Перед обстрілом виє сирена. Є 45 секунд, щоб заховатися

В Ізраїлі всіх вихідців із Радянського Союзу називають росіянами

Погода у Владивостоці – як в Ірландії. Снігу майже немає, а дощі йдуть навіть узимку. Тому автомобілі з повним приводом, бо всюди обледенілі гірки.

У Біробіджані (центр Єврейської автономної області РФ. – Країна) взимку температура знижувалася і до 40 градусів морозу. Заняття у школі скасовували. Одягали підштанники, штани, валянки і грали в хокей. Спускалися з гірок на якихось дошках. Розбирали гарячі труби теплотраси, що були закриті скловатою і залізними листами, і використовували замість санок. Потім усі були у скловаті.

Іврит і єврейські традиції вчив у недільній школі. Знав, що дід і баба були євреями, але думав, що мене це не стосується. Пам'ятаю, як розглядав у дзеркалі свій зламаний ніс і намагався побачити, що ж у мені єврейського.

1997-го батьки вирішили емігрувати в Ізраїль. Думали, буде безпечніше. Ніхто не знав, що там відбувається. Поїхали за програмою "Перший дім на батьківщині". Нас і ще 20 родин повезли в кібуц (колгосп. – Країна), видали трохи грошей і почали навчати івриту. За рік можна було їхати, куди хто хотів.

 

У Біробіджані ми розпродали все. Мали велику книгозбірню. Ходив із братом продавати книжки на ринок. Ті, що лишилися, подарували бібліотеці. Зразки порід, що збирав батько, віддали в музей. Узяли речі лише на перший час.

Роботу в Ізраїлі давали в сільському господарстві. Батько влаштувався на завод із виготовлення пластикових сіток. Мати – у пральню. За 10 років тато повернувся в Росію працювати геологом. Не мав що робити у країні, де немає ні нафти, ні газу. Тепер відновлює занедбані родовища.

В Ізраїлі спека. Скрізь – пісок. Коли тільки заселилися у квартиру, вирішили перепочити. Крізь сон почув у кутку шурхіт. Розплющив очі – повзе 10-сантиметровий тарган із крилами.

У кібуці в їдальні стояло піаніно. Приходив туди грати. Якось забігли дядьки з автоматами, кричать, ледве не запотиличниками виганяють. Наказали бігти додому й нікуди не виходити. Це був загін швидкого реагування. Виявилося, ми живемо на кордоні із Сектором Гази – до паркану метрів 100.

За два роки батьки купили чотирикімнатну квартиру в Ашдоді, на березі моря. 1999-го вона коштувала 120 тисяч доларів. Узяли іпотеку на 30 років. 2016-го вирішив обзавестися власним житлом. Треба було внести 30 відсотків вартості – 90 тисяч доларів.

У Росії закінчив дев'ять класів, а в Ізраїлі потрапив одразу до 11-го. Там вчаться 12 років. Спершу не розумів, якою мовою вони говорять. Три дні ходив до школи, а потім стільки ж – на курси івриту. Вчив мову з ранку до ночі. Через півроку зрозумів, що не тягну – переписую якісь закарлючки з дошки. Перевівся у 10-й клас. Потім із тієї школи в кібуці перейшов до релігійного інтернату в Тель-Авіві. Натрапив на оголошення в газеті: "Навчання в найкращих єврейських традиціях". Усі витрати брав на себе якийсь американський фонд.

Тоді вперше побачив хлопців із пейсами і кіпою. Сказали: "Ми зробимо з тебе єврея". Одразу захотілося втекти: біг із замкненого простору кібуцу, а потрапив в інший. Та в інтернаті вчитися було простіше, бо там багато російськомовних. Нас примушували носити кіпу, тричі на день молитися, вчити Танах і Тору. Релігійне письмо сприймав як наукову фантастику – так легше було читати. Провчився там три роки. Вивчив іврит.

В юдаїзмі єврейство передається по матері. Коли в 16 років отримував теудат-зеут – посвідчення особи – спитали, чи я єврей. "Звісно, – кажу, – я ж з Єврейської автономної області". – "А батьки в тебе хто?" – "Батько – єврей, мама – росіянка". – "То який же ти єврей?"

В Ізраїлі дві офіційні мови – іврит і арабська. Кілька років тому російську теж почали використовувати на цьому рівні. Здебільшого спілкуються на івриті. На ідиш розмовляють релігійніші євреї.

Усіх вихідців із Радянського Союзу ізраїльтяни називають росіянами. Дехто хоче від цього відмежуватися. Принципово говорять лише на івриті, змінюють імена: Світлана стала Орою, Олексій – Барухом, Денис – Гілелем. Мені теж пропонували. Жоден корінний ізраїльтянин не може вимовити моє ім'я. Кажуть Артум чи Артуліон.

Зрозумів, що юдаїзм – не моє. Не вірю, що людина, вихована на радянській пропаганді, може бути релігійна. До того ж я три роки служив в армії. Робив речі, що йдуть урозріз із релігією.

Кожен тамтешній громадянин – військовозобов'язаний, якщо дозволяє стан здоров'я. Дівчата служать два роки, хлопці – три. У сцецназі я був снайпером у Секторі Гази. Курс молодого бійця тривав сім місяців. Вивчали психологію поведінки. В натовпі можу виявити потенційно небезпечну людину. Більшість тутешніх снайперів – російськомовні.

Страшно було на початку й наприкінці служби. Коли за два тижні до демобілізації відправляють на завдання, починаєш боятися, що можеш не повернутися.

Після служби щороку тривають армійські збори – на півтора місяця закидають у Сектор Гази. Від цього обов'язку звільняють чоловіків після 40 років. Мені "пощастило" – у 37 прооперували коліно, не можу швидко пересуватися.

Ашдод – за 30 кілометрів від Сектора Гази. Раз на два-три місяці на нас падають ракети. На кордоні стріляють із мінометів. Місяць тому місто атакували "Градами", загинули четверо людей. Перед обстрілом виє сирена. Є 45 секунд, щоб заховатися. Комплекс "Залізний купол" може збити лише поодинокі ракети. Коли їх 15–20, знешкоджує кілька, решта падають на місто. У нових будинках у кожній квартирі є кімната безпеки – "кубик" без вікон із 40-сантиметровими бетонними стінами. У ній зачиняються під час обстрілу.

Середнього класу в Ізраїлі не існує, на мій погляд. Ми з дружиною лише цього року дозволили собі поїздку до Києва. Кайфував, коли з аеропорту їхав у готель – бачив "Жигулі" і ЗІЛи. Ностальгія накотила. Дороги погані, але рух спокійний, водії одне одного не підрізають. У нас сигналять, уже коли світлофор перемикається з червоного на жовтий. Включаєш поворотник, одразу затискають, щоб не пропустити. Це східна культура: я на дорозі – король.

У Києві спокійно, навіть у центрі. В нас усі кудись біжать, чимось зайняті. А тут усе тече розмірено. Я тут залишився б.

Мінімальна зарплата ізраїльтянина – 5200 шекелів – 1,5 тисячі доларів. Оренда двокімнатної квартири в Ашдоді обійдеться у 800 доларів. Знаю людей, які гарують на заводі по 12 годин шість днів на тиждень, щоб забезпечити мінімальні потреби.

Я заробляв 2,5 тисячі доларів. Податки великі – до 35 відсотків. До того ж що більше заробляєш, то більше мусиш віддати державі.

Коли жили вдвох із дружиною, могли квартиру орендувати й де завгодно відпочивати. З народженням двох дітей стало важче. Щомісяця платили 1,6 тисячі доларів за садок. Змушені були переїхати з Тель-­Авіва до Ашдода, тут життя дешевше.

Одружився у 29 років. Євгенія родом із Сахаліну, вчилася в Харкові. Взяти шлюб в Ізраїлі не мали права, бо ми не євреї: я – лише по батькові, а вона – по діду. Розписалися у Празі.

Зустрічався з місцевими дівчатами. Вони – інші. Не можу спілкуватися з людиною, яка в дитинстві не читала тих книжок, що і я. На одному сексі стосунків не побудуєш.

Пішов на роботу в 16 років. Влаштувався на підприємство, де працював дядько. Він приніс мій диплом. Сказав, що я за їх профілем ніколи не працював, але розбираюся в механіці й електриці. Якби не він, навряд чи я туди потрапив би. Коли вирішив звільнитися, мені видали допомогу – 33 тисячі доларів. Зараз я – безробітний. Отримую щомісяця 1,5 тисячі.

Зазвичай ізраїльтяни відпочивають у Європі, бо в нас дорого. Тижнева поїздка до Києва з перельотом і проживанням обійшлася, як дводенна відпустка у пристойному готелі в Ейлаті.

Трамваїв і тролейбусів у Ізраїлі немає. Лише міські автобуси. Розклад руху – незрозумілий, де зупинки – теж. Зручніше їздити автомобілем. Бензин коштує в середньому 1,94 долара.

Дратує тотальне нехлюйство. Поки ти комусь винен гроші, навколо тебе бігатимуть. Як тільки розрахувався, доводиться вибивати те, що тобі належить. Наприклад, я записався на навчання. Надсилали програми, пропонували прийти на день відкритих дверей. А як заплатив – мовчання. Починав їх бомбити – коли ж почнуться заняття? За деякий час сказали, що курс закрили, бо неперспективний. "А гроші?" – питаю. – "Виплатимо". Повертають два роки.

Непрофесіоналізм майже в усіх сферах. Хочеш знайти якісну річ, а тобі підсовують відверте гівно. Немає добрих автозапчастин, лише дешевий Китай.

Сміття – всюди. Ніхто не переймається за чужі речі. Можеш залишити машину біля супермаркету. Коли повернешся, вона вся буде у вм'ятинах.

Ізраїльтяни захоплюються караоке. Сидять на балконах із величезною колонкою і волають у мікрофон якусь "близькосхідну депресію". До цього важко звикнути. З однієї квартири довелося з'їхати, бо сусіди щовечора завивали в мікрофон.

×