Село Ясногородка Вишгородського району розташоване за 40 кілометрів від Києва. У ньому 500 хат і 250 мешканців. Приблизно половина будинків належать столичним дачникам. Їх легко визначити за високими новими парканами з гофрованого металу. 80 відсотків місцевих - пенсіонери, живуть у старих будиночках із поламаними дерев'яними штахетами. Багато порожніх хат - господарі померли, а діти виїхали до Києва. Найдешевший будинок у селі коштує 50 тисяч доларів.
У жодному дворі немає металевих предметів. Господарі ховають навіть проіржавілі балії - бояться, що безпритульні вкрадуть їх і здадуть на металобрухт.
- Сама велика проблема в тому, що колишнім бомжам нема чим зайнятися, - говорить сільський голова 35-річний Костянтин Саріон. Він під'їхав на стареньких "Жигулях". Одягнений у нові темно-сині штани й розтоптані світлі туфлі. - Там живуть здорові мужики, могли б землю обробляти, дрова рубати, самі себе забезпечувати. Як у Білорусі. Там колишні бомжі й зеки на полях, на пилорамах працюють.
Кілька хат спалили, сім'ю зарізали. Між собою на групіровки розділилися й постійно розборки проводили. З такими рядом страшно жити
Синьою автівкою голова петляє ґрунтовою дорогою між насадженим сосновим лісом. Частина дерев засохли через кліщ. Під'їжджає до металевої брами, на якій висить іржава жовтенятська зірка. Поряд - круглий лист металу з написом "Соціальний реабілітаційний центр". Колись тут був дитячий табір "Жемчужина", побудований столичним заводом "Ізумруд". Після вибуху на Чорнобильській АЕС жили ліквідатори. Коли їх забезпечили квартирами, табір відновив роботу. Але батьки відмовилися посилати своїх дітей, бо "чорнобильці навезли радіацію". 1999-го табір передали центру реабілітації. У перший рік привезли 250 жителів.
- Люди в селі обрадувалися, бо їм роботу пообіцяли. Зразу кілька поварів узяли, охоронців, наглядачів, працівників пральні й котельні, - сільський голова веде до будки охоронця. Під ногами пробігає сіра білка. - Люди тих зеків жаліли. А потім побачили, що вони шкоду в селі роблять, кілька хат спалили, сім'ю зарізали. Між собою на групіровки розділилися й постійно розборки проводили. Із такими рядом страшно жити.
Згорблений літній охоронець помічає нас і біжить гукати директора: той на складі перебирає картоплю. Серед сосен розташовані триповерхові цегляні будинки. На балконах сушаться випрані кальсони й футболки. За 100 метрів - приміщення кінотеатру. Зараз там зберігають старі телевізори, теплий одяг, матраци. Поряд їдальня на 500 людей. У ній гуляли сільські весілля, тепер вікна забиті листами ДСП.
- Яке ви мали право заходити на територію? - доганяє нас низька повна жінка в запиленій сорочці, куфайці й широких робочих штанях. Зоя Миколаївна працює бухгалтером і допомагає перебирати картоплю. - Як вас тут побачать, то мене начальник розітре на місці. Дзвоніть у київську соціальну службу. Можете начальству так і сказати, що вас сюда не пускають, бо тут секретний об'єкт. Ми сюди навіть Приходька, голову Вишгородського району, не пустили. Мене начальник похвалив, що правильно зробили.
Охоронець шморгає багряним носом із розширеними порами, киває у такт словам Зої Миколаївни. Коли вона повертається до картоплі, охоронець радить пошукати вихованців центру в селі.
- На пилораму наші хлопці ходять і біля сільського магазину п'ють.
На пилорамі в дерев'яній бесідці сидять двоє чоловіків, одягнені в обтріпані светри з плямами й брудні штани. Курять цигарки без фільтру. Власник пилорами показує на худого чорнявого 39-річного Сергія Реголіча. Він два роки живе в закинутих хатах, його вигнали з центру за бійки. Його сусід, 53-річний Сергій Дєєв, мешкає в центрі, але хоче знайти жінку в селі й переїхати до неї.
- Я каменщиком був, - розповідає Дєєв. У нього поламаний у кількох місцях, розпухлий ніс. - Поламав його на роботі в донецькій шахті 1975-го, мене там придавило завалом. Відкопали за добу. Маю квартіру в Ніжині, але там жінка живе. У Київ на заробітки їздив. Поки мене не було, син машину угнав, і його на 10 років посадили. Я сам машини уганяв. На банду працював.
Женився, а жінка не схотіла терпіти, що він заробити не може, і вигнала. Він упав духом і потихеньку скотився
Сергій чухає бороду, щоки нерівномірно поросли світлою щетиною. Видно, що він намагався її підрізати ножицями, залишилися борозни. На правій руці татуювання - літера С.
- Я їм даю можливість жити, - говорить власник пилорами 56-річний Олександр Комарчук. - Як вигоню, подохнуть з голоду. Ні костра розпалити не можуть, ні картошку зварити. Вони вобше нікому не треба на цьому світі. Тут розумні люди бувають, - складає руки на круглому животику. - Є 33-річний філолог, німецьку в університеті Шевченка вчив. Але йому в жизні ніхто не поміг. Женився, а жінка не схотіла терпіти, що він заробити не може, і вигнала. Він упав духом і потихеньку скотився. Ще один 62-річний дєдушка приходив, колись главним інженером в інституті Патона робив. Жінка померла, а сину він не нужен, от і вигнав його.
Частину села за лісом називають Кубою. Із заходу її обмиває Київське море, зі сходу - затока. У районі одна вулиця, майже всі будинки належать дачникам. 2008-го колишні зеки зарізали тут подружжя. Господарі часто наймали їх на роботу, продавали самогонку. Троє чоловіків купили літр горілки й повернулися взяти ще. Грошей не було. Вони вбили подружжя, забрали спиртне й гроші.
Хата вбитої родини замкнена. Іноді з Києва сюди навідуються діти. Єдиний постійний мешканець живе навпроти, за старим парканом. Не озивається, коли кличу. На веранді вариться суп, поряд стоїть тарілка зі смаженою рибою. Господар спить у кімнаті, лицем у подушку.
- Я у вбитих сусідів перед тим ввечері був, у бані парилися, - підводиться і шукає ціпка 78-річний Степан Васильович. На потилиці в нього бородавка завбільшки як куряче яйце. - Перед Новим годом било дєло. Я прийшов ранком - все замкнено, вони не відгукуються. А тоді міліція понаїжджала, оказалося, що вони три дні мертві лежать. Мене почали тягати по участках. Я кажу: ви шо, подшиваєте мені дєло? Вони мені одні сусіди були, куском хліба ділилися. Люди ж бачили, що їх зеки зарізали.
Біля сільради стоїть монумент, три п'ятикутні зірки. За часів Другої світової у селі 27 разів мінялася влада - то німці брали гору, то радянські солдати. На городах люди знаходять старі набої. Сільрада поряд із магазином. На крамниці висить прапор. Продавщиця в засмальцьованому жовтогарячому фартусі перекладає цукерки й оселедці.
- У магазин до нас усі прієзжі заходять - думають, що це сільрада. Я всіх направляю в сусідній будинок, - каже вона.
У маленькій кімнаті секретаря сільського голови на стільці для відвідувачів спить кудлатий чорний пес. Весь стілець у шерсті. В кутку прапор України. Їх у сільраді кілька, бо хтось щоночі знімає стяг із флагштока й кидає в болото. Секретарці доводиться його прати. Прапор почали вивішувати вище, щоб ніхто не дістав.
У кутку прапор України. Їх у сільраді кілька, бо хтось щоночі знімає стяг із флагштока й кидає в болото
- Це Степан, - киває на собаку секретар Тетяна Антоненко. - Коли малий був, Степашкою називали. Нам той центр - головний біль. Мені тих обіжених життям людей шкода. Але вони мають кришу над головою, їх годують, обстірують, лікують. А наші селяни на одну пенсію мусять жити. У них же краще, як у селі - і каналізація, і центральне опалення.
На лаві сидять троє жінок - купили в магазині хліб, олію й кукурудзяні палички.
- Навіть діряві миски з двору позабирала, - жаліється 57-річна Катерина Назарівна, вона у яскраво-оранжевій хустці. - Спершу жаліла, бо замордовані приходять і хліба просять. Годувала їх. Стали проситися дрова порубати, на цілий день одну купку розтягнули. Стоїло відвернутися, як бутилку з кухні вкрали й напилися. Я вигнала їх. Думаю, занадяться, ще красти будуть.
- На гробки всі люди на цвинтар пішли, а вони вже сидять і ждуть, поки підеш і печеню з конфетами оставиш, - кричить глухувата 70-річна сухенька жінка в окулярах із товстими скельцями. - Воно ніби й нічого, але якось недобре: ще відійти не встиг, як хтось вже з могили все потягнув.
Місцевий цвинтар переповнений. Сільський голова підготував документи для відкриття нового, на 3 гектари. Скраю густо натикані дерев'яні хрести без написів. Деякі збиті зі старих трухлявих штахетин. Відстань між ними вужча, ніж між рештою могил, немає характерних горбиків.
- Тут із півсотні з того центру поховані. Люди протестують, бо своїх ховати нема де. Ми заборонити хотіли. Але де там, як сам прокурор дзвонить і просить за них! А мені думай, де гроші на гроб узяти, машину й людям за копання заплатити.
У сусідньому селищі живе подружжя Віталій та Валентина. Віталій у чистій сорочці, штанях із стрілками й шльопанцях. Повернувся із райцентру, де оформляв посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС.
- Не можуть вони 75 гривень на рік давати, ти не так поняв! - кричить Валентина на чоловіка. На вигляд їй років 50, у старих штанях і брудній кофті, руки замащені землею. - Ну, не можна нічого тобі довірити! Треба назад тебе здати, бо нічого не хочеш робити.
42-річний Віталій мовчить, перебирає документи. У нього густе сиве волосся, шкіра без зморшок, сіро-блакитні очі та пишні вуса.
Одного верхнього зуба збоку немає, інший надбитий. Охранніки напивалися й так нас били, що всі стіни в коридорах кров'ю стікали
- Відпустив їх, коли переїхав до Валентини, бо в центрі обірвали б. Одного верхнього зуба збоку немає, інший надбитий. Ворогу не побажаю там опинитися. Охранніки напивалися й так нас били, що всі стіни в коридорах кров'ю стікали. Уже 15 років пройшло, як Валя мене звідти витягла, а досі страшно. Вона поваром у центрі робила, і я колись поваром був. Приходив додому по господарству їй помагати. Мішки носити не міг, бо кволий був, але копав, підмітав, готовив. Вона мої супи любить.
Валентина усміхається.
- Ви не думайте, Віталік дуже розумний. Він у Чорнобилі завідував бензобазою. Мав жінку, двоє дітей. Застав її з іншим і пішов у каналізаційних трубах ночувати. Взнавав, що жінка його вдруге заміж вийшла, діти виросли. Але він не хоче їм показуватися - встидається.
Знайшла собі чоловіка в центрі й Олена, подруга Валентини.
- У Лєни чоловік помер, вона за місяць нового привела, - розповідає літня жінка, яка вийшла посидіти на лавці біля паркану. - Але по Віталіку видно, що добра людина, а той зеком був. Чистого місця на тілі не мав, весь розмальований. Бив її, сам пив. А тоді всі думали, що помер десь. Аж Лєна каже, що переманили його монахи, в тернопільський монастир подався. І як його такого розцяцькованого прийняли?
2 
1
Коментарі
5