Коли Ірина Маркевич востаннє
Молилася. У церкві – місяць тому. Ходжу в православний храм, хоча я – єврейка. Своїм духовним наставником вважаю отця Віктора. Познайомилися понад 15 років тому, коли він в університеті викладав мені слов'янську філологію. Часто молюся вдома.
Дарували квіти. Під 8 Березня дочка з сином привітали кошиком квітів увечері, а чоловік вночі повернувся з Києва з червоними трояндами. Приємно, але більше люблю квіти в горщиках.
Робила подарунок. Два тижні тому 3-річному сину племінниці купила книжки з наклейками. Доки мама не бачила, він обклеїв ними всі стіни.
Взувала туфлі на шпильці. Ще до війни, коли зустрічали Новий 2014 рік. У готелі "Харків Палас" брала участь у вечірці в стилі "Великого Ґетсбі". Одягла чорну сукню – такі були модні в Америці 1930-х. Більше половини гостей були з Росії. Довелося слухати звернення їхнього президента і гімн. Після цього росіяни напилися і почали говорити зі сцени про те, які ми з ними брати.
Пускалася в авантюру. 9 березня позаторік, коли організувала разом із подругами волонтерську групу. Це було небезпечно. Проросійські бойовики вже захопили будівлю обласної адміністрації. Ніхто не розумів, що з містом буде далі. Держава самоусунулася, залишалося сподіватися тільки на себе.
Змінювала життя. Місяць тому. Пішла на лікувальну фізкультуру, записалася в басейн, побувала на прийомі в терапевта. Для профілактики. Зрозуміла, що без спеціальних зусиль втому не побороти. Через події в Криму і на Донбасі емоційне навантаження дуже велике.
Дивилася телевізор. У жовтні 2014-го. Дивилася "5 канал", коли чоловік був в АТО. Цікавила тільки ситуація на фронті. Після цього телевізора не вмикаю. Джерела інформації – знайомі військові, волонтери в зоні АТО і соціальні мережі.
Сідала за кермо. Приблизно півтора року тому. Знайома волонтерка вирішила побудувати для прикордонників окопи. Траншеї викопали екскаватором. Після цього ми лопатами їх рівняли, а чоловіки – обшивали дошками. Надворі прохолодно, хлопці трохи випили коньяку. У цей момент дзвінок: десантників привезли на полігон під Харків, але ще нема постачання. Треба їх нагодувати. Купили сир, тушонку, хліб, крупи, консерви. Мені довелося сісти за кермо.
Витрачала велику суму грошей. Перед Новим роком наша волонтерська група організувала благодійний концерт "Допоможемо пораненим". Ми з чоловіком купили квитків на 5 тисяч гривень і передали військовим.
Робила манікюр. Не пам'ятаю. Від прикрас теж поки що відмовилася. Ношу тільки джинси і светри, хоча до війни любила вбиратися.
Чула комплімент. Двічі на початку місяця. Спочатку, коли міняла паспорт. Паспортистка не повірила, що мені 45 і відчитала за прострочене фото. Звичайно, приємно. Коли лікарі наполегливо писали мені замість 1970-го 1980-й рік народження, було вже смішно.
Читала книжку. Зараз читаю роман Террі Пратчета. Він у піратському перекладі називається "Монстрячий взвод". Історія безкінечної війни. Ідея, як у старому фільмі "Гусарська балада": дівчата переодягаються в хлопців, щоб іти на фронт. Люблю Пратчета за мудрість і шалене почуття гумору. Прочитала зо 20 його книжок.
Відпочивала. На Різдво з чоловіком три дні були в Італії. Просто гуляли Римом – безцільно. Італія – та ж Україна, але там тепліше і спокійніше. Мову почала вчити ще перед війною. Мрію про поїздку на курси мистецтвознавців.
Бачилася з батьками. Наприкінці березня літала до них в Ізраїль. Мати тяжко хвора – практично всі два тижні провела з нею в лікарні. Сиділа поруч, навіть коли вона спала.
Ображали. Не пам'ятаю. Зазвичай не ображаюся, а злюся. Це набагато ефективніше.
2 
1
Коментарі