"У лікарні я подивився на ногу й почав внутрішній монолог: попри все не можна падати духом"

Навіть протимінне взуття не дає стовідсоткового захисту

Коли почалася велика війна, вирішив записатися в територіальну оборону в нашому селі. Хотів іти воювати добровольцем, але у військкоматі відмовили, оскільки я не служив в армії та не маю військової підготовки. Натомість запропонували вступити до Державної служби з надзвичайних ситуацій. Погодився, а за три дні нас відправили на навчання в Одеську область. Так став сапером.

 

Навчання тривало місяць, протягом якого зрозумів: це моє. Усім видали форму і спеціальне протимінне взуття. "Павуки" – це високотехнологічні чоботи, розроблені для військових і саперів, призначені для максимального захисту від мін. Проте навіть таке взуття не дає стовідсоткової гарантії щодо уникнення травм і ампутації кінцівок у разі вибуху.

Усі ми чули про легендарного пса Патрона, який є талісманом чернігівських саперів. Та насправді собак до розмінування територій долучають рідко. Вони так само, як і люди, можуть підірватися на міні й розпі­знають вибухонебезпечні предмети менш ефективно, ніж прилади. Тому собак-саперів мало.

Після навчання ми почали розміновувати території деокупованої Київської області, а саме Бородянки, Гостомеля, Ірпеня. Також нас часто відправляли на схід. У липні 2024 року наш підрозділ направили працювати на харківський напрямок, а саме в село Кам'янку Ізюмського району. Передусім потрібно було очистити території від вибухонебезпечних предметів, щоб фахівці могли поновити постачання електро­енергії для населення.

Ділянка була складна – трава, щебінь і багато сміття. Під час просування почув вибух. Усе відбувалося, як уві сні. Заплющив очі й одразу подумав: вибухнуло позаду мене чи піді мною. Коли розплющив очі, зрозумів: я наступив на міну. Ногу було роздроблено. Я впав і почав повзти до дороги, там на мене чекали товариші. Вони викликали швидку, й мене доправили в лікарню.

Сапер – без перебільшення небезпечна професія. Часто бачив, як підривалися колеги, тому був готовий, що колись це може статися й зі мною. Коли мене везли в лікарню, зателефонував дружині та сказав, що підірвався. Хотів набрати маму, але того дня в моєї молодшої сестри був день народження, тому вирішив не псувати свята. Проте згодом я все ж поговорив із мамою і зізнався, що зі мною сталося лихо. Вона спершу не повірила, а коли зрозуміла, що це не жарт, почала плакати.

Мене доправили до Києва, в госпіталь. Лікарі 12 днів не знали, що робити – в мене було роздроблено кістку стопи, яку неможливо наростити. Якось у лікарні я подивився на ногу й почав внутрішній монолог: попри все не можна падати духом, не варто хвилюватися, все буде добре. На 12-й день лікарі все ж таки ампутували частину ноги. 13 серпня, наступного дня після ампутації до мене приїхали родичі, близькі та друзі. Вони мене підбадьорювали й вітали з днем народження. Переконався: в мене є справжня підтримка.

У госпіталі я був до 3 вересня, а потім одразу поїхав до Львова. Там проходив реабілітацію. Якось до мене прийшли представники благодійного фонду "Фонд пса Патрона" й запропонували поїхати у приватну клініку Superhumans. Це найкращий центр протезування в Україні й один із найкращих у світі. Звичайно, всіх, хто цього потребує, держава забезпечує протезами, але незручними, за відгуками, що їх чув від військових. Водночас якщо за державною програмою мені зробили би протез безкоштовно, то у приватній клініці я мав заплатити 7 тисяч євро. Обдумавши обидва варіанти, вирішив прийняти пропозицію протезування в Superhumans. Небайдужі допомагали зібрати кошти.

Порівняно з іншими моя травма була не надто складна. У клініці побачив набагато важчі випадки. У сусіда по палаті була висока ампутація обох ніг. Якось він мені сказав, що найскладніше, коли людина втрачає слух або зір, а з усім іншим можна більш-менш нормально жити.

Під час реабілітації я знову вчився ходити. Пробував одразу без милиць, але лікарі сказали, що так не можна – я три місяці не ходив, тому буде велике навантаження на кінцівки. Окрім реабілітологів, були люди, які організовували для нас різні види змагань. Мені сподобалася стрільба з лука, а найбільше вразили стрільці з ампутацією рук. Вони натягували тятиву і тримали стріли зубами. Команда ветеранів, які отримали поранення і травми внаслідок війни й більше не можуть продовжувати службу, показувала нам, що попри всі труднощі на цьому життя не закінчується.

Нині я вдома, але моєї реабілітації ще не завершено. Поки що мені дали тимчасовий протез, але найближчим часом я знову поїду до Львова, де примірятимуть постійний. Я можу звільнитися з ДСНС і влаштуватися на іншу роботу, але для себе вирішив продовжувати службу. Нині моя професія важлива, адже триває війна й ­територія нашої держави є найбільш замінованою у світі.

×