. Батько – директор фірми. – Батьки мій вибір не підтримали. Від тата тільки й чула – фармацевтика, фармацевтика… Він має хороші знайомства у цій галузі. Але це – не по мені.

Після вузу повертатися у Ділове не планую. Краще жити у квартирі на 20-му поверсі і заробляти 20–30 тисяч гривень.

Їжджу в Івано-Франківськ, аби побувати в кіно, ­пройтися по кафе. Там навчається старша сестра.

Діловецькі хлопці – ні. У таких стосунках немає перспективи. Поїду вчитися, доведеться розлучатися. Та й вони всі подадуться на заробітки.

Стаття написана в рамках проекту "Транскордонна журналістика", який пройшов за підтримки програми підвищення кваліфікації журналістів "Перспективи".

×