Антон ОНІЩЕНКО, 24 роки, Львів
Минулого року розвалилася компанія, де я працював програмістом. Інша фірма запропонувала роботу у Львові. Через місяць перебрався. Колега теж переїхав, узяв дружину. Потім долучився ще один товариш із колишньої роботи.
У Львові здивували особливості житла. Середнього класу немає: або божевільний пафос, або килими на стінах із радянськими меблями. Траплялася суміш: джакузі, камін та огидні совкові меблі. Часто буває вхід до квартири через балкон. Або заходиш до помешкання - і потрапляєш на кухню. Чи ще крутіше: кухня розтягнулася вздовж коридору, тобто її практично немає, зате кімнатою хоч на велосипеді катайся, така велика. Не міг звикнути до триметрових стель. Вирішив знімати в новому будинку.
Житла середнього класу немає: або божевільний пафос, або килими на стінах із радянськими меблями
Люди тут більш відкриті, на відміну від киян. У місті розмовляю російською, але жодного разу не зустрів упередженого ставлення, тим більше агресії.
А от дороги жахливі. Довелося відвикнути від супермаркетів поруч із домом. Громадським транспортом майже не користуюся - до роботи 30 хвилин пішки йти. Став більше гуляти містом. Київське метро згадую, як страшний сон.
Чимало прикольних кав'ярень, але цілодобових майже не знайдеш. Мінус - немає великої річки, озер. Іноді хочеться вибратися до водички.
Загалом, життя змінилося на краще. Став більше заробляти й відкладати.
Дарина КВЄТКІНА, 24 роки, Маріуполь Донецької області
До Києва приїхала у 18 років із Маріуполя - хотіла вчитися на журналіста. Столиця сподобалася: красиві місця, цікаві люди. Я, ще зовсім маленька, одразу потрапляю до "богеми" - митці, рок-музиканти. Але першого ж літа стало важко. Не вистачало моря, а з роботи не відпустили б і на тиждень.
Через два роки все набридло. Робота в улюбленому журналі перетворилася на рутину. Митецька тусівка, де проводила час, поступово розпалася. А ще втомлював інформаційний шум - реклама на кожному кроці, новини, події.
Перестала їздити на таксі. Не замовляю додому суші й не їм уночі, бо вчасно повертаюся
Я бачила вже не той Київ, до якого приїхала. Із вікна квартири на Подолі відкривався вид на Андріївську церкву. Але скоро напроти побудували елітний будинок.
Вирішила повернутися й стати вчителькою української мови.
Як переїхала - наче камінь із душі спав. Ніхто не підганяє, гроші не піджимають, хазяї з квартири не виганяють. Захотілося - вивчаю французьку мову. З'явилося натхнення - пишу статтю.
Звички змінилися. Перестала їздити на таксі, четвергами не ходжу в кіно й взагалі не слідкую за прем'єрами. Більше не замовляю додому суші, не їм уночі, бо вчасно повертаюся. А як класно ходити в гості без дзвінка! Проходиш поруч із домом знайомих - зазирнув на чай. У Києві прийнято заздалегідь домовлятися або перетинатися в кав'ярнях.
Коли зустрічаються місцеві жінки, головна тема розмови - їжа. Як смажиш м'ясо? А як твоя мама робить? Перцю скільки додавати? Підкажи, як правильно закатувати варення. Дівчата мріють вийти заміж. Навіщо всі ці концерти, виставки? Для чого йти в журналістику? Краще бухгалтером у магазин. Якщо візьмуть на роботу в міськраду - взагалі чудово.
Ігор БЕДРІНОВ, 27 років, Миколаїв
Київ - чудове місто, щоб провести вільний час - погуляти вулицями, подивитися артхаусне кіно, сходити на виставку. До рідного Миколаєва ніколи не приїдуть "Gogol Bordello".
Із першої квартири хазяї просто виставили: повертаюся з відрядження й знаходжу свої речі на коридорі
Але жити в столиці неможливо, бо через роботу не залишається часу на це культурне життя. У бізнесі велика конкуренція, і керівництво вимагає віддаватися роботі цілком. У Миколаєві я стабільно мав півдня вільного часу, а тут не залишалося часу на себе. Прокидаєшся, їдеш на роботу, повертаєшся додому - відрубуєшся. І так щодня.
Не таланило з житлом. Із першої квартири хазяї просто виставили: повертаюся з відрядження й знаходжу свої речі на коридорі. Друга однокімнатна була тісною. Третя - краща, але все одно почувався не в своїй тарілці. Вона ж не моя, не можу навіть обставити її, як хочу.
У Миколаєві я був відомим фотографом, місцевою зіркою. Якщо гуляв центром міста, кожен четвертий обертався чи показував пальцем. Люди бачили мої фотографії на рекламі, знали мій псевдонім. У Києві я ніхто. А дертися на вершину слави важко, претендентів багато.
Економічно нічого не вигравав: порівняно з Миколаєвом зарплата вища, але купа грошей ішли на проживання. Тому завершив усі справи, сів на машину й вернувся назад.
Спочатку дуже не вистачало хороших ресторанів і бутиків. Брендовий одяг у Миколаєві дорожчий, ніж у Києві. А сервіс значно гірший - іще не навчилися.
Володимир КІЦЕЛЮК, 29 років, село Вижній Березів Івано-Франківської області
Із дитинства мріяв бути лікарем. Подався вчитися до франківську медакадемії, інтернатуру закінчував у Львові. Практикувати переїхав до Києва.
Навчився їздити верхи, вмію користуватися ткацьким станком, домашнім млином. Хліб сам у печі випікаю
Кілька років працював психотерапевтом у Павлівській лікарні. Але мої знання й нові методи не цікавили лікарів радянської закалки - вони лікували гіпнозом. Я розчарувався в професії.
Два роки працював журналістом, але це теж було не моє.
Столиця втомлювала. Навіть коли мав пристойну зарплату, гроші йшли в нікуди. Заплатив за житло, проїхався на транспорті, пообідав, сходив у кіно - і вже чекаєш наступної зарплати.
Після п'яти років у Києві повернувся до свого села Вижній Березів. Вирішив займатися зеленим туризмом. Створив справжню гуцульську автентику. Тепер сам собі пан.
Часу з'явилося море. Навчився їздити верхи, вмію користуватися ткацьким станком, домашнім млином. Хліб і коржі не купую - сам у печі випікаю. У Києві готував, тільки коли гості приходили, а тут щодня доводиться. Варю шупеню з квасолі, кулешу - кукурудзяна каша з бринзою, гуляш, м'ясний відвар - росівницю.
Телевізора не маю. Іноді в батьковій хаті дивлюся. Раніше новини з мережі читав, а тут до найближчого інтернету 30 кілометрів. Від інформаційного потоку швидко відвик.
Місцеві підозріло до мого переїзду поставилися. Заглядали у двір. Мовляв, приїхав хлопака з міста - що тут робить? Інколи до хати заходили, тут прийнято без запрошення. Дивляться: щось майструю, а розпитати не наважувалися. Уже звикли.
Мільйон друзів лишилися в Києві. Їх найбільше бракує. Всіх би сюди забрав.
Андрій МАРЧЕНКО, 35 років, Суми
До Києва я приїхав навесні 2004-го працювати спортивним журналістом. Але під враження від великого міста не потрапив. До того п'ять років жив у Чехії й Німеччині, тому встиг надивитися всього.
Через шість років столичне життя почало набридати. Останньою краплею стало цілодобове будівництво Паркового міста поруч із моєю квартирою. Засинати під удари бетонних паль я не міг.
Дружину місяць безкоштовно лікували, а в кінці лікарка сором'язливо попрохала здати п'ять гривень на бинт і вату
Уже два місяці в Сумах. Друзі й знайомі переймаються, де працюватиму. Ще не вирішив. Звісно, тут і зарплата втричі нижча, й вакансій вибір невеликий. Зате запити в людей скромніші. Моя дружина за огляд у столичній жіночій консультації заплатила 50 гривень. А в Сумах її місяць безкоштовно лікували, а тоді лікарка сором'язливо попрохала здати 5 гривень на бинт і вату.
Провінційні люди цінують гроші більше, ніж столичні. Їм просто важче їх заробити. Сумчани не будуть переплачувати за пиво чи морозиво в кафе. Зазвичай пляшку розпивають на лавці скверу, а порцію ескімо з'їдають під час прогулянки.
Єдине, чого бракує, - це розпродажів. Нещодавно купував кросівки. У всіх фірмових магазинах взуття роками пилиться на полицях, але ціну не знижують. Мені сподобалася пара за 900 гривень. І хоч модель була з попереднього сезону, знижку робити ніхто не збирався. Довелося їхати до Києва. Там точнісінько такі в стоковому магазині Adidas за 300 гривень продали. Я навіть чек зберіг, як доказ.
Ірина ГАГАРІНА, 28 років, Львів
У Львів переїхала спонтанно. У лютому на вихідних подалися з коханим відпочити, і зрозуміла, що хочу залишитися.
Набрид столичний шум. У Києві всі пробують кудись пробитися. Женуться за грошима й більше ні про що не думають. Ким я тільки не працювала: і стилістом, і копірайтером, і брокером. Найдовше протрималася на роботі дев'ять місяців.
Останній рік був нестерпним. Найкращі друзі жили за пару кварталів від мене, а ми майже не бачилися, бо у всіх робота, проблеми. Для киян дім - це нічліжка, куди приходиш і спиш. А вранці знову на роботу
У Львові знайшла спокій, якого давно шукала. Виходжу зранку на вулицю й усміхаюся. У Києві такого не бувало. Особливо суботні ранки подобаються - ні душі на вулиці. І тут немає відчуття провінційності - Європа все ж.
Одразу здивували трамваї, які можуть поїхати абсолютно іншим маршрутом. Вразила місцева непунктуальність. Якщо призначаєш зустріч, краще перед цим кілька разів подзвонити, нагадати, бо партнер може взагалі не з'явитися.
Одного разу пішла на показ артхаусних мультиків. Замість звичного для Києва поп-корну продають пончики - це так мило.
Сучасну культуру Львова роблять російськомовні - колишні кияни, одесити, москвичі. У них енергії більше. Місцеві ж більше минулим живуть і надають перевагу спогляданню.
Журнал "Країна" N 25 від 18 червня 2010 року
2 
1
Коментарі
5