четвер, 18 лютого 2010 18:59

"15 хвилин я був президентом України" - 10 спогадів Дмитра КОРЧИНСЬКОГО

  Дмитро Корчинський, 46 років. Лідер громадської організації "Братство". Народився в Києві. Навчався на факультеті промислової теплоенергетики Інституту харчової промисловості й на історичному факультеті Держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Обидва вузи не
Дмитро Корчинський, 46 років. Лідер громадської організації "Братство". Народився в Києві. Навчався на факультеті промислової теплоенергетики Інституту харчової промисловості й на історичному факультеті Держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Обидва вузи не

1. Після чергових навчань сержант нашого взводу, простий російський хлопець десь із Поволжя, який матюкався так само природно, як говорив, відзначив мої успіхи у стрільбах і сказав: "Выношу, б..., благодарность, на х...!" На що я йому відповів: "Служу, б..., Советскому Союзу, на х...!"

В армії я служив у мотопіхоті. Тоді там уже переважала середньоазіатська і кавказька молодь. Був постійний мордобій. Якось у мене трапилася сутичка з черкесом, який примикав до азербайджанського земляцтва, бо був єдиним черкесом у полку. Я його побив. Почав розмірковувати над ситуацією. Не пізніше, як сьогодні ввечері, мене битиме половина полку. Зібрав усіх слов"ян і запропонував діяти разом, як кавказці. Бійка почалася ввечері, мене підтримав лише один. Я схопив іржаву косу, став біля стіни і махав нею. Нарешті один із 15 кавказців запропонував мені бійку сам на сам. Я погодився вийти з ним за учбовий корпус і побачив там натовп азербайджанців. Спробував прорватись і втекти, але ззаду мене вдарили по голові колодою. Одразу знепритомнів. Як не дивно, мені нічого не зламали й не відбили, якщо не рахувати струсу мозку.


2. Якось сидів на лекції зі спеціальності в Київському інституті харчової промисловості. Була четверта пара. Пізня весна. Коли викладач на дошці написав тему "Економайзер", це викликало нервовий смішок аудиторії. "Чого смієтеся? - сумно мовив він. - Відтепер це буде справою вашого життя".

Ну його до біса, щоб справа мого життя так називалась, сказав я собі і втік звідти. Пішов працювати у бригаду наладчиків на заводі будівельних матеріалів.


3. В Абхазії російські війська застосовували установки залпового вогню - важкі міномети, артилерію. Уперше потрапив під мінометний обстріл неподалік від Сухумі. Відтоді вважаю, що це й авіабомбардування - найнеприємніші речі, що можуть нервувати людину в житті. Хоча до всього можна звикнути. У мене в загоні боєць ухитрявся засинати під час обстрілу.

Під мінометами я наклав повні штани і виніс враження, що в окопі важко залишатися атеїстом. Після того став по-справжньому релігійним.

Бійка почалася ввечері, мене підтримав лише один. Я схопив іржаву косу, став біля стіни і махав нею

4. У 1980-х я як лаборант археологічної експедиції приїхав у Херсонську область і побачив, як динями годують свиней. Шовковицю, вишні, яблука місцеві не вважали за фрукти й не опускалися до того, аби їх їсти. Охороняли тільки черешні й баштани, доходило іноді до жорстоких розправ. Але, як казав тренер із рукопашного бою: кращий прийом - це стометрівка за 6 секунд. Я цією порадою користувався часто, і, здебільшого, ставав переможцем.

5. На Різдво 1990 року в Празі відбувся великий з"їзд католицької молоді. Приїхав дехто і з України. Мені кортіло подивитися Прагу, і я затесався поміж них. Спали ми на підлозі шкільного спортзалу. Крім нас, було ще близько сотні молодих католиків - переважно поляки, кілька бельгійців, іспанців. Настав Новий рік. Прокинувшись 1 січня, я згадав, що сьогодні - день народження Степана Бандери. Організатором нашої поїздки був здібний 18-річний шахрай, який видавав себе за священика. Я призначив його служити панахиду по Бандері, а сам зігнав на відправу всіх, хто був у школі. Вишикував їх і вимовив найдовшу промову у своєму житті англійською мовою: "Це молебень по Бандері - лідерові українських націоналістів й усіх прогресивних людей".

Усі, навіть поляки, дисципліновано відстояли 40 хвилин відправи.


6. По-справжньому закохався у свою майбутню дружину. Восени 1988 року в університеті виник антирадянський гурток "Громада". Однією з перших акцій була спроба дестабілізувати роботу військової кафедри. На пікетування з"явилася дівчина з плакатом на грудях "Не пущу чоловіка до армії". Насправді в неї не було ніякого чоловіка - їй було лише 17. Усе своє подальше життя я мав намір займатися змовами, тому подумав: мені потрібна саме така дружина. Я не помилився.


7. Коли почалися російські ракетні удари по Грозному, президент Чечні Джохар Дудаєв виходив на горішній поверх, там був зимовий сад, і починав зі своєю сім"єю обідати. Всі бачили, що президент не втік із республіки, він із народом і навіть не вважає за необхідне спуститися в бомбосховище.


8. Стати кандидатом у президенти України 2004 року був забавний жарт. Украй здивувався, що хтось проголосував за мене. Значить, у якоїсь частини населення країни все нормально з почуттям гумору.

Як кандидат у президенти вирішив особисто привітати наш миротворчий контингент в Іраку з Днем незалежності. Коли ми з Єгором, сином режисера Олександра Бенкендорфа, прилетіли в Багдад, виявилося, що за день до того для українців запровадили візовий режим. Наше посольство також не дуже хотіло нас бачити. Тоді Єгор Бенкендорф узяв моє посвідчення кандидата в президенти, підійшов до іракських прикордонників і пояснив, що перед ними - президент України, який прилетів інкогніто. Вони нас пропустили. Так я 15 хвилин був визнаним главою нашої держави.


9. У село до бабусі батьки возили мене тільки до 3 років. Вона жила в Моринцях на Черкащині - на батьківщині Тараса Шевченка. За Союзу це було зразково-показове радянське село, куди привозили канадських туристів. Єдиний спогад - чисті охайні сільські вулиці. А озимого буряка від ярового не відрізню й зараз. Дерева впізнаю тільки за плодами.

10. Прийшов до мене недавно такий собі Асул. послався на спільного знайомого, якого нібито знав по старих чеченських справах. Він відсидів 12 років у азербайджанській в"язниці, вийшов і оце втік в Україну.

Я дозволив Асулу оселитися в мене на дивані. Він п"ять разів на день робив намаз, а в проміжках опановував територію. Не минуло й двох днів, а він уже був знайомий з усіма сусідами, офіціантками китайського ресторану, продавщицями навколишніх лавок, таксистами і поштаркою. Вони йому розповідали про свої сімейні проблеми, а він їм - про іслам.

Я й не підозрював про наявність імен у всіх цих людей, а Асул вже мав їх за знайомих. Отака "первіснообщинна" комунікативність - дуже ефективний спосіб життя. Саме вона й дає можливість нашим кавказським братам виживати і знаходити поживу в чужому середовищі. Нам таке не вдається, навіть коли ми приймаємо установку - комунікувати.

Згодом з Асулом мені довелося розпрощатися. Думав лякати ним знайомих бізнесменів, видаючи його за чеченця. Але він не впорався з роллю.

Журнал "Країна" N 5(8) від 19 лютого 2010 року

Зараз ви читаєте новину «"15 хвилин я був президентом України" - 10 спогадів Дмитра КОРЧИНСЬКОГО». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути