"Познайомився з Квіткою. Цікаво, що могла взяти від нього Леся?", - записав у щоденнику на початку 1920-х Павло Тичина. Ішлося про Климентія Квітку, чоловіка Лесі Українки. Відповіді нема, але напрошується: "Нічого особливого".
Оксана Забужко вважає, що шлюб Лесі з Квіткою був класичним романсовим мезальянсом - майже за текстом пісні: "Он был титулярный советник, она - генеральская дочь". Справді, чин Лесиного батька - його превосходительство, дійсний статський радник, в армії це відповідало званню генерал-майора. А Квітка - не вище за капітана чи ротмістра, скромний чиновник, помічник присяжного повіреного. Та ще й на дев'ять років молодший за неї.
У листопаді 1898-гоЛеся Українка читала своє оповідання "Над морем" в літературно-артистичному гуртку Київського університету. На тих читаннях був і студент-першокурсник Климентій Квітка. Він іще з 16 літ захоплювався збиранням народних пісень. Леся тоді запропонувала йому записати від неї пісні, які знала. Співала йому до останніх днів свого життя.
Вони були дуже різними. Скажімо, Леся могла захопитися давньоєгипетською поезією, бо знаходила там перегук із давніми нашими піснями. А Квітка поетом не був, він довіряв лише цифрам. Про "перегук мелодій" України та Єгипту міг говорити тільки після того, як скрупульозно підраховував кількість тактів у музичній фразі. Ця арифметика дозволяла визначити вік пісні. Після того, як вони одружилися, Леся перестала грати на фортепіано - боялася свого непрофесіоналізму. Перед Лисенком грала, а тут - соромилася.
Леся його називала Квіточка. А частіше - Кльоня. 1902 року, коли їхній роман вийшов на яв і викликав переполох у родині Косачів, Леся писала до сестри Ольги: "Наші устроїли мені "бенефіс" - на три тижні всі замовкли, ніхто ні слова. Ну правда ж, не статуїть так робити?". Було в неї таке іронічне слівце - "не статуїть".
А далі писала: "Квіточку слід би "взяти в руки", страх воно бідне тепер. Іще, як на те, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць". І справді - згодом у Квітки знайшли сухоти.
До 1917-го чоловік Лесі Українки був юристом. Пошуки заробітку носили його від Тифлісу й Одеси до Петербурга. Йому було про кого дбати: названа сестра Марія й названа мати Феоктиста Семенівна Карпова. Остання, як і Лесина мати, зовсім не вміла рахувати грошей.
Коли Леся прийшла в цю сім'ю, намагалася "не обтяжувати Кльоню". На лікування до Італії та Єгипту їздила за власний кошт. Батько продав записаний на неї маєток у Торчині, але тих грошей вистачило ненадовго.
Тоді ж у Квітки відкрився туберкульоз. Леся ще йому допомагала лікуватися. Боялася втратити, як раніше Сергія Мержинського - від тієї самої хвороби він помер на руках поетеси 1901-го. Із Квіткою сталося навпаки.
Після Лесиної смерті 33-річний Квітка вважав себе старим. Одначе прожив ще 40 років. Казав, що витратив найкращу частину життя на каторжну службу заради заробітку для родини. І лише під 40 літ міг дозволити собі купувати потрібні книжки.
За Центральної Ради служив одночасно у двох міністерствах - освіти і юстиції. А навесні 1918-го писав тещі в Гадяч, що перед тим мав багато нервової роботи, майже не спав. І "тільки з початком більшовицького нападу, під обстрілом артилерії, я трохи по-людськи пожив. Вечорами читав Шекспіра, грав Моцарта і Бетховена". Червона артилерія Муравйова тоді обстрілювала Київ не "трохи", а тиждень.
Лиш одне могло вразити Квітку - коли при ньому згадували про Мержинського. Навіть у старості він сприймав це болісно.
У більшовицькій владі Квітка відчував небезпеку. 1923 року нібито збирався до США. Теща, Олена Пчілка, писала: "Що се ви вигадали про подоріж до Америки?! Осе то мене вже зовсім не тішить! Не для нас тая Америка! Тяжко там для життя й холодно для душі нашому братові! Та й що ж би було з друкуванням Лесиних творів, якби Ви виїхали?!"
1933-го його арештували в Києві - згадали урядування за Центральної Ради. Пробув у тюрмі півтора місяця. До камери підсадили стукача, і той писав начальству, що Квітка завжди з ентузіазмом чекав допиту - "щоб швидше все розказати та йти додому, бо там багато роботи!" Після допиту казав:
- Слава Богу, мене питали про те, чого я не знаю, - й одразу брався записувати пісні від в'язнів.
Коли випустили, подався до Москви. Став професором консерваторії, викладав музичну культуру народів СРСР. Музика мала для нього математичний вимір, а математика - наднаціональна.
1934 року в Москві його знову заарештували - уже як "російського націонал-фашиста" у сфабрикованій справі Російської національної партії. Квітка отримав три роки таборів у Середній Азії. Вийшов достроково 1936-го й був поновлений на роботі. Судимість зняли 1941-го. До кінця життя Квітка був науковим керівником заснованого ним Кабінету з вивчення музичної творчості народів СРСР - тепер Московський науковий центр народної музики ім. Климентія Квітки.
У 65 Климентій Квітка одружився з 25-річною піаністкою Галиною Кащеєвою. Вона захистила дисертацію про українські народні думи й працювала на теоретичному відділенні Московського музичного училища ім. Гнесіних. Коли в нинішніх музикознавців розпитуєш про Кащеєву, вони дивуються: мовляв, навіщо це вам? Він - світова величина, а вона хто? Галина Кащеєва збиралася написати книжку про чоловіка, але померла від ангіни 1962-го. Як і Лесі, на день смерті їй було 42 роки.
1880, 4 лютого - Климентій Квітка народився в селі Хмельові, сучасний Роменський район на Сумщині. Батька втратив рано, мати віддала його, 5-річного, на виховання в родину київських міщан Карпових. Вони дали йому ґрунтовну освіту. Музики навчався з 7 літ у приватних учителів, потім - в училищі Київського відділення Російського музичного товариства. 1897-го закінчив київську гімназію N5 із золотою медаллю.
1896 - почав записувати й досліджувати народні пісні, це стало справою його життя. Зібрав понад 6 тис. пісень.
1902 - закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Паралельно прослухав повний курс філологічного факультету. Наступного року Климентій Квітка й Лариса Косач (Леся Українка) почали жити разом. Пояснювали це необхідністю допомагати одне одному в роботі.
1907, 27 липня - обвінчалися у Вознесенській церкві на Деміївці в Києві. Оселились у помешканні Карпових на вул. Підвальній, тепер - Ярославів Вал, 32. Невдовзі виїхали до Грузії, на Квітчине місце служби. Він мав малолітню названу сестру Марусю, нею Леся опікувалась, як власною дитиною.
1922 - з'явилися друком "Українські народні мелодії", зібрані протягом попередніх років: усього 743 мелодії - найбільша збірка, видана доти. До 1933-го очолював створений ним же Кабінет музичної етнографії ВУАН у Києві. Опублікував близько 40 наукових статей і досліджень. Квітку висували на звання академіка. Не захотів, бо тоді академіками стали більшовицькі діячі Скрипник і Затонський - непристойна компанія для нього.
1933 - переїхав до Москви. 1945-го одружився з на 40 років молодшою піаністкою Галиною Кащеєвою.
1945-го одружився з піаністкою Галиною Кащеєвою, що була на 40 років молодшою.
1953, 19 вересня - помер, похований у Москві. На початку 1970-х там перевидали його твори. Нині Климентія Квітку вважають основоположником сучасного - математично точного - етномузикознавства.
Чому Леся обрала Квітку
Про шлюб Лесі Українки із Климентієм Квіткою багато хто думав так: вона все життя хворіла, тому й не мала особливого вибору. Але Леся завжди сама вибирала кавалерів. Їй були байдужі, як казала, люди, що "перегоріли". Так було з Франком. Шанувала його, називала метром, але без сентиментів відзначала: "перегорів".
Взірець поета й мужчини для Лесі - підмітила Оксана Забужко - Генріх Гейне. Саме "гейневський" фізіономічний тип мали чоловіки, які щось для Лесі значили - Нестор Ґамбарашвілі, Сергій Мержинський, Максим Славінський. І Климентій Квітка.
Список її кавалерів і таємних зітхальників ширший. Були ж і інші, яким подобалася вона. Про одного такого - студента Пашкевича - згадував Лесин батько 1889 року: "юноша длінний і тихий-тихий". Квітка був начебто також "тихий". Мов паж за королевою, він ходив слідом за нею, й був заради неї готовий на все. Навіть на те, щоб допомагати їй доглядати за безнадійно хворим Мержинським.
То ж чому вона обрала саме Квітку?
Для Лесі було важливо не просто обрати мужчину, а відвоювати його. І то не банально вкрасти в іншої жінки, а відбити в Долі чи й у самої Смерті. Так було з Мержинським. Тоді смерть виявилася сильнішою. У випадку з Квіткою Леся взяла в неї реванш.
Олена Пчілка дражнила зятя
Олена Пчілка, мати Лесі Українки, вважала, що бідний Квітка спокусився на гроші їхньої родини. "У мами пробилося якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні, - нарікала Леся в листі до сестри Ольги. - У мами був неприємно-холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т.п. "симптоми"… Се, я вже бачу, починається "ревность материнська", але все одно, може, тій ревності буде дальше ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити… Кльоня ж нічим не завинив проти мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував".
Олена Пчілка звикла дивитися на гроші, як на щось не гідне шляхетського стану: "Що, справді, дивитися на ті гроші! Ну їх к чорту!". Утім, і на тих, у кого грошей нема - зокрема, на зятя, - також дивилася скоса. Та згодом, на початку 1920-х, сама жила дуже бідно. Й у листах уже до "вельмишановного Квітки" просила його перевидати якісь її твори заради заробітку. Ще писала: "Повага моя до Вас за довгий час нашої знайомости й поріднення зміцнилася".
Кльоня нічим не завинив проти мами, навпаки, спочатку він її ідеалізував
В одному з тих листів зізнавалася, що колись співала для Лисенка народну пісню "Олеся". Пам'ятала мотив, але забула слова, і на ходу сама придумала слова "в народнім дусі". А Лисенко взяв і опублікував цю пісню як народну. Пчілка знала, що Квітка-науковець не терпів таких вольностей. Отже, дражнила його.
"Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Не знаю і, скажу правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю - любов'ю!"
Із листа Лесі Українки до сестри Ольги, осінь 1902-го
"Читати нотні записи народної музики в самотній тиші пізнього вечора - се висока інтимна втіха. Читати очима і серцем - так, як ви читаєте вашого улюбленого поета, не кваплячись його декламувати. Коли ж ви так читати не можете, попробуйте заспівати, тілько без помочі інструмента. Коли ж ви без сеї помочі обійтись не можете, і особливо коли вдаєтесь до фортеп'яно, то мені шкода вас, бо… згуки нашого фортеп'яна відносяться до народного співу так, як хода муштрованого солдата - до лету метелика"
Климентій Квітка
225 пісень
опублікував Климентій Квітка у збірці "Народні мелодії з голосу Лесі Українки" через п'ять років після смерті дружини
13 мов
знав Климентій Квітка - дві класичні, три новоєвропейські, сім слов'янських та грузинську
Нестор Ґамбарашвілі (1871-1966) був студентом Київського університету, квартирував у Косачів на Назаріївській, 21. Леся вчила його французької мови, він її - грузинської. Подарував їй старовинний кинджал. Коли одружився 1897-го, Леся це коментувала іронічно: "Попався, жучку, в панську ручку!" Та для неї це була тяжка драма - мати навіть ховала подалі отой кинджал. 1958 року Нестор (тоді старший науковець Управління заповідників при уряді Грузинської РСР) побував у Києві й плакав над Лесиною могилою.
Максим Славінський (1866-1945) - Лесин знайомий із 1886 року, разом перекладали Гейне. Згодом - урядовець Центральної Ради, посол Української Народної Республіки в Празі. Арештований чекістами, вмер у тюрмі.
Сергій Мержинський (1870-1901) - соціал-демократ, ознайомив Лесю з "Капіталом" Маркса, їй не сподобалося. За тодішньою модою, вони звали одне одного "товаришами". Помер у неї на руках у Мінську від сухот. Біля його смертного ложа вона написала поему "Одержима".
4 
1
Коментарі