Мистецтво під час війни не має шкодити людям
Як вас змінила велика війна: що втратили, набули?
– Найперше мене змінила війна 2014-го. 2022-го це відчуття кристалізувалося. Уже мала напрацьовані методи виживання. Розуміла: повномасштабна буде. Коли вона почалася, ми з чоловіком лишилися в Києві, а дітей вивезли в безпечне місце. Волонтерили. Доставляли людей автівкою за потрібними їм маршрутами та розвозили хліб по лікарнях. Я відповідала за координацію – мала кількох знайомих з машинами в різних районах Києва. До середини березня займалася тільки цим. Потім британський часопис The New Statesman замовив мені колонку про те, що відбувається в Україні. Було багато запитів і розмов із закордонною пресою. Один шведський журналіст брав у мене інтерв'ю 24 лютого, а наступного дня, коли ситуація погіршилася, розмовляв зі мною так, наче я скоро загину.
Які внутрішні та суспільні зміни відчули?
– Для мене маркер змін – це мова. А мова в умовах катастрофи стрімко змінюється. Слово "електрика" змінило значення для українців упродовж війни кілька разів. До повномасштабної ми особливо не відчували цінності світла в домівках. З початком великої війни нас закликали ввечері вимикати світло й зашторювати вікна для світломаскування. Із жовтня 2022-го, з першими атаками дронів, електрика стала тим, чого нам постійно бракує. Тепер графіки відключень формують наші професійні та побутові плани. Ванна й коридор стали місцями безпеки, а не гігієни чи повернення додому.
Ви народилися в Первомайську на Луганщині часів совєцької окупації. Було відчуття, що перші п'ять років прожили в імперській провінції?
– Це справді була окупація, проте в 5 років іще цього не усвідомлювала. Це розуміння прийшло пізніше. Пригадую, що був дефіцит товарів. Ми з мамою стояли в черзі, а моя молодша сестра сиділа у візочку, бо на одну душу в черзі давали порцію масла. Пам'ятаю, як батьки раділи результатам референдуму щодо незалежності. Шахтарі вважали себе співтворцями нової держави: гасло про незалежність уперше пролунало саме на шахтарських мітингах кінця 1980-х.
Реакцією на російську окупацію Первомайська 2014-го стала ваша поетична збірка "Абрикоси Донбасу". Місто вашого дитинства зразка 2014-го і 2024-го – яке воно?
– Наші дикі абрикосові посадки зникають там, де починається Росія. Це природний кордон. Так само природно Луганщина здебільшого не приймає окупаційну владу як свою. Контактую з луганцями і знаю про тамтешні настрої. Сприймають прихід "русского мира" як розруху, що знищила колись комфортне життя. Бідняки стали злидарями.
Маєте сили писати далі про війну?
– Війна – частина мого життя. У письмі, як у житті: інколи я маю сили, а часом утомлююся. Рятує те, що можу перемикатися між різними жанрами. Коли не пишуться вірші, є сценарії. Тепер упорядковую вірші поета доби Розстріляного відродження Михайля Семенка. Водночас працюю над книжкою про Маріуполь. Не взялася б за неї, якби мені не написав боєць "Азова". Сказав, що читав "Абрикоси Донбасу" під час оборони Азовсталі. Він пройшов Оленівку та багато інших труднощів, про які не можна мовчати. Втратив дружину на Азовсталі, та попри це продовжує нищити ворогів на полі бою.
Французький переклад збірки "Абрикоси Донбасу" начитала як аудіоальбом кінозірка Катрін Денев. Як вона оцінила ваші вірші, що казала про Україну, яка бореться?
– Катрін Денев давно є великим другом України. До нашої співпраці вона читала вірш Лесі Українки на Каннському фестивалі. Коли її запрошують на телебачення, вона охоче говорить про необхідність підтримки України. Коли французький переклад "Абрикосів Донбасу" мав успіх у Франції, директорка видавництва запропонувала видати ще й аудіокнижку. Я тоді була у Франції, а пані Денев – на зйомках у Японії. Ми так досі й не зустрілися. Тоді ж директорка надіслала мої вірші Катрін і спитала, чи та погоджується їх начитати. Та сказала: "Звичайно, я це зроблю".
Фільм "Будинок "Слово" спершу побачив світ як документальний, а за сім років вийшов як художній. Ви з режисером Тарасом Томенком готували аудиторію на фактажі, щоб вона легше сприйняла ігрове кіно?
– І так, і ні. Спершу був сценарій художнього фільму. Пізніше ми з Тарасом працювали в архівах і знайшли стільки матеріалу, що вирішили підготувати публіку документалкою. Щоб художнє кіно не впало на порожній ґрунт. До речі, після перегляду художки люди йдуть на сайт нашого продакшену й дивляться документальне кіно, викладене там. Люди хочуть дізнатися більше про наших поетів. Документалку переглянули 100 тисяч, а ігрове в кінотеатрах – понад 117.
Чого письменники 1920-х можуть навчити українців 2020-х?
– Теперішня ситуація значно краща, ніж будь-коли, – маємо державу. Яка частково окупована і має проблеми, але вона є. У героїв фільму в 1930-х незалежної держави не було. Вони боролися за українську культуру в межах своєї дійсності. І саме за це їх знищили. Тому тут треба було дати правильний посил: боротися можна за будь-яких умов, тільки методи будуть різні. Власне вигаданий персонаж Акімов і потрібен для того, щоб не звинувачувати всіх без розбору в колаборантстві з нашої нинішньої позиції, бо це нечесно.
Який основний посил фільму?
– Хотіли показати у фільмі рецепт перемоги над ворогом. Сценарій писали 2013-го. Під час Революції гідності ми чудово розуміли, що театром із лялькою-Януковичем керує Путін і Кремль. Саме тоді виник персонаж Акімов. Якщо в документальному фільмі ми реконструювали події голосами свідків, то в ігровому хотілося більшого – спонукати людей переосмислювати свою історію. Це завдання мистецтва соціальної дії. Робота над власними травмами, пов'язаними з репресіями та Голодомором. Кіно не можна було завершувати розстрілом усіх героїв. Тому посил стрічки: ми можемо й уміємо перемагати зло, яке приходить нас нищити.
Як реагували на критику?
– З іронією. Дехто писав: що за неподобство – ми хотіли подивитися, як було, а нам підсунули вигаданих персонажів. Але ми не прагнули написати методичку з укрліту, цей фільм – художній. З таким же успіхом можна дорікнути Тарантіно, що в "Безславних виродках" він зобразив убивство Гітлера в опері, а такого не було. У нашому випадку йдеться про те, щоб кіно мало правильний меседж. Мистецтво не має руйнувати українців, яких знищує Росія. Кіно має рятувати й наповнювати життя, що ми й намагалися зробити. Мистецтво в час війни має бути екологічне. Якби в "Абрикосах Донбасу" були суцільний відчай і безнадія, вони не помогли б азовцю, який відчитав у книжці своє дитинство.
Літературні критики відчитали все закладене творцями фільму?
– Неочікувано, але ні. У стрічці є інтертекстуальні моменти. Наприклад, секретарка головреда Пульхерія Іванівна цитує еротичний текст Олекси Слісаренка, якого теж розстріляли 1937-го. Сама вона – персонаж Хвильового з "Арабесок". Ні тексту, ні персонажу ніхто не впізнав, чи просто я цієї рецензії не бачила.
Ми вже відірвалися від культури Толстоєвського? Як нам утілити тезу 1920-х "Геть від Москви"?
– Ментальна деколонізація – процес тривалий. Країни Балтії виходили з-під російського впливу понад 20 років. За роки незалежності ми робили кроки в цьому напрямі, але несистемно. Утім, певна, що ми вже запустили незворотний процес змін. Мусимо вистояти як держава.
Чого бракує українцям, щоб перемагати на культурному полі боротьби?
– Наш голос лунає у світі, й до нього дослухаються. З об'єкта ми перетворилися на суб'єкт. Культура – це м'яка сила, та культура є складовою політики. Ми самі розповідаємо свої історії, говоримо про те, що відбувається в Маріуполі, Харкові, всюди. Пишемо про це книжки, які видають за кордоном, і отримуємо премії. Цей прорив стався за останні два з половиною роки. Одначе маємо піти далі: розповідати про росіян, ким вони насправді є. Які злочини коять і яку загрозу становлять для світу. Це запорука перемоги в цій антиімперській битві: деколонізувати себе й уявлення цивілізованого світу про Росію.
У чому принципова різниця між українцями та росіянами?
– У їхньому світі геноцид і окупація – це норма. Це кардинально інша шкала цінностей. Коли ми сприймаємо їх через свою ціннісну призму, це найбільша помилка. Росіянами керує культ насильства – із сім'ї до армії. Вони знущаються не лише з наших вояків, але й зі своїх, у тюрмах та женучи їх на неминучу смерть. Українці цінують свободу й особистість, для росіян це порожній звук.
2019-го в Театрі Франка відбулася постановка за вашою п'єсою "Стіна" – про війну на Донбасі – у співпраці зі шведським режисером Томасом Меттлером. Чим особливий цей досвід?
– Це історія про те, що війна починається, як жахливий сон, від якого ти мрієш прокинутися, але не можеш. Одного разу ти розумієш, що вже ніколи не буде, як колись. Що між твоїм окупованим містом і рештою світу – стіна. Залишається лише шукати спосіб не стати схожим на собак, які заполонили місто з початком війни. П'єсу збудовано на взаємодії цих двох світів – зрозумілого й розкладеного війною. Спочатку глядачеві здається, що він потрапляє в місто, та насправді це театр.
Ви декламували вірш "Молитва" з "Абрикосів Донбасу" під супровід Джона Ледженда на 64-й церемонії вручення музичної премії Греммі. Як реагувала публіка на виступ української поетки?
– Читала англійською. Це була адаптована, трохи коротша версія. Мене запросили продюсери Греммі, а їм порадила американська перекладачка української літератури Зеня Томкінс. Церемонія відбувалася 4 квітня 2022-го, тож організатори шукали українську поетку. Також їм важило, аби перформерка мала досвід музичної співпраці та була майже ровесницею незалежності. Хотіли мати символічний образ України. Вони послухали вірш Раїси Троянкер "Тайгер ліліес", який ми записали із Сергієм Жаданом, Юрієм Гуржи та вокалістами Діаною Марцинковською та Марічкою Літинською. Так я пройшла кастинг. Американські зірки аплодували стоячи. Перед виступом звучала промова президента України, а після – з'явилися реквізити для допомоги нашій армії й українцям-біженцям.
Чого вас учить ваш син Василь?
– Найперше – бути дорослою. Я народила його у 24. Трохи зарано як для мого кола однолітків. Подорослішала, бо мала відповідати за іншу людину. Одного разу він став моїм співавтором. Коли пишу вірш, декламую його вголос, щоб зрозуміти, чи звучить. Якось писала вірш "Свої безсмертні" про померлих родичів і проговорила: "Бо вони померли без моєї присутності". Син додав: "І без моєї любові". Так і лишила.
У чому секрет тривалих стосунків?
– Партнерський підхід. Любов – це постійна робота. Намагаюся робити її добре. У стосунках кожен має розвиватися – і особистісно, і професійно. Якщо хтось перестає, стосунки помирають.
Мілан Кундера назвою роману окреслив життєву формулу "Нестерпна легкість буття". Сергій Жадан зафіксував іншу тезу: "Радість – це те, що дається з боєм". Яка формула вам ближча?
– Друга. Усе найкраще й найдорожче отримуєш, коли за нього заплатиш. Ти не цінуватимеш того, що впало з неба, як те, чому знаєш ціну. Так було з українською мовою, на яку я переходила поступово з дитинства, кількома кроками. Здобування мови надало їй великої цінності. Знала, що мій рід був українськомовний, але десь це перервалося. Як каже Оксана Забужко, російською говорять ті українці, яким зробили погано.
Якою бачите Україну за 10 років?
– Бачу високий бетонний мур на кордоні з Росією. Бажано ще вирити протоку аж до країн Балтії, щоб нас із ними розділяла вода. Втім, знаю, що так не вийде. А сил окупувати їх ми не маємо. Тому, коли Росія розпадеться, а це лише питання часу, нам доведеться мати справу з її уламками. Їх доведеться демократизувати. З цим працюватиме не лише Україна, але й уся Європа і Штати.
Продовжте речення: "Щодня прокидаюся, для того щоб…"
– Жити. Моє відчуття щастя загострене, коли в мене все гаразд. Коли немає повітряних тривог і ніхто з родини не помер.
3 
1
Коментарі