"Якби тоді в Америку виїхав, то, напевно, вже би вмер"

6

Фото: Фото: Ігор ХОМИЧ

Марія ВУЙЦІК, 100 років виповнилося 7 березня.

Працювала на хімічному заводі. Після одруження виховувала трьох чоловікових дітей. 1985 року овдовіла. Відтоді живе сама. Співає в церковному хорі.

До ста років дожила, бо все з Богом була. Від малої дитини співаю церковні пісні. Коли нашу церкву закрили, пішла в катедру й більш як 13 літ співала під органом. Тепер мене від усього злого образ оберігає. То є інтронізація серця Христового. Його сам єпископ заложив. Я була з тим образом на фронті. Жодного разу не була ранена.

Довго жила сама, заміж не виходила. Вийшла пізно, чоловік мав свої діти, вони були рік по року. Я їх до школи водила - наймолодше до четвертого класу ходило. Найбільше пишаюся, що вони мене "мамою" кликали. Хоч я їх не усиновила, але дуже любила, вони були мої.

Мене викликали, люди плакали - просили. Я давала заключення, аби всім допомогти

Коли мене подали в депутати, людям тільки добро робила. Мала полагоджувати справи по жалобам мешканців. Мене викликали, люди плакали - просили. Я давала заключення, аби всім допомогти. Було, прийшла в хату, а там ціла сім'я на 10 метрах живе. Їм дали нову квартиру на два покої.

Себе не пильнувала, всі роки в праці провела. До 1976-го на роботі була. Я на "Світочі" в підвалі працювала, мені ноги попухли. Коли на хімзавод прийшла, то срібний ланцюжок від тої сірки почорнів. Ніколи себе не берегла.

Усе молодим раджу: бережіть молоді літа. В старості все життя перед очима встане.

Теодор ФУРТА, 100 років виповнилося 14 березня.

Народився в селі Великий Дорошів Жовківського району на Львівщині. В родині був дев'ятою дитиною. Досі біля церкви Андрія у Львові грає на скрипці та співає. Доглядає хвору дружину. Має трьох дітей, чотирьох онуків, двох правнуків.

Я двічі був благословенний, тому і дожив до ста років. Один польський граф відрікся від маєтку, став монахом, і я з ним ходив від хати до хати. Він мене дуже любив, бо я ладно вмів перехреститися. Якось положив мені руку на голову та прочитав велику молитву. "Ти єсть благословьон", - сказав. Другий раз я йшов зі школи, до мене підійшов старий чоловік і каже: "Кавалєро, я тебе дуже прошу: пошукай, бо мені золота щека (зубний протез. - "Країна") вилетіла". Я вкляк на сніг і знайшов її. Він відчитав над моєю головою молитву. Тому всім раджу: якщо щось знайдете, не тіштеся, а віддайте власнику. Якщо щось загубите, не шкодуйте. Комусь, значить, воно більше треба. Тоді до сотки доживете - Бог таких людей любить.

Якщо щось загубите, не шкодуйте. Комусь, значить, воно більше треба

Я ні за чим не шкодую, бо мені в житті сі добре вело. Скільки я мав полюбовниць! Замолоду мені сі одна єврейка сподобала. Сама прийшла до мого тата й каже: "Хочу, шоби ваш Торку зі мною женився". Манька мала дуже багатого діда - він був фельдшером, коні лікував. Казала: "Я від діда гроші викраду, і ми поїдемо до Америки". Та прийшла война, її вбили. Я з Марією Михайлівною женився.

Як був малим, сидів на печі, а мої сестри пряли та співали. Від них пісенності набрався. Як був парубком, мене один горбатий жид на скрипці навчив грати. За то мене всі люди люблять.

Богдан НУТ, 100 років виповнилося 19 березня.

Народився в селі Лагодів Бродівського району на Львівщині - шостий син у сім'ї вчителя. Був священиком у селі Загірочко Жидачівського району. Шість років тому овдовів. Має двох дітей, шестеро онуків ті шістьох правнуків.

До таких років дожив, бо завжди був спокійний, людей любив. У мене не було ворогів, нікого дуже не осуджував. За совітів спокійно пережив. Церква працювала в підпіллі, і хоч я хоронив, хрестив дітей - люди мене не видавали.

В одному селі 35 років був парохом. Мене запросили правити у село Вибранівка - там колія близько. Але мої парафіяни просили, щоб від них не йшов. Я відхилив пропозицію, бо як людей було покинути? У Вибранівку свого тестя направив. Уже вісім років я в доньки у Львові живу, то до мене до сих пір парафіяни за порадою приходять. На Різдво 13 чоловік із вертепом прийшло.

Під час війни з одним капеланом надумали їхати за кордон. Спакували вже коні та віз. Але тоді в мене захворіла дитина, і я лишився. На другий день німці прорвалися, забрали віз, коней. Якби тоді в Америку виїхав, то, напевно, вже би вмер.

Людям завжди раджу: живіть із Господом Богом. Я рано встаю, перехрестився, помолився, пішов на кухню каву робити. Поклав цукор і колочу. Дивлюся - піна крутиться. Думаю: цікаво, так же весь світ крутиться. Хто його крутить? Каву я помішав, то ж і світом хтось управляє. То - Бог. Усе в його руках.

Ксенія БОЛТАЧ, 100 років виповниться 10 листопада.

Народилася в селі Гаї Пустомитівського району на Львівщині. 19-річною вийшла заміж, переїхала у селище Івано-Франкове Яворівського району. Все життя працювала двірничкою, отримала квартиру у Львові. 15 років тому в неї виявили рак. Тоді ж поховала єдиного сина. Він помер 59-річним від інфаркту. Її доглядає онука.

До ста років дожила, бо нікому ніколи капості не робила, все людей шкодувала.

І працювала завжди на совість. Колись стала переможницею змагання між дворніками. По телевізору мене показували як кращу двірничку. Раніше перед кожним будинком садили квіти, і ми мали їх поливати. Як жоржини посадила, то всі люди дивувалися. Інші дворніки їх так не пильнували.

Внучка пішла, щоби мені підвищили пенсію, а там кажуть: вона на москалів робила. А як я доведу, що не робила?

Шкодую, шо задурно робила - тепер маю маленьку пенсію. Внучка пішла, щоби мені підвищили, а там кажуть: вона на москалів робила. А як я доведу, що не робила? Документів нема. Кажуть, треба два свідки. А де ж їх взяти? Мені вже 100 років.

Цінних речей не маю. Все, шо мала, втратила, бо сина поховала. Коли він помер, я то відчула. Тоді лежала в лікарні. Він мені ніс передачу й біля трамваю впав. Мені не сказали, але мене такий плач учепив. Хворі кажуть: "Плаче, бо до неї ніхто не прийшов, їй обіду не дали. Певно, вона голодна". Той несе печення, той - кефір. А я їсти не хотіла. То душа моя плакала.

Раджу всім за рідних молитися, бо то є найважніше.

Михайло ГАЛЕТА, 100 років виповниться 21 листопада

Народився в селищі Брюховичі поблизу Львова. Закінчив 4-річну початкову та польську промислову школи. Здобув фах столяра. Мав власну майстерню. П'ять років тому став удівцем. Живе з донькою й онучкою.

Я все життя працював із живим деревом, тому і до ста років дожив. Мій тато був стельмахом, робив карети, брички. Казав, що мене всього навчить. Мені було 10 років, як його не стало. Та від батька талант перебрав.

Тато в Першу світову був на австрійському боці. Якось ми йшли з ним до церкви, а він задумався й каже: "Ти маєш усе пам'ятати, що є українець". Я ніколи того не забував, свою доньку так учив.

Шкодую, що втратив документи про освіту. У Львові мав свою майстерню на вулиці Лисенка. Прийшли совєти і питають, чи маю дозвіл на приватну справу. Я свої документи виклав. Вони їх забрали. Казали, що будуть перевіряти, чи вони не фальшиві. Донині їх не повернули. Потім без паперів не міг доказати, що маю спеціальну освіту.

У Другій світовій війні я був на фронті. Нас семеро пішло в розвідку. Там було заміноване поле. Німецька артилерія почала бити. Я поповз по полю, щоб не зачепити міну. Слава Богу, доліз до своєї траншеї. З траншеї шапку підніс - у неї вистрелили. Один солдат виглянув - його вбили. А я лишився живий. Видно, так було Богові треба.

Цінних речей не маю, бо найцінніше - життя. Тяжко, що вже нікого зі знайомих не лишилося. Кожної неділі після церкви ми десь збиралися. Якось обійшов усі точки, нікого знайомого не зустрів. Напевно, я лишився сам.

Микола СТАНЬКО, 100 років виповниться 11 грудня

Народився в польському місті Любачів. Під час операції "Вісла" його переселили до Львова. 35 років працював у магазині завскладом. 1942-го одружився. Овдовів 13 років тому. Має двох дітей, трьох онуків, четверо правнуків. Живе із сином Володимиром і його сім'єю.

До ста років дожив, бо ніколи не нервувався. Я ж стільки пережив! Мене вивезли з нашої землі. Мав свою господарку, коні, робив дошки на тартаку (пилорамі. - "Країна"). Всьо стратив. Сюди приїхав, мусів на кусок хліба заробляти. Шо мав? Тільки десять пальців. В 39-тім році вибухнула війна. В мене всьо згоріло: стодола, збіжжя. Отоді страху натерпівся. У Любачеві майже в кожній хаті когось забрали. На нашу стайню кинули бомбу. Я скочив у вогонь, вигнав корову. Все думав: "Якось воно буде, якось воно буде". І молився, не плакав.

Маю чорно-білу фотографію з нашого весілля. Вона для мене найдорожча річ на світі

Пишаюся, що до таких літ дожив і сам за собою доглядаю, дітям клопоту не завдаю. Пан Біг мені ще дає здоров'я, бо совість моя перед ним чиста. Як із жінкою взяв шлюб, у церкві присягнув, усе життя був їй вірний. Дівчиною вона жила в центрі, співала у церковному хорі. Ходив я-м до неї п'ять років. Вона була з 21-го, я з 10-го. Чекав, доки підросте.

Шкода, що жінка так скоро померла. Я ж був старший, а живу. Маю чорно-білу фотографію з нашого весілля. Вона для мене найдорожча річ на світі.

Раджу людям із Богом у серці жити. Я кожен день молюся, поклони б'ю рано та вечер. Для мене то обов'язково. Коли-небудь міг трошка випити під час сніданку. Зараз зовсім не п'ю, бо піст надворі.

×