НА ДОНБАСІ ЗВАЖАЮТЬ ТІЛЬКИ НА СИЛУ. ХТО СИЛЬНИЙ, ТОЙ ПРАВИЙ, – КАЖЕ РЕЖИСЕР І ПИСЬМЕННИК РУСЛАН ГОРОВИЙ
– НЕ ДУЖЕ ЛЮБЛЮ МІСТО, ДЕ НАРОДИВСЯ. Зараз його не впізнати, – Руслан Горовий приносить у свій робочий кабінет 2 чашки зеленого чаю – мені й фотокореспонденту.
У приміщенні телекомпанії "Магнолія TV", що висвітлює надзвичайні події, сидимо за столом. На шафі навпроти – зо 20 шевронів різних військових частин і батальйонів. Поряд – колажований портрет молодого Тараса Шевченка з ірокезом на голові.
– У дитинстві в Конотопі було 7 військових частин. В парку, де крутили мультики, стояв літачок Ту-104, ходили військові, працювало кафе "Морозиво", – Руслан сідає на стілець поруч. На його светрі зображено червоний череп із рослинного орнаменту – дизайн київського художника Андрія Ярмоленка. – У 1990-х місто перетворили на базар. Літачок попиляли на метал, вулицями ходять тепер сірі люди.
"Перестуком трамвайним починається ранок, пахнуть липи духмяно на проспектах твоїх. Ти мені не байдужий. Я люблю тебе дуже. Конотопе мій рідний, став ти містом моїм", – наспівує Руслан гімн Конотопа. – По всьому світі шукаю в містах трамваї, щоб на них покататися. Це перша для мене справа. Приїхав у Нью-Йорк. Питаю: "Є трамвай?" Кажуть: "Є". Трамваєм виявилася tramway – канатна дорога на мосту Квінсборо, що з'єднує Мангеттен і острів Рузвельта. Пару років тому почув, що трамвай у Конотопі хочуть прибрати. Відтоді жодного разу туди не їздив.
За кордон коли вперше вибрались?
– У 1990-ті. Вимушено тікав – частково від армії. Тоді гребли всіх. У мене око не бачить. Мені світив хіба стройбат. Його наївся в дитинстві. Бо виріс на тумбочці у стройбаті, де працював батько. Крім того, жити не було на що.
Переходив кордон між Польщею і Німеччиною з циганським табором. Збираються до сотні циган і біжать через міст по автобану. Скількох можуть спіймати? Ну 5, ну 10. 90 відсотків пробігають. Затриманих повертають назад. Вони збирають нову сотню і через місяць – знову біжать. Мені вдалося прорватися в Німеччину з ними.
Жив у панківській комуні в Берліні біля зоопарку. Тоді Берлін активно скидав із себе все радянське. Цілі старі будинки відселяли, щоб потім знести. В одному такому поселилася наша комуна. Завішували вікна простирадлами, аби не світилося вночі, щоб не засікла поліція. Заробляв малюванням. Теорія була проста: виходиш до якогось гаштета (бар. – Країна), починаєш його малювати. Через кілька годин виходить хазяїн. Шляхом нехитрих маніпуляцій намагаєшся впарити свою картинку за 20 марок, – сміється Руслан. – Коли – за 10, коли – за поїсти.
Європа звикла до безпеки і грошей. Зовсім іншою побачив її 14 листопада торік, коли прилетів у Париж показувати свій фільм "Укропи Донбасу". Це був ранок після терактів. Незнайомі люди обнімалися в метро і плакали. Вулиці були порожні. Тільки військові і поліцейські патрулі – на кожному перехресті.
Фільм про луганських волонтерів як сприйняли?
– Його показ скасували – через загрозу терактів і заборону зборів.
Хто герої стрічки?
– З музикантами гурту "Антитіла" Тараса Тополі півтора року тому почали збирати гроші й возити допомогу на передок. Спочатку їздили раз-двічі на тиждень. Пізніше, коли збирати кошти стало важче, – раз на два тижні. Мар'їнка, Красногорівка, Кримське, Дебальцеве, Станиця Луганська, Гранітне під Маріуполем.
Під час однієї такої поїздки познайомився із Сашею і Вікою з Луганщини. Саша Кононов до війни працював на виробництві. Щеподробилкою йому відрізало праву руку й ліву ногу – по діагоналі. Ходить на протезі.
З дружиною купили хату в селі, завели овець, кіз. Але війна все змінила. Розказували, що навесні 2014-го перестали цвісти липи. З 20 дерев біля дому жодне не зацвіло. Все село скаржилося на апатію і що земля чомусь уже не тягне. Почали допомагати армії. Перший раз козу зарізали і зробили бійцям шашлики, відвезли їм свої телевізор і холодильник, приготували 20 кілограмів бринзи. Обручки свої та інші коштовності продали – купили на ці гроші два бронежилети. "10 грамів металу і два життя – цінності неспівмірні", – сказав Саша. Вікторія лишила тільки золотий хрестик. Потім у соцмережах почали збирати гроші. Вибирались на "велику землю" закуповувати необхідне, і потім везли допомогу бійцям.
Оскільки лінія боїв весь час змінювалася, то в один момент вони звернули не туди. З повним комплектом усього, що везли нашій армії, потрапили в полон. Пробули там більш як місяць. З них знущалися. Виводили на розстріл, душили з мішком на голові. Не раз ставили до стінки, знімали автомати із запобіжників. Віка казала, що у стані страху практично не відчуваєш болю. Звільнили їх за обміном із групою наших військовополонених.
Як до таких людей ставляться місцеві симпатики сепаратистів?
– Я жив у 1990-х у Краматорську. Працював у газеті й на телебаченні. На Донбасі відкрила людина одну заправку, потім другу – її ніхто не чіпає. Третю зробила – приходить чувак, каже: "Дорогенький, даю 2 тисячі доларів – і ти переписуєш усе на мене". Власник протестує:"Ти що? Воно коштує 20 тисяч". Той розстібає піджак – на поясі автомат: "Хочеш у териконі заночувати?" Отак забирався бізнес. На Донбасі зважають тільки на силу. Хто сильний, той правий.
Люди там тяжко працюють. Дуже випивають після роботи, бо шахтарський труд – виснажливий. Але при тому є цехова гордість: шахтар на завод працювати не піде. Сидітиме без грошей і пиячитиме.
На Донбасі шахтарям завжди казали: ви важко працюєте, але нічого не маєте, бо все забирає Київ. Це був штучно створений образ ворога.
Чимало переселенців повертаються на Донбас – не можуть знайти місце на підконтрольній Україні території чи не мають підтримки з боку держави?
– Щодо переселенців держава не виконала все, що могла. Коли бачимо на вулиці донецькі номери АН – автоматично вмикається настороженість і відчуженість. Ми самі себе переконали, що там усі – покидьки. А люди різні. Знаю багатьох, які там втратили все через свою проукраїнську позицію, приїхали сюди і тут працюють.
Усі кричать: давайте повернемо Донбас і Крим! А що робити з людьми? Я абсолютно не певен, що пробачу смерть моїх друзів тій стороні. З того боку – так само.
Як на фільм "Укропи Донбасу" реагували за кордоном?
– Першим ділом домовився з українською діаспорою в Німеччині – про покази в Берліні, Кельні, Дрездені й Дюссельдорфі. Показ у Берліні відбувся. Після нього ватники заблокували сеанси в Кельні й Дюссельдорфі. Там було домовлено про оренду залу з Червоним Хрестом. І от вони отримують листа: "Ви сприяєте поширенню фашизму". Коли німець чує слово "фашизм", піднімає руки вгору – комплекс вини тягнеться за ними від війни. Каже: "Руслане, я розумію, що там не про це. Але мені тут жити, а вони постійно колотимуть цим очі".
У січні ви повезли в Сполучені Штати Америки виставку Ukraine Exists. Вона – про війну й мир. Наскільки ці поняття перетинаються в свідомості українців?
– Під час Другої світової в окупованому Києві працювали театри. Люди не можуть постійно жити в напрузі. Але дехто не просто абстрагувався, а включив броню: "Та до сраки! Хай вони воюють за свій Донбас". Зайдіть увечері в будь-який київський кабак. Чхати вони хотіли на війну. За таку позицію потрібно буде відповідати – рано чи пізно.
Люди виснажилися матеріально підтримувати бійців.
– Знаю родини, які щомісяця по тисячі гривень перераховують для бійців уже півтора року. У мене – пенсія за інвалідністю щомісяця йде на фронт. Якщо болить – то виснаження немає.
БІЛЯ ДВЕРЕЙ НА СТІНІ КАБІНЕТУ РУСЛАНА ГОРОВОГО ВИСИТЬ ВЕЛИКИЙ ЧОРНО-БІЛИЙ ФОТОПОРТРЕТ СПІВАКА АНДРІЯ КУЗЬМЕНКА. Він загинув 2 лютого в ДТП біля Кривого Рогу.
– Це біда, яку вже ніколи не розрулю, – говорить Руслан. – Мені Андрій був як старший брат, якого я не мав. Познайомилися, коли на початку 2000-х я запускав "Службу розшуку дітей". Записував артистів, які зверталися до дітей і просили їх не тікати з дому. Поїхав до Андрія. Записали ролик. Потім він каже: "В тебе є час? Відпускай оператора". Ми сіли під коньячок, і вже в цьому житті один одного не губили.
Досі зберігаю в телефоні його есемески. У Новояворівську в них батьківська хата була. Потім батьки переїхали. Я частенько бував там. Коли приїжджав, слав йому есемеску: "Андрюха, я в Новояворівську". Він відписував: "Ага! Насери від мене купку!" А коли він приїжджав у Конотоп, маякував. Я відповідав: "Андрюха, ти знаєш що робити". Андрій був дуже юморний.
2014-го перед Новим роком ми з Тарасом Тополею попали в ДТП, коли поверталися із зони АТО. Машина перекинулася. У мене ребра були поламані, Тарасу голову зашивали. Я тоді останній раз розмовляв з Андрюхою – про цю аварію. Він матюкався: їздити не вмієте! А потім за місяць і сам.
За час війни Андрій став нервовий. Дуже переживав. Приїжджав у госпіталь і бачив хлопців без рук-ніг, що йому в сини годилися – як може нормальний чувак на це реагувати? Постійно накручував себе. Можливо, це вплинуло на те, як він їхав. Андрій був як заведена пружина. А будь-яка пружина має розпрямитися.
2 
1
Коментарі