16 історій з життя актора Олександра Биструшкіна
1. Батько мій – сибіряк, з Омської області. Після війни, контужений, залишився на Івано-Франківщині. Працював у міліції в Болехові. Туди ж, за комсомольською путівкою, прибула моя мама, народжена в Гуляйполі на Запоріжжі. Вона працювала в аптеці. Була дуже красива. Якось під час вечоринки в приміщення забіг залицяльник-офіцер. З гранатою в руках: мовляв, усіх підірву, якщо не погодишся вийти за мене заміж. Мій майбутній батько встиг вихопити гранату й викинути у вікно. А офіцера кинув так, що він головою застряв між прутами бильця ліжка, ледве витягли. Так батько відбив маму. Я народився в Галичі. Найдовше прожив у Коломиї. Але найбільше враження на мене справив Косів.
2. Коли прийшов у школу, вчителька кілька разів перепитувала прізвище. Я пишу на дошці: Би-струш-кін. А якась дівчинка: "О – Стружок!" А стружок – це форель, пструг. Із клички й почалося. Аби не Косів – я був би інший. Під хатою, де ми жили, внизу гудів водоспад. Ми його називали Гук. А переходиш дорогу – починаються гори. Ліс. Кожна повінь виносила снаряди, міни, патрони. Різні, навіть із часів Першої світової. У нас був "штаб" на горищі сараю, де ми зберігали ті знахідки. А тоді носили в гори й клали у ватру. Боже, як одного разу гепнули три великі снаряди! На Косів осколки падали, по дахах. Батько з роботи прийшов злий. Каже: я тих падлюк за ноги на деревах повісив би.
3. У Коломиї я ходив до колишньої Першої гімназії, де вчився Василь Стефаник. Батька з Яблунева перевели до Коломиї начальником райвідділу, він уже був підполковник. Разом зі мною навчався Зеник Симчич. У 10-му класі Зеник прийшов із годинником. "Мене батько взяв з собов на гастролі, і я заробив". А батько в Зеника – Василь Симчич, фундатор Коломийського народного театру, режисер і актор. Тут мене жаба й задавила. Хоча до театру не мав стосунку – грав у гандбол, входив до збірної області. Пальці досі вибиті. Правда, в школі співав, декламував. Я пішов до Василя Ілліча: хочу грати. Він каже – прочитай щось. Я прочитав віршика. Говорить: усе, даю головну роль у виставі. Їздили по селах, виступали, за рік я пройшов у театрі ази. І поїхав 1966-го вступати до Київського театрального інституту.
4. Поступав на драматичний факультет, а прийшов подивитися, як здають на кінофаці. Серед членів журі – Рая Недашківська. Вона вже зірка була, вже знялася в фільмі Віктора Івченка "Гадюка". Раз на мене глянула, другий. Щось шепнула Валентинові Пархоменку, який набирав курс. Коли всі закінчили, Пархоменко каже: "Молодий чоловіче, а ви чого стоїте?" Я збрехав: "Я забув документи". "Йдіть читайте". Я прочитав, заспівав, станцював. Пархоменко говорить: "Харашо!" Кажу: "Вибачаюсь, але я на драму". – "Як на драму? Швидко забирай документи! Вважай, що тебе вже зараховано – з першого туру". Рая до мене: "Давай неси! Будеш вчитися на кінофаці, будеш кіноактором". Але в коридорі підійшла одна людина й каже: "Тікайте звідси! Йдіть на драму, ставайте нормальним актором. Кіно вас знайде".
"Миколо Федоровичу, скільки ви за життя випили?"
5. Ми займалися на Хрещатику, 52, а їхати до гуртожитку треба аж за Дарницький шовковий комбінат, із кількома пересадками. Сумно стояти на зупинках. А ми вчили тоді сценічний бій. І ось на Ленінградській площі, чекаючи трамвая, розіграли бійку – з ударами, падіннями. Люди як підняли вереск: "Убивают! Милиция!" Добре, що приїхав трамвай. Вскочили в нього й бачимо – вже під'їжджають дві машини з мигалками.
6. У театрах репертуар був такий – як не Зарудний, то Коломієць, як не Коломієць, то Підсуха, як не Підсуха, то Рачада (українські радянські драматурги. – "Країна") – по колу. Якось Микола Зарудний прийшов у театр імені Франка читати п'єсу "Вибачте, ми без гриму". Всі колеги почали: "Яка геніальна п'єса! Які ми вдячні". Я встаю: "Вибачте, а вам не соромно приносити таку п'єсу в такий заслужений колектив?" Такої паузи я ще не чув. Думав, що Сергій Сміян, художній керівник і директор, упаде зі стільця. А я повернувся й пішов із залу. Треба віддати належне Зарудному – забрав п'єсу. Це був єдиний раз, коли його річ не пішла.
7. Режисера, що мене розкрив би, я так і не знайшов. Досі не знаю, який я актор. Хоча й народний артист України. На початку 1980-х мав вступати на режисуру. Якраз робили позапланову виставу за п'єсою Штейна "Жив собі я". Режисер Едуард Бутенко каже акторам: "Прочитайте шматочок". Ми прочитали. "Тепер розкажіть, що тут відбувається". Розказуємо. "Не треба, ви щойно це прочитали, я почув. Але що тут відбувається?" Ми знову. Й так кілька разів. Уже дивимося на нього, як дурні. І раптом він бере й ніби розсуває рядки, показує внутрішнє життя, закладене драматургом. А я цього не бачу. Вдома кажу дружині: "Таню, я на режисуру не піду. Режисер – це не розвести мізансцени. Ним треба народитися".
8. Богдан Ступка мав такого режисера. Його давно запрошували в театр Франка, але він розумів, що може розчинитися в колективі. Тоді в нас були сильні актори – Олексенко, Івченко, Цимбаліст. І прийшов він зі Львова тільки разом зі "своїм" режисером – Сергієм Данченком. Бувало, "водили козу". Раз зі Ступкою й Костем Степанковим так доводилися, що вже все зачинено. Степанков пішов додому. А нам хочеться ще. Ступка каже: "Я спробую Ларисі (дружині. – "Країна") подзвонити, ще посидимо в мене". Чую зі слухавки: "Костя вже все здобув – він лауреат, він народний. А ти все десь бродиш! Іди додому!" Я кажу: Богдане, ти погано виховуєш дружину. Ось я зараз своїй Тані подзвоню. Телефоную дружині: "Ми з Богданом Сильве…" – "У м-мєня – стірка! Іди ти зі своїм Богданом куди подалі! Бачив, яка година?" Ступка теж почув. Розсміялися й розійшлися.
9. Я застав корифеїв – Яковченка, Пономаренка, Дальського, Наталю Ужвій. Була атмосфера, були історії, навіть фрази – класика! Наприклад, оця. Десь ми були на гастролях. На ранок у буфеті вже стоїть Микола Яковченко. Я взяв кефірчику, підходжу: "Миколо Федоровичу, можна біля вас стати?" – "Стевей!" (імітує вимову Яковченка. – "Країна"). "А можна у вас спитати?" – "Питай!" – "Миколо Федоровичу, скільки ви за життя випили?" Він глянув, помовчав: "Нє пєрепливьош!"
10. У 1970-х була колосальна штука – "водити козу". Навпроти консерваторії була "розливайка" – вино "Троянда Закарпаття", те-се. Якось із народним артистом СРСР Аркадієм Гашинським опинилися на площі Перемоги. "Саша! А ти коли останній раз був у цирку?" Я: "Аркадію Євгеновичу, соромно сказати, але не був у цирку". – "Що? Пішли зі мною!" А це десь пів на десяту вечора. Гашинський починає гупати в двері: "Представление идет?" – "Идет". "Открывай!" А в нас же й квитків нема. "Скажи директору, что пришел Аркаша Гашинский, понял?" Через 5 хвилин прибігає директор: "Аркадий Евгенич, родненький, проходите!" Гашинський – в прохід, звідки артисти виходять на арену. "Ты посмотри, Саша, какая это красота!" А звідусюди: "Пропустите! Вы же мешаете". – "Человек первый раз в цирке! Это вы не мешайте!" Ледве його звідти забрав.
11. Мій головний фільм – "Тайник біля червоних каменів". Зняв його Григорій Кохан. У головній ролі – Тоня Лефтій. Мені так хотілося знятися, шпигуна зіграти. На кіностудії Довженка всю лавочку покромсав – перевернув отак і вчився, кидав ножі. Бо мав убивати свого партнера кидком ножа. Але кінопроби не вдавалися. Зажатий був страшно. Гриць Романович каже: "Заплющ очі". Бере склянку з водою – "відкривай!" – як дунув мені в обличчя. Я розсміявся, стало легко. А Кохан кричить Феліксу Гілевичу, оператору: "Знімай, Філ, знімай!" А мені: "А ти текст кажи: "Я люблю тебя, Зульфия, я люблю тебя!" Потім говорив: у Москві, на затвердженні, проби пройшли на ура. Згодом Кохан розізлився на мене. Я дуже гидливий. У Дніпрі, наприклад, не купаюся. Після карпатських річок він мені здається брудний. А у фільмі треба перепливати через якийсь арик – болото болотом. Кажу: хоч убивайте, а я сюди не полізу. Умовили одного з операторів, Леся Зоценка. Він за подвійну ставку проплив замість мене.
"Гівнюки ми, актори. Тільки себе любимо. Біжи"
12. Згодом Кохан мені віддячив. У фільмі "Дума про Ковпака" є бій із німцями, і я – партизан, відстрілююся у воді по пояс. Німець підбігає і ззаду, з автомата – ту-ду-ду-ду! Я маю падати в талу холодну воду. Гриць каже: "Ну, в таку підеш? Тут тванюки нема". І ось я впав, лежу під водою й не знаю – знято чи ні. Потім піднімаюся й чую десь Гриців голос: "Спирт на площадці є?" Йому здалеку: "Нема!" – "А горілка є?" – "Нема!" – "Сволота, все повипивали! А що є?" – "Іршавське". – "Ну давайте хоч вино. Він же мокрий, у крижаній воді". Видув я з горла всю пляшку. Знову чіпляють прокладку зі взривпакетами, той же светр повертають іншою стороною: "Другий дубль!" Запалення легень у результаті. Бо що "Іршавське"? Компот. З "Іршавського" я начінал своє дєтство.
13. Із московських акторів найбільше запам'ятався Олексій Петренко. Я з ним знімався в "Чорній раді", грав Виговського. Петренко – Хмельницького. З усіма на майданчику спілкувався українською мовою. Російською – тільки з дружиною. І силища така акторська в ньому! Він потім приїздив із творчою зустріччю до Києва. Я прийшов від міської адміністрації його привітати в Будинок офіцерів. А він дивиться чіпким поглядом: "Ти ж не залишишся. Привітаєш і підеш". Та, говорю, Олексію Васильовичу, справи. "Гівнюки ми, актори. Тільки себе любимо. Біжи". Досі не можу собі пробачити. Ну справді – я ж міг усе відкласти.
14. Як іншого разу відклав обід із Віктором Ющенком. Він запросив мене, Миколу Мозгового й Михайла Поплавського. Каже: "Катя поїхала, я сам. Давайте, хлопці, до мене. Зараз щось приготуємо". Відповідаю: "Я не можу". – "Як це?" А я працював на посаді керівника Головної служби гуманітарної політики Секретаріату президента, ми готували приїзд Всесвітнього патріарха Варфоломія. Пояснюю: "Вікторе Андрійовичу, я ж ваше завдання виконую, по прийому патріарха". Він замовк. Згодом знову: "Олександре Павловичу, поїхали. Передоручи".
15. У владі – важко надзвичайно. Але не порівняти київську міську й президентську адміністрації. У президентській – рік за три. Там я вперше зіткнувся з таким явищем, як "доступ к тєлу". Це страшна річ. Щоб не дай Бог хтось до президента не став ближче, ніж, скажімо, керівник протоколу чи його зами. Мені відкритим текстом казали: "Щоб тебе президент не обнімав!" Говорю: "То що мені – відштовхувати його від себе?" Секретаріатом керував тоді Віктор Балога, а протоколом – Руслан Демченко. Це той, що не допускав до глави держави академіка Миколу Жулинського, який очолював президентську ж раду з гуманітарних питань. Хто такий Демченко, вибачте, і хто – Жулинський.
16. У Секретаріаті президента не встиг пропрацювати три місяці, як уже "тєлєгу" накатали Балозі. За підписом людини, яка нічого проти мене не мала – примусили підписати. Кінчилося тим, що дочекалися мого 60-ліття й сказали: або йду за власним бажанням, або мені не подовжують стаж чиновника. І зараз я – у вільному польоті. Викладаю в Університеті культури сценічну мову.
4 
1
Коментарі